IВАН ЗАРУЦЬКИЙ,
полковник сiверський,
наказний гетьман Укра§ни

Поява на полiтичнiй аренi Лжедмитрiя I, що претендував на московський трон, виявилася чи не найобурливiшим проявом польско§ дипломатично§ iнтриги. Посадивши на цей трон розстриженого ченця Григорiя Отреп'¤ва, що видавав себе за сина росiйського царя, Рiч Посполита розраховувала навiчно оволодiти не тiльки росiйською короною, але й усiм потенцiалом цi¤§ безкрайо§ землi. Й iнтрига майже вдалася: Лжемитрiй зумiв пробитися до трону i був оголошений царем Московi§.

Оскiльки розвитком цi¤§ авантюри займалися й урядовцi та сенатори, i сам король Польщi, то чи ж могли козаки виявитися поза нею? Звичайно ж, нi. Поляки дуже й дуже розраховували на козацьку вiйському силу. Для командування укра§нськими вiйськами король навiть призначив спецiального наказного гетьмана Укра§ни. Ним якраз i став сiверський полковник, тобто адмiнiстратор Новгород- Сiверського полку, Iван Заруцький.

Вибiр на нього впав не випадково. Адже саме тут, на Чернiгiвщинi, на сiверськiй землi, розпочався перший етап цi¤§ мiжнародно§ авантюри. В Москвi досить швидко вiдчули, що поява Лжедмитрiя може вкрай дестабiлiзувати ситуацiю в кра§нi, а возведення його на трон - закiнчитися втратою Росi¤ю незалежностi. Ось чому царь Борис Годунов, для якого вже давно не було секретом, хто такий насправдi Лжедмитрiй i що, проживаючи в домi сандомирського во¤води Юрiя Мнiшека, Отреп'¤в не просто опинився в тенетах батька св майбутньо§ дружини - польки Марi§ Мнiшек, - але й заручником польсько§ iмперсько§ полiтики, негайно спорядив вiйська, якi мали зупинити просування полкiв претендента на трон.

Головнi подi§ того часу розгорталися в районi росiйського мiста Севська, куди прибуло понад 12 тисяч укра§нських во§нiв, що одразу ж при¤дналися до вiйськ полякiв. Та перш нiж розпочати цю битву, вiйська самозванця мусили взяти штурмом Новгород-Сiверський, що опинився в руках росiян. Свiй табiр росiяни розташували за мiськими мурами, прикриваючись обводними ровами. Поляки й укра§нцi теж заклали свiй неподалiк мiста, на березi Солоного озера.

Певний час жодна iз сторiн не наважувалася йти на штурм, отож обмежувалися перестрiлками. Але однi¤§ ночi гетьман Заруцький повiв сво§х пiхотинцiв до росiйського табору i потай заховав §х у ровах та в прилеглих яругах i перелiсках. Поляки знали про цю хитрiсть козакiв i вдарили на росiян в iншому мiстi, вiдволiкаючи на себе основнi сили ворога та увагу його командування. Цим i скористалися укра§нцi. Вискочивши iз засiдок, вони так раптово i навально атакували росiян, що тi навiть не встигли органiзувати як слiд опору...

Пiсля жорстоко§ битви росiяни змушенi були залишити свiй табiр, i частина з них вiдходила берегом Десни, а потiм, бiля мiстечка Грем'яча, переправилася через рiчку i тiльки завдяки цьому врятувалася. Iнша ж частина увiрвалася в мiсто, зачинила ворота i спробувала оборонятися за фортечними мурами. Але поляки одразу ж розпочали облогу мiста. Й ось тут погляди на ситуацiю рiзко розiйшлися. Поляки були настро¤нi на те, щоб негайно штурмувати Новгород-Сiверський i винищити всiх росiян, якi засiли там. Одначе гетьман Заруцький пам'ятав, що мiсто укра§нське. I якщо вже поляки увiрвуться до нього, постражда¤ чимало населення.

Розташувавшись табором поблизу Преображенського монастиря, гетьман вирiшив розпочати переговори з мiським головою Березовським. Вiн розраховував, що вдасться обiйтися без кровi. Посли гетьмана зiбрали в мiстi чиновникiв i звернулися до них з пропозицi¤ю оголосити всiх росiян полоненими та вiдчинити браму. Судячи з того, що козаки пропонували подiбний варiант, росiян було небагато, з ними могли впоратися самi городяни. Принаймнi невеличкий гарнiзон мiста й ополченцi досить легко могли допомогти козакам увiйти в мiсто, захопивши якусь дiлянку муру.

Одначе мiщани вирiшили, що краще буде, коли вони вночi випустять росiян тi¤ю брамою, що вела до Десни, i дозволять §м переправитися на протилежний берег. Iм здавалося, що, мирно позбувшись непроханих вiзитерiв-росiян, вони в такий спосiб позбудуться й iнших вiзитерiв - полякiв.

Але поляки не знали про втечу московитiв. Вони штурмом взяли однi з ворiт, увiрвалися до мiста й, вирiшивши, що жителi переховують солдатiв, заходилися прочiсувати вулицю за вулицею. Коли ж переконалися, що мiщани потай випустили ворогiв, почалася розправа.

"Убивство над ними (мiщанами - Б.С.) учинено всезагальне, - мовиться з приводу цi¤§ трегедi§ в "Iсторi§ Русi", - незважаючи нi на стать, нi на вiк, мордували всiх без пощади... Жiнки та дiвчата погвалтованi були й перебитi; немовлята, що бiля забитих матерiв повзали вулицями, - тi були знесенi на списах, а решту хапали за ноги i розбивали головами о стiни".

Опис, як бачимо, страшний. Втiм, подiбнi розправи над мирним населенням в тi часи були рiччю буденною. Неординарнiсть ситуацi§ полягала хiба що в тому, що мiщани були союзниками полякiв. А неподалiк вiд мiста стояли табором укра§нськi вiйська.

Припускаю, що гетьман Заруцький i його офiцери просто не знали, що дi¤ться в мiстi, оскiльки §х вiйська туди не входили. А коли дiзналися, втручатися вже було пiзно. Та все ж таки козаки вирiшили помститися полякам. Коли через кiлька днiв, уже на територi§ Московi§, розпочалася битва пiд мiстечком Кроми, укра§нцi демонстративно вiдсиджувалися в сво¤му укрiпленому таборi, турбуючись тiльки про те, щоб московити не увiрвалися до нього. А росiйськi офiцери, збагнувши суть §х тактики, теж зосередили всi сили на розгромi наступаючих полякiв.

Одначе так довго тривати не могло. Вiдчуваючи, що битву програно, поляки кинулися до гетьмана Заруцького: "Рятуй якщо вже не вiйсько польське, то хоча б Лжедмитрiя!" Й ось тодi укра§нцi вiдтiснили полякiв i, прикриваючи рештки вiйськ самозванця та його свиту, почали вiдходити в напрямку Рильска, а згодом Путивля. Хронiсти донесли до наших часiв такий факт. В найкритичнiший момент битви росiйськi вiйська пiд командуванням Федора Мстиславського та Василя Шуйського сконцентрували удар по укра§нськiй пiхотi, яку гетьман залишив на прикриття. Розумiючи, що тепер все залежить вiд них, пiхотинцi згуртувалися на узвишшi, на якому знаходилася козацька артилерiя, i гарматно-рушничним вогнем, та раз у раз переходячи в рукопашну, стримували росiян доти, доки всi не полягли в бою. Тiльки мужнiсть та самопожертва цього пiхотного укра§нського полку дозволили гетьману Заруцькому з його козаками i штабом Лжедмитрiя вiдiйти до Путивля, а вже звiдти, дочекавшись пiдкрiплення, знову перейти в наступ. I знову успiхами сво§ми, особливо в першi тижнi походу, поляки завдячували мужностi i во§нському талантовi гетьмана Iвана Заруцького та його козакiв.

Ясна рiч, може виникнути питання: чи варто було укра§нським козакам i, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у §х захопленнi московського трону? Мiркувати з цього приводу можна по- рiзному. Але не слiд забувати, що укра§нськi козаки на той час служили пiд прапорами польського короля. А сама Укра§на була складовою частиною польсько§ iмперi§. Отже кожен гетьман, який вiдмовлявся вести вiйська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королевi вiйну. Деякi гетьмани, як ми вже бачили, так i робили. Та тiльки тодi, коли вiдчували, що здатнi виступити проти Польщi i що укра§нський народ готовий §х пiдтримати. Якщо ж вони не враховували цих передумов, то поводилися, як самогубцi, призводячи народ укра§нський до страшно§ трагедi§, до загибелi десяткiв тисяч вiдбiрних во§нiв-укра§нцiв.

А крiм того, не слiд забувати, що в тi часи в уявi козакiв московити здебiльшого поставали такими ж друзями-недругами (все залежало вiд того, яка складалася полiтична ситуацiя мiж Московiею та Укра§ною i Польщею), як i поляки, татари, турки чи молдавани.

Iм'я Iвана Заруцького зника¤ з писань хронiстiв у тi часи, коли поляки почали пiдступатися до Москви, тому важко сказати, як склалася доля цього наказного гетьмана Укра§ни. Одначе вiн був, воював, а отже, належить нашiй iсторi§.