Міністерство освіти України

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Економічний факультет

Реферат на тему:

“Галицько-Волинське князівство”

Розробив студент

I курсу I групи

спеціальності банківська справа

Ромащук А. Є.

Перевірив викладач:

Казакевич Г. М.

Київ 2003

План

1. Вступ......................................................................................................3

2. Піднесення Галичини.........................................................................4

3. Галицькі Ростиславичі.......................................................................5

4. Об’єднання Галицької і Волинської земель: правління Романа Мстиславича........................................................................................6

5. Війна за владу......................................................................................7

6. Галицько-Волинське князівство за часів Данила та Василька..9

7. Татаро-монгольський наскок..........................................................10

8. Зміцнення Галичини після нападу.................................................11

9. Повторний напад монголо-татар....................................................12

10. Останні роки Галицько-Волинського князівства.......................13

11. Висновки..............................................................................................14

Вступ

На XI ст. могутня колись Київська Русь вже перестала існувати як єдина і неподільна держава. Тепер вона була розділеною на маленькі ворогуючі між собою князівства і була втягнутою в міжусобні чвари між князями.

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, то інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою пізньокиївської доби.

Бояри все менше звертали увагу на проблеми країни в цілому і все частіше займалися своїми власними справами. Замість того, щоб об’єднати зусилля проти спільного ворога, вони вели боротьбу окремо. Зокрема, Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові половці. В свою чергу в мирний час деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Київ поступово став занепадати і перестав відігравати таку велику роль як раніше. Зокрема, в ньому стала занепадати торгівля. В свою чергу Новгород, орієнтуючись на Північну Європу, процвітав. Як і в багатьох інших купецьких містах, в ньму була розвинена республіканська форма правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри.

В цей час на півночі молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвердилися в цих землях, що спочатку належали фіннам, ще до появи тут основної маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко диктувати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. він зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці.

Піднесення Галичини

Разом із занепадом Києва утворився новий центр на землях західної України, у Галичині. Галицька земля відокремилася ще в кінці 11 століття. Нею правила династія Ростислава Володимировича, Ярославового онука. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

У Володимира було три сини: Рюрик, Володарь і Василько, які поділили Галичину між собою. Проте скоро Рюрик помер, і фактично князями залишилися Володарь, що мав столицю в Перемишлі, і Василько в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли примиритися князі сусідньої Волині, піддержувані великим князем Київським Святополком. Почалася завзята боротьба, одним з трагічних епізодів якої було осліплення Василька. Проте Володарю та Васильку вдалося відбитися від Святополка, погромивши його на Рожнім полі (на Галицько-Волинськім пограниччі) і його союзників-угрів під Перемишлем 1099р. Василько й Володарь померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилася в руках Володаревого сина, талановитого Володимирка (1123 – 1153). Він переніс свою столицю до Галича, а своєму небожу Івану в уділ Звенигород. Коли ж Іван (прозваний Берладником) почав інтригувати проти нього за допомогою бояр, він вигнав його зі Звенигорода і почав панувати в Галичині єдиновласно.

Протягом свого правління йому вдалося підкорити собі всі Галицькі землі й доволі твердо зберігати свою владу, незважаючи на небезпечне сусідство з Угорщиною й Польщею, котрі зазіхали на Галицькі землі й ворогували з київськими князями. В боротьбі проти угорського короля Гейзи Володимирко спирався на союз з імператором візантійським Мануїлом Комнентом (сестра Володимирка була за грецьким царевичем), а супроти київського великого князя Ізяслава II Мстиславича – на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з дочкою Юрія. Так сталося, що Володимирку вдалося захопити Ізяславові землі на Волині – так звану Погоринську волость, у відповідь на що князь пішов на нього разом із королем Гейзою. Підкупивши Гейзу, який вплинув на Ізяслава щоб той відступив у випадку, якщо Володимирко заприсягне на хресті святого Стефана, привезеному з собою уграми, що поверне загарбані землі князю. Проте Володимирко не дотримався своєї присяги й того ж дня помер (1153).

Галицькі Ростиславичі

Після смерті Володимирка до влади прийшов його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1153 – 1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів». Він був ще більш видатним політичним діячем, ніж його батько. Спочатку, під враженням такої загадкової батьківської смерті, він упокорився перед Ізяславом й заявив, що віддається під його протекцію. Проте скоро він вирішив продовжити батьківську лінію, й, не віддаючи Погоринську волость Ізяславові, втягнувся з ним у війну. В 1154 р. Під Теребовлем відбулась кривава битва в якій Ізяславом були вбиті всі полонені галичани. Проте, Ізяслав скоро помер і Ярослав звільнився від небезпечного ворога. Він зав’язав широкі дипломатичні зв’язки,- з візантійським імператором, з угорським королем, з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався також і на поміч Юрія Довгорукого з донькою якого був одружений.

За свого правління він розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Розвивалася торгівля, яка збагачувала землю й давала князю ресурси для утримання сильного війська й активної закордонної політики. Галич став великим торгівельним і культурним осередком. В цьому місті перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи, пам’яткою яких лишилися останки Пантелеймонівського храму, що носить риси двох стилів: візантійського й романського. В Галичі за Ярослава Осмомисла було закладено єпископську катедру.

Вже за Володимира дуже великого значення набула боярська верства, що поступово перетворилась в родову й земельну аристократію з колишніх старих дружинників. Вони мали великий вплив на князя й сподівались тримати його в руках й самими правити замість нього. Ярослав Осмомисл мав проблеми в своїх родинних справах. Він не любив своєї шлюбної жінки Ольги Юрієвни, а тому залишив її і взяв собі за жінку Настасію з боярської родини Чагровичів. Він мав од неї сина Олега. Набуття її роду великого значення при дворі викликало заздрість інших бояр. Тому вони спалили її на вогнищі як чарівницю й вбили всю родину Чаговичів, взявши від князя присягу повернути Ольгу Юрієвну, яка перед цим мусила тікати зі своїм сином Володимиром до Польщі. Проте вона знову покинула його й повернулась на батьківщину – Суздаль, де скінчила вік в чрницях. Її син Володимир також був вимушений шукати притулку у Путивілі у свого швагра Ігоря. У 1187 р. Ярослав Осмомисл помер, розподіливши державу між обома синами. Проте бояри вигнали Олега, сина Настасії, й Володимир залишився правити один. Але він був п’яницею та розпусником і не міг дати собі ладу з боярами, які збунтувавшись вигнали його з Галича у 1188 р., змусивши рятуватись його в Угорщині. Натомість бояри запросили до себе на князівство талановитого Романа Мстиславича волинського, внука Ізяслава II київського з роду Мономаховичів.

Угорський король Бела III пообіцяв Володимиру повернути його на престол, проте, прийшовши разом із військом до Галичу, витіснив Романа й проголосив себе “королем Галичини”, залишивши за намічника свого сина Андрія у 1189 р. На початку бояри були задоволені Андрієвим правлінням, оскільки фактично самі правили державою. Проте, скоро населення розчарувалося в ньому. Особливо проти Угорської влади повстало православне духовенство, і київський митрополит почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку землю з-під влади чужоземців. Тим часом Володимир втік від короля Бели, що тримав його в арешті, до імператора Фрідріха Барбаросси прохати по допомогу. Проте Фрідріх був зайнятий приготуванням до хрестоносного походу, а тому доручив своєму васалу - польському королю Казимиру Справедливому, допомогти Володимиру. Коли князь з польським військом з’явився в Галичу, угрів було вигнано й Володимир знову сів на Галицький престол.Угорська окпація тривали всього лише один рік, а після повернення влади Володимиру він правив цими землями аж до своєї смерті у 1199 р., спираючись на протекцію свого дядька Всеволода Суздальського. З його смертю припинилася в Галичині династія Ростиславичів, оскільки два сина Володимира залишились в Угорщині й білше на Україну не повернулись.

Об’єднання Галицької і Волинської земель: правління Романа Мстиславича

Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. Він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і талановитим князем.

Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодому віці довго жив у Польщі й Рімеччині, що допомогло йому краще розуміти політику середньої Європи. Його батько Мстислав, який був в 1167-1169 рр. Князем київським, посадив Романа князем в Новгороді у 1168 р. По смерті батька Роман повернувся на Україну й став княжити Волинню у Володимирі. Після об’єднання під своєю владою Галичини і Волині він приборкав бояр, переміг свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інгвара Луцького, після чого пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив Київ й спустошив його. Проте Роман вигнав його знову й постриг у ченці. Тепер Київ остаточно втратив своє політичне значення і потрапив під залежність Галицько-Волинського князя. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. У зовнішній політиці Роман підтримував дружні стосунки з Візантією, Угорщиною та з папою Інокентієм III. В літературі інує навіть такий переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, проте ця пропозиція була відкинутою. На кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу між Вельфами та Гогенштауфами, ставши на стороні останніх. Прагнучи допомогти королю Філіпу Швабському, він пішов війною на сюзника Вельфів – польського корля Лешка і в бою під Завихостом в літку 1205 р. загинув.

Війна за владу

Роману не вдалось закріпити престол за своїми синами оскільки Данилу було лише 3 роки, а Васильку – 1. Чернігівські Ольговичі знов з’явились на Галичині й захопили Галич. Вдова Романа – вольова княгиня Анна разом із дітьми на початку переховувалась у Володимирі на Волині, але згодом потай утікла з міста до Польщі. Польський король Лешко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила вислав в Угорщину до короля Андрія.

Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, і в 1214 році повернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.

У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація породила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. У 1211 році брати повернулися до Галичини. Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів у 1211 р.).

Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилось, що бояри хочуть самі правити його іменем. Вони вигнали матір Данила, а слід за нею й він сам змушений був покинути його. Тоді провідник боярської партії боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем (1213), проте це скоро викликало багато обурень. У 1214 р. в Спішу з’їхалися Андрій з Лешком й домовилися посадити на престол угорського королевича Коломана, який мав одружитися з польською княжною. За їхньою домовленістю Польша забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Романовичі забирали собі Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Проте Андрій скоро посварився з Лешком і спровадив до Галичини для порозуміння з боярами новгородського князя з смоленської династії Мстислава Удатного. У 1219 р. Мстислав вигнав угрів й став князем галицьким. Згодом Данило помирився з Мстиславом і одружився з його дочкою в надії, що після смерті Мстислава він знову зможе стати князем у Галичу.

В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.

Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость.

Тим часом Данило відібрав у поляків Берестейщину й Забужжя. Поляки й угри пішли війною на Мстислава, і він мусив разом із Данилом втікати на галицьке Пониззя. Проте прийшла допомога від половців і литовців і Мстислав з Данилом здобули назад Галич, взявши в полон королевича Коломана. При укладанні миру з уграми, Мстислав домовився, що віддасть свою другу дочку за наймолодшого угорського королевича Андрія й зробить його своїм наслідником у Галичині. Лише після смерті Мстислава у 1228 р. Данило знову зміг вільно діяти. Його брат Василько знаходився у Бересті й був йому вірним другом та помічником. Тепер Данило зосередився на звільненні від угрів галичин й здобув у 1229 р. Галич. Проте дуже скоро знову через бояр угри опанували ці землі й повернути їх Данило зміг у 1233 р. І знову бояри висунули йому нового конкурента в особі чернігівського князя Ростислава Михайловича. Кілька років тривала боротьба за владу і у 1237 р. Данилові вдалося остаточно заволодіти Галичем. В 1240 р. він заволодів Києвом і посадив там свого намісника. Проте свого ворога Ростислава, якого підтримували угри, йому вдалося остаточно зломити лише у 1245 р. в битві під Ярославом, після чого з Угорщиною настав мир. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.

Галицько-Волинське князівство за часів Данила та Василька

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудова-них міст. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян.

Татаро-монгольський наскок.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари, які почали йти на Україну. Цей татарський похід був відгуком сильного руху в Азії, який був викликаний Чінгіз-ханом Монголії Темучином на початку XIII ст. Він, поступово підкорюючи собі всі сусідні країни, опанував усе східне і південне узбережжя Каспійського моря. В погоні за султаном Ховерезма (Хіви) Магометом Темучин вислав корпус свого війська під керівництвом Джебе й Субутая. Вони вигнали Магомета на один з островів Каспійського моря, де він і помер. Проте Субутай пішов далі й, опанувавши Персію та Грузію, вийшов на північний Кавказ. На відсіч ним виступили яси, косоги й половці. Одолавши перших двох, вони у 1222 р. кинулися на половців. Половецький хан Котян утік до свого зятя Мстислава Удатного, який сидів на той час у Галичу. З ініціативи Мстислава у Києві відбувся сейм українських князів. Зібралися тут Мстислав Романович, великий князь Київський (з роду Смоленських Мономаховичів), Мстислав Удатний галицький і Мстислав Всеволодич Чернігівський. Також присутніми були й Данило Романович, Михайло Всеволодич та й половецькі хани. На сеймі було вирішено допомогти половцям.

Тим часом татари зимували в 1222-1223 рр. в наших степах й зробили диверсію на Крим. Навесні 1223 р. зібралося військо: кияне, чернігівці, волиняне, галичане й смольняне, які пішли на татар. Данило Роианович йшов у авангарді й погромив перші татарські чати. Військо просувалось далі й зустріло головні ворожі сили над річкою Калкою (теперішній Калміус). 31 травня 1223 року відбувся бій. Проте серед князів не було єдиного командування й єдиного плану, а тому це зіграло відповідну роль. Половці не витримали натиску монголів й кинулись тікати, вносячи таким чином паніку в усі інші українські полки. Княжі дружини й земські полки були розгромлені. Кияне разом із своїм князем Мстиславом Романовичем три дні оборонялись в своєму таборі, але скоро були змушені капітулювати. Цілий ряд князів князів потрапило в полон й було замордовано татарами. Всі кинулись тікати до Дніпра. Багато загинуло в погоні. Врятувалась лише та невелика частина, якій вдалося переправитись чурез Дніпро. В цій битві загинуло 9/10 всього війська, а за літописом його чисельність була біля 100000 чоловік. Данило Романович врятувався, хоч і був поранений. Проте татари не розвинули свого успіху, повернули назад і зникли в степах.

Хоч через наскок татар і було нанесено великі збитки, проте князі дуже скоро оправились, але так і не зробили з цього ніяких висновків і знову поринули в боротьбу між собою. Зокрема знову почали змагатися за Галич Данило з Ростиславом, якого підтримував Михайло Чернігівський.

Проте, як згодом виявилось попередній наскок татар був лише прелюдією. В 1237 р. татари з’явилися вже в більшій кількості під проводом хана Бату, або Батия. Зруйнувавши протягом 1237-1238 років Великорусь, татари навесні 1239 року з’явились на Україні. Вони взяли й зруйнували Переяслав, потім Чернігів, спустошили ціле Лівобережжя, а в кінці 1239 р. переправились через Дніпро й облягли Київ, в якому на той час знаходився намісник Данила-Галицького тисяцький Дмитро. Після геройської оборони Київ було взято й зруйновано.

У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Потім рушили на Польщу й Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем зупинили їх заковані в залізо чеські й німецькі лицарі. Влітку 1242 р. Батий почав повертатися, знову пройшов всю Україну й зупинився аж над Волгою. Тут він заложив свою резиденцію й розіслав звідси своїх послів, вимагаючи у князів зруйнованої Великоросії й Укрвїни визнання себе за верховного правителя.

Успіхи династії Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Яросла.вом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай - Батиєвої столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого диктату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування.

Зміцнення Галичини після нападу

По-перше він зміцнив свої власні сили й засоби оборони, по-друге упорядкував відносини із своїми найближчими сусідами, а по-третє помирився з угорським королем і одружив свого сина Лева з його дочкою у 1256 р. Окрім того, Данило звернувся до папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важливою й постійною темою галицької історії, а саме — питання про відносини між західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля. Проте з часом з’ясувалося, що папа не в змозі організувати хрестовий похід, а тому Данило дуже швидко охолов до церковної унії з Римом.

Окрім папи Данило мав і інший, більш далекосяжний план, який мав дати йому опору на заході. Коли після смерті останнього герцога Австрії з роду Бабенбергів почалася боротьба за його спадщину і Австрію захопив чеський король Отокар II, Данило погодився з пропозицією угорського короля Бели одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога Гертрудою. У 1252 р. під Віднем вони одружилися, проте Романа дуже слабко підтримували угри в боротьбі за австрійську спадщину з Отокаром, а тому він мусив тікати до батька, покинувши свою дружину.

Тим часом у Данила з’явився новий ворог – Литва. Коли литовські племена вперше об’єднав в одній державі князь Мендовг (1219-1264), то Данило спершу жив з ним в мирі, і навіть одружився з його родичкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він заложив проти нього сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Проте війна не набула широкого розмаху й вони скоро помирилися у 1264 р. Після цього Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мандовга, а Романові Мендовг дав уділ на Білій Русі з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Відтепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширилась далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.

Повторний напад монголо-татар

Тим часом вже наростав конфлікт з татарами. Він виник через українські громади, які вибилися з-під безпосередньої залежності від своїх князів і піддалися під татарську зверхність. Зокрема це була так звана Болоховська земля. Їм було зручніше виплачувати татарам дань аніж нести всі тягарі, пов’язані із службою князеві, якому доводилось постійно воювати і напружувати всі свої сили на оборону. Мата таких людей поруч себе Данилові здалося небезпечним, а тому він пішов на болоховців походом, зруйнував і попалив міста, забрав багато людей в неволю. Таких походів данилові довелося вживати ще не раз, оскільки болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. Не важко здогадатись, що такі дії викликали інтеревенцію з боку татарських властей.

Представником Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку татарський воєвода Куремса. Підтримуючи антикнязівські рухи серед місцевого українського населення на Волині та Поділлі, він зробив кілька походів, проте вони скоріше носили характер воєнних демонстрацій. Проте Данило у 1252-1254 рр. відповів на це новими карними експедиціями проти “татарських людей”. Через кілька років замість Куремси було прислано нового воєводу Бурундая з набагато більшими силами, і той у 1259 р. почав наступати на Данила. Не в змозі протистояти таким великим силам Данило був змушений капітулювати. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів власними силами таки міст як Володимир, Кремянець, Луцьк, Львів тощо. Окрім того він був змушений надавати татарам допомогу у їхніх походах на Литву та Польщу.

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

Останні роки Галицько-Волинського князівства

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Василько став старшим у своєму роді й керував всією державою до своєї смерті у 1270 р. в Володимирі на Волині. Установлений князями Данилом і Васильком стереотип правління — з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині—до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264—1301) та Володимиром (1270—1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був «великим книжником і філософом» і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих, а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волині в останній період їхнього незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Про його правління майже нічого не відомо, окрім деяких епізодичних згадувань про нього як про гарного правителя. Також про його популярність свідчить і його титул “короля Русі”. Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя.

Певний час протягом 1340-1385 років галицькі бояри за допомогою татар втримували владу в своїх руках. Волинь захопив литовський князь Любарт Гедимінович, брат великого князя Ольгерда. Казимир Великий у 1349 році порозумівся з татарами й забрав собі Галичину. Проте певний час Галичина перебувала під владою угорського короля Людовика, що був після смерті Казимира й польським королем. В 1387 році за його дочки Ядвиги Галичина була остатаочно приєднана да польської корони.

Висновки

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвивалася під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Європі. У XIII столітті в Галичині та Волині розвивалася торгівля, а разом з нею й відбувався швидкий ріст міст. Із занепадом Києва посередницька роль в торгівлі між заходом та сходом перемістилася до Галичини. Такі міста як Галиі, Львів, Луцьк, Холм стають дуже важливими торговими осередками. Досить розвиненою була і культура, яка формувалась під впливом Європи та сходу. Беручи близьку участь в справах середньої Європи, Галицько-Волинська держава втягувалася в духовні інтереси західної Європи й відповідно піддавалась її культурному впливу. Поступово в ужиток входить латинська мова, як загальновживана в Європі мова дипломатичних зносин і урядового вжитку: з’являються княжі печатки з латинськими написами, останні грамоти Галицько-Волинського князівства пишуться латиною.

Таким чином Галицько-Волинське князівство зіграло дуже велику роль в історії українського народу. Ці князівства у переламний момент історії зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Література:

1. Орест Субтельний. Історія України.

2. Дмитро Дорошенко. Нарис історії України.

3. Наталія Полонська-Василенко. Історія України.

4. Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України.

5. Смолій. Історія України.

6. Крип’якевич. Історія України.

7. Джерела з мережі Internet.