Зміст

Вступ.........................................................................................................................3

Функціонування підприємства як товаровиробника...........................................4

Характеристика об'єднань підприємств, їх особливості та принципи.............12

Форма індивідуального відтворення підприємства в ринковій економіці......15

Види підприємств..................................................................................................18

Висновок.................................................................................................................28

Література..............................................................................................................29

Вступ.

З точки зору права, підприємство - самостійний хозяйнуючий суб'єкт (який веде ту чи іншу діяльність з метою реалізації її результатів на ринку), створений у порядку, встановленному Господарчим кодексом України, для виробництва продукції, виконання робіт та послуг з метою задовільнення суспільних потреб та отримання прибутку.

З точки зору економіки, організація – господарча одиниця у якій планомірно та целеспрямованно комбінуються фактори виробництва, щоб після виготовлення та реалізації виробів (работ, послуг) забезпечити досягнення цілей цієї господарчої одиниці та її власника.

Виробнича діяльність в широкому понятті – діяльність людини, групи людей, держави спрямована на створення нових матеріальних та інших цінностей.

За умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

У середині XXв. Піхід менеджерів до взаємовідносин фірми та суспільства базувався на таких положеннях:

• "Що добре для фірми, то добре і для суспільства";

• "Справа бізнесу - бізнес".

Цей підхід був прийнятий і суспільством. Але з початком научно-технічної революції з'явилась думка, що така відсутність обмежень породжує соціальну несправедливість. Суспільство створило ланку обмежень: закон про дитячу працю, мінімальну заробітну плату, охорону праці, тощо.

В той же час споживач почав пред'являти вимоги до цін, якості товару, невигідних умов придбаня товару, політичного впливу, засмітнення навколишнього середовища. Бачимо багато зв'язків і очевидно що успіх фірми залежить від того як відрегульована діяльність, хто і як її контролює. Все це привело до значного посилення контролю до діяльності фірм.

1. Функціонування підприємства як товаровиробника

Завдання економічної науки - вивчати підприємство не як технічну одиницю, а як організаційну первинну ланку економіки, і це вимагає досконалих знань цієї економічної категорії, основних організаційно- та соціально-економічних характеристик підприємства [ 12 ].

Підприємство - це юридична особа і одночасно господарська та фінансова одиниця.

Закон України "Про підприємства в Україні" дає таке визначення підприємства: "Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)".

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере у кредит, користуючись безготівковим оборотом, свої товари продає чи тимчасово складеє. Шляхом інкасування готівки або занесення на банківський рахунок своїх претензій (заявок на права володіння) підприємство перетворює продукцію у ліквідні засоби, якими сплачує борги чи тримає її як ліквідний резерв для покриття нових закупок. Так здійснюється повторення процесу виробництва, і кругооборот починається знову. Одночасно поряд з організаційною формою господарювання, підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.

Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди.

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності. По-друге, підприємство - це певна підсистема виробничих відносин. Засоби виробництва можуть бути в різних формах власності: різних видів приватної та державній. Відносини власності на рівні підприємства реалізуються безпосередньо через працю та управління. На рівні підприємства реалізуються суспільна форма праці та різноманітні форми її організації: спеціалізація, кооперація, зміна праці, комбінування, усуспільнення тощо. Відносини розподілу конкретизуються в розподілі за вартістю робочої сили, за працею і за власністю. Подолання викривлень командно-адміністративної системи і створення сприятливих умов для ринкової діяльності підприємств-товаровиробників можливі тільки за наявності різних видів підприємств з різними формами власності на засоби виробництва. За часів єдиного народногосподарського комплексу, коли все було монополізовано в економіці державою, підприємства як частки цього комплексу були економічно однотипними, тобто: не були власниками майна, оскільки воно належало державі; не спрацьовували виробничий, фінансовий, іноваційний менеджмент, маркетинг, менеджмент персоналу, оскільки усі параметри економічного буття підприємства декларувались згори державою через відповідні державні органи і плани (що виробити, в які строки, в якій кількості, кому і за якими цінами продавати, за якими тарифами сплачувати робітникам зарплату тощо); панували єдина власність і єдиний критерій оцінки результатів діяльності підприємства - виконання директивних планів. Фактично підприємства були лише організаційною ланкою єдиного державовласницького комплексу, а не самостійною економічною одиницею. Тому за таких умов економічна теорія командно-адміністративних часів, за окремими винятками, не вивчала мікроекономічний рівень господарювання. Дійсно, була єдина власність, єдина мета, єдиний основний економічний закон, єдиний інтерес тощо. Все зводилось до дослідження цього "єдиного", і частка його нічим за своєю економічною суттю не відрізнялась від єдиного комплексу. Докорінно інша економічна ситуація в ринковій економіці, де за наявності різноманітних форм власності, видів підприємств, форм організації господарювання власник чи менеджер підприємства вирішує долю свого підприємства на ринку у боротьбі з конкурентами, де все визначається пануванням закону попиту та пропозиції [ 16, 4 ].

У ринковій економіці підприємство не може легковажно відноситись до свого майнового, фінансового стану, до споживачів своєї продукції, постачальників сировини, напівфабрикатів, ринкового попиту, цін. Інакше воно опиниться у кризовому стані чи навіть збанкрутує. Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникнути кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає: всебічне знання свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Це досягається маркетингом підприємства; чітку взаємодію з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва, внутрішньофірмової організації виробничого процесу тощо. Це досягається виробничим менеджментом підприємства; постійну увагу та контроль за бюджетом підприємства, який за умов ринкової економіки відокремлений від державного бюджету. Це досягається фінансовим менеджментом підприємства; повсякчасне забезпечення діяльності підприємства оптимальною кількістю найманих робітників, що мають відповідні якості та професійну підготовку. Це досягається менеджментом з персоналу підприємства; поточний і періодичний контроль за станом ліквідності (спроможності у будь-який час виконати свої зобов'язання перед будь-яким контрагентом: споживачем, постачальником, банком, бюджетом держави, податковою установою тощо). Це досягається менеджментом обліку та контролю підприємства.

Отже, можна підкреслити, що за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

Економіка країни складається із взаємодії первинних ланок. Чим досконаліше організована ця ланка, тим вищий ефект функціонування економіки в цілому. Форма організації господарювання на мікрорівні за такою теоретичною доктриною є самостійним фактором економічного зростання, економіки взагалі. Маючи у своєму розпорядженні достатню за якістю та кількістю робочу силу, матеріально-технічну забезпеченість, підприємство організацією господарювання може бути приведене до процвітання або доведене до банкрутства. Матеріальна відповідальність підприємства в командно-адміністративних умовах за незбереження індивідуального відтворення, за тримання зайвих робітників, надлишкових запасів устаткування, оборотних засобів тощо, тобто за неефективну організацію господарювання, не мала ніякого сенсу, бо майно було чужим і збитки покривались державою за рахунок інших підприємств. Були навіть планово збиткові підприємства, які в плановому порядку перекривали свої збитки за рахунок прибутків інших підприємств. В ринкових умовах такі збиткові підприємства стають банкрутами. Існування збиткових підприємств в умовах ринкового господарювання - нонсенс. Налагодити ефективну організацію господарювання - це призначення менеджменту, тому в ринковій економіці підприємства потребують кваліфікованих професіоналів-менеджерів [ 10 ].

Сучасна наука про підприємства, тобто продукуюче господарювання на мікрорівні, вивчає традиційні виробничі фактори - працю, землю, капітал - і як самостійний фактор - організацію господарювання, керівництво господарською діяльністю.

Організація господарювання у різноманітних формах дає змогу: застосовувати виробничі фактори у певній пропорції, що відповідає вимогам індивідуального виробництва; задовольняти попит; досягати позитивних результатів господарської діяльності підприємства [ 3, 5 ].

У ринкових умовах господарювання майно не продається підприємству і не закріплюється за ним для оперативного управління під час господарювання. Тут майно є власністю господарюючих суб'єктів (фізичних та юридичних осіб різноманітних видів).

Майно - це реальний капітал. Крім того, підприємства мають грошовий капітал [ 4 ].

Організовуючи господарську діяльність, суб'єкти господарювання ставлять за мету створити нові капітали або принаймні відновити існуючі. Вклад грошового капіталу в підприємство з метою утримання у справності засобів виробництва, їх нарощування або поліпшення, збільшення капіталу економічною наукою розуміється як інвестиції (від лат. і'луе5(о - одягаю). В цілому інвестиція - це довгострокове вкладення капіталу (коштів) в економіку.
Інвестиційні можливості підприємств обмежені, тому завдання організації господарювання полягає у постійному аналізі та розрахунку доцільності інвестування капіталу. Це можливо, якщо підприємством керуватимуть досвідчені менеджери, що мають відповідні фахові знання. Підприємства нагромаджують свій капітал власними силами, і це розглядається в економічній науці та практиці як самофінансування. Розрізняють інвестиції-брутто та інвестиції-нетто. Не всі можливі фактори виробництва підприємства одночасно використовують у господарюванні. Частину з них зберігають на складі - це складські інвестиції; частину вкладають у нові споруди, нове устаткування - це споруджені інвестиції. Разом вони розглядаються економічною наукою як інвестиції-брутто. Якщо від інвестицій-брутто відняти знос основного капіталу (амортизацію), отримаємо інвестиції-нетто.

Підприємства отримують власний доход, прибутки шляхом ринкового (непримусового) обміну своїх товарів чи послуг за певну плату від споживачів. Частину цього доходу, прибутку суб'єкти сплачують у вигляді податків державі у формі узаконеного обов'язку. Максимально задовольняючи потреби споживачів, господарник відповідною організацією господарювання домагається економії виробничих факторів, зменшення зайвих втрат, тобто здійснює раціональне господарювання. Цього бракувало підприємствам командно-адміністративної системи, які намагались отримати у своє оперативне управління якомога більше сировини, матеріалів устаткування тощо про всяк випадок, бо все це було чуже і раціонально його використовувати не було сенсу. Така економічна реальність, на жаль, сформувала майже повсюдне порушення керівниками та робітниками норм соціальної моралі, що призводило до крадіжок, розкрадання чужого (державного) майна. Крадіжка у самого себе - це безглуздя, якого позбавлене підприємство ринкової економіки. Проте безгосподарність, низький рівень організації господарювання - це вкрай негативні явища - можуть бути і в ринковій економіці, що є одним з факторів банкрутства підприємств (хоча причин цього багато і на мікро- і макроекономічному рівнях господарювання) [ 2, 10 ].

Економічна наука, спираючись на практику діяльності підприємств, розробила системи показників щодо оцінки їх господарювання на мікроекономічному рівні. В командно-адміністративній системі підприємствам згори "спускали" планові показники, рівень виконання яких одночасно перетворював їх у оціночні показники господарювання. Це такі, як валова продукція, товарна продукція, прибутковість тощо. За такою формою господарювання підприємства командно-адміністративної системи мали одну мету - отримати якнайнижчі планові показники і якнайбільше їх перевиконати. За це підприємство і його робітники отримували винагороду (чим більше перевиконання планових показників, тим більша винагорода) і їх не хвилювали ні потреби споживачів, ні доля їх продукції, ні якість продукції чи послуг тощо. У ринковій економіці інша природа оцінки результатів діяльності підприємств - купив чи не купив споживач продукцію чи послугу. Це навіть можна назвати критерієм результатів їх діяльності. Показниками ж можна вважати прибуток чи втрати, продуктивність, прибутковість тощо.

За умов ринкової економіки кожен господарюючий суб'єкт обчислює показник ступеня раціональності, або господарності, за такими формулами:

  [ 4 ].

Різниця між можливим і фактичним визначає ступінь господарності. Господарність реалізується у двох напрямах:

1) за допомогою ресурсів, що є, осягнути найбільший ефект;

2) визначеної мети домогтися мінімальними витратами.

Зумовлюється вона, як уже зазначалось, ринковими відносинами - купівлею і продажем. Господарність, на відміну від показників продуктивності, прибутковості тощо, не залежить у цифровому вираженні від коливання цін на ринку, господарність не оцінюється через капітал.

Підприємство з високим ступенем господарності може працювати неприбуткове, якщо не знаходить для своєї продукції чи послуги відповідного збуту. Динаміка господарського життя підприємства багато в чому зумовлюється зовнішнім середовищем господарювання, макроекономічними процесами.

Господарська діяльність підприємств має певні особливості залежно від розміру (велике, середнє, мале), форми власності (державне чи приватне), оренди, акціонування тощо. На це звернули увагу і науковці, і керівники усіх рівнів господарювання, коли з переходом до ринкових відносин державні підприємства почали роздержавлюватись, структурно перебудовуватись, акціонуватись, орендувати майно у власників тощо.

З'явилась певна кількість малих підприємств. В Україні відповідно до обсягів господарського обороту і кількості працівників (незалежно від форм власності), до малих підприємств у промисловості та будівництві належать підприємства з кількістю працюючих до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери - до 50; в галузі науки та наукового обслуговування - до 100; у невиробничій сфері - до 25; у роздрібній торгівлі -до 15 чоловік. Малі підприємства (як і кооперативи) належать до сфери малого бізнесу, тобто за організацією господарювання - це підприємницькі структури.За даними на 1995 р., частка сектора малого бізнесу в країнах з розвинутою ринковою економікою в загальній кількості господарюючих суб'єктів становить 80-90 відсотків, в країнах центральної Європи і Балтії - 60-70; в Україні - 25 відсотків. Частка зайнятих у малому бізнесі до загальної чисельності зайнятих відповідно 50-60; 30-40; 5 відсотків. Кількість малих підприємств на 1000чол. населення відповідно 50-60; 30-50; 25 відсотків. Вклад малого бізнесу у валовий національний продукт відповідно 50; 30; 10 відсотків.

Чисельність малих підприємств в Україні дорівнювала у 1990 р. - 1 тис. од., 1991 р. - 20; 1992 р. - 50; 1993 р. - 74; 1994 р. - 79; 1995 р. - близько 100 тис. одиниць.

Світова ринкова практика вже давно довела, що малі підприємства мають певні переваги перед іншими організаційними формами, оскільки вони більш гнучкі й швидше переорієнтовуються на конкретного споживача, не потребують великого апарату менеджерів, великих капіталів, швидко створюють додаткові робочі місця, здійснюють швидку окупність авансованого капіталу, сприяють послабленню монополізму в економіці тощо.Проте малі підприємства беззахисні перед потрясіннями ринкової економіки, вони потребують всілякої підтримки держави, громадських об'єднань, союзів, асоціацій тощо [ 5 ], [ 7 ].

Неабияку роль у ринковій економіці відіграють різноманітні господарські товариства, акціонерні підприємства і об'єднання. Відповідно до чинного законодавства в Україні діють такі організаційні форми господарських товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні і командитні. Господарськими товариствами є підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами об'єднанням їхнього майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Акціонерні товариства - це юридичні особи. Вони мають свій капітал, вкладений у акції, статут, що регулює всі внутрішні питання організації господарювання товариства.

Акція для господарюючих суб'єктів має значення в різних аспектах. Це:частка основного капіталу акціонерного товариства; документ про членство в певному акціонерному товаристві; цінний папір, що надає право брати участь в управлінні акціонерним товариством чи лише отримувати певний доход - дивіденд.

Усі інші господарські товариства дуже нагадують акціонерні товариства. Їхні члени входять до товариств зі своїм капіталом. Товариства є юридичними особами, мають власне майно, статут та ін. Проте ці товариства - з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні, командитні - не мають акцій, а його члени не є акціонерами, а пайовиками.

Пай - не цінний папір, ним торгувати на біржі (як акцією) не можна.
Акціонера не можна усунути з акціонерного товариства, якщо він цього не хоче і залишається власником акції. Пайовик же може бути виключений з господарчого товариства, якщо він, на думку інших пайовиків, діє на шкоду товариства [ 1 ].

2. Характеристика об'єднань підприємств, їх особливості та принципи.

У розвинутих економічних країнах для вирішення різноманітних задач підприємства об'єднуються тимчасово або на постійній основі. Українські підприємства також потребують в цьому.

Зупинимось на головних видах об'єднань:

Консорціум – це тимчасове об'єднання господарюючих незалежних підприємств. Його ціль – зміцнення зусиль для реалізації конкретного проекту, часто у сфері головної діяльності. Організаційно – правова форма консорціума як юридичної особи може бути у вигляді акціонерного товаривства або іншого господарчого суспільства, а також часто можуть бути організовані як неприбуткові організації.

Особливість ще у тому, що підприємства можуть одночасно входити в скад декількох консорціумів.

Корпорація – договорне об'єднання, створене на основі об'єднання виробничих, научних і комерційних інтересів.

Особливоті корпорації – це те, що капітал створюється в грошовій формі і розділяється на однакові паі у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від господарських товаривств.

У підприємницькій діяльності в настоящий час домінують, як найбільш зручна форма, саме корпорації. Весь прибуток є власністю акціонерів корпорачії. Функції контроля поділені між акціонерами.

Концерн – це форма об'єднання самостійних підприємств, пов'язаних з допомогою системи участі у капіталі, фінансових зв'язках тощо. Крупні концерни об'єднюють від 10 до 100 та більше компаній.

Асоціація – одна із самих розповсюджених форм договірних об'єднань підприємств (фірм, компаній), які є юридичними особами, з метою постійної координації господарської (комерційної) діяльності.

Асоціація не має права втручатися в виробницбку та комерційну діяльність осіб які беруть участь. Головна мета об'єднання – участь в захисті зацікавленностей національних товаровиробників.

Картель – це об'єднання, як правило підприємств однієї отраслі, які вступають між собою у згоду. Ця згода торкається різних сторін комерційної діяльності компанії – згода про ціни, про ринок збуту, об'єм виробництва та збуту, асортименту, тощо. В першу чергу під регулювання підпадає збут продукції, тому така форма цікава торговим і збутовим підприємствам. У більшості країн картель законодавчо заборонена, але заборона знімається з таких картелей, які освоюють нові ринкі, тобто приносять користь всій державі.

Трест – це об'єднання в якому зливаються в єдинийвиробничий комплекс всі підприємства, які в нього входять. При цьому ці підприємства втрачають свою юридичну, виробничу та комерційну самостійність, а керівництво їх діяльністю здійснюється з єдиного центру. Загальний прибуток треста ділиться згідно пайової участі окремих підприємств. Всі підприємства підлягають під одну компанію, яка здійснює єдине керівництво.

Франчайзинг – це спеціфічна форма організації бізнеса. Як відомо, не всі бажаючі фізичні особи з різних наслідків можуть успішно займатися бізнесом, тому для таких людей може стати привабливим франчайзинг.

Франчайзинг – це отримання прав на виробництво та збут продукції з практичною допомогою в ділі організації та управлінні бізнесом. Розрізняють три види франчайзинга: торгівельний, чистий і франчайзинг розповсюдження. Торгівельний франчайзинг – цікавий молодим торгівельним підприємствам. Вони отримують право використовувати назву і товарний знак фірми вже знайомої спживачу. Чистий франчайзинг передбачає комплексне забезпечення бізнесу франчайзоотримувача і включає право на використання імені франчайзодателя, ліцензію на продаж товару, тощо. Франчайзинг розповсюдження продукції – це отримання ліцензії на продаж окремих видів продукції під товарним знаком виробника. Франчайзингові відносини вигідні двум сторонам, тому що дають змогу збільшити прибуток.

Конгломерат – це організаційна форма інтеграції компаній, які об'єднують під загальний фінансовий контроль цілу низку різних видів підприємств. Вони зберігають юридичну самостійність. В структуру конгломерата входять також крупні фінансові та івестиційні компаніі.

Холдинг – це особливий вид об'єднання капіталів, державне утворення, яке не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові ресурси для придбоння контрольних пакетів акцій інших підприємств, які приймають участь у концерні або іншому добровольному об'єднанні. Це дає право холдинг-компанії здійснювати контроль за діяльністю підприємств, контрольний пакет акцій яких вона має у власності [ 13, 2, 6 ].

В настоящий час при необхідності утворюються і інші форми обєднань підприємств, наприклад, синдикати, фінансово-промислові групи та інші, які при становленні та розвитку риночних відносин допомагають підприємствам ефективно співпрацювати та створювати конкурентні переваги. В Україні з'являються та розвиваються різноманітні форми обєднання підприємств. За законом підприємства мають право добровільно обєднувати свою виробничу, научну, комерційну, фінансову та інші види діяльності, якщо це не заперечує законодавству України [ 11 ].

3. Форма індивідуального відтворення підприємства в ринковій економіці.

Формою індивідуального відтворення підприємства є відтворення його основних виробничих фондів, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці - будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової економіки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок виробництва і реалізації товару (розширене відтворення).Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії. Ці коливання називаються кон'юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон'юнктурні цикли. Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується кругооборотом основних виробничих фондів [ 10 ].

У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, організаційної структури, форми власності та господарювання мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5-7 років тощо) як мінімум, і з приростом, як максимум. Авансовані у основні виробничі фонди кошти як складова частина вартості товару, який виробляють, рухаються у вигляді амортизаційних відрахувань, зосереджуються в амортизаційному фонді до повного повернення, знову авансуються у новий цикл індивідуального виробництва, забезпечуючи його збереження. Індивідуальне відтворення розширюється за рахунок використання частини прибутку. Рух усіх виробничих фондів (основних - засобів праці та оборотних - предметів її) супроводжується їхнім зношенням, використанням і заміщенням у вартісній та натуральній формах. Водночас оскільки до вартості виготовленого продукту входить вартість не тільки використаних виробничих фондів, а й найманої робочої сили підприємства, то реалізація його продукції має не тільки повернути кошти, авансовані на виробничі фонди, а й створити фонд заробітної плати працівників.

Завершується виробнича діяльність підприємства маркетинговою функцією, оскільки задоволення потреб споживача - головний і єдиний спосіб досягнення прибутку [ 15 ].

За довгу історію свого існування західна економічна наука розробила багато концепцій ринкової діяльності підприємства: удосконалення виробництва (кінець XIX- початок XX ст.); удосконалення товару та інтенсифікація комерційних зусиль, які передують маркетингу, і власне маркетинг (50-і роки XX ст.); соціально-економічного маркетингу (70-і роки XX ст.). Маркетинг підприємства формується завдяки взаємодії ринкових елементів регулювання виробничого процесу. До його складу входять: концепція, стратегія, план і програма маркетингу, підприємництво, вибір ринку і його сегментів, структура, організація маркетингу, маркетинговий контроль. Кількість цих елементів може збільшуватись чи зменшуватись залежно від обсягу ринкової діяльності підприємства. Концепція маркетингу - це орієнтована на споживача підприємницька доктрина, завдяки якій задовольняється споживчий попит у межах певного ринку. Вона є основою бізнесу підприємства, а також планового керівництва виробничим процесом, дає змогу узгодити, збалансувати можливості виробництва з можливостями реалізації товарів і задоволення попиту споживачів. Ця концепція зумовлює вибір системи управління підприємством та формування організаційної структури виробництва. Стратегія маркетингу - це прогнозування довгострокової ринкової діяльності підприємства відповідно до змін попиту споживачів на певні товари. Вона передбачає здійснення маркетинговими підрозділами підприємства таких функцій, як вивчення споживача та ринку збуту товарів, стратегічне планування, планування маркетингу, вироблення тактики виконання планів, маркетинговий контроль. Стратегічне планування передбачає збалансування цілей підприємства та потенційних можливостей досягнення їх. Воно спирається на чітке формулювання програми підприємства, визначення допоміжних завдань, планів розвитку і стратегію зростання.
Узагальнення досвіду маркетингової діяльності фірм у країнах розвиненої ринкової економіки свідчить про те, що стратегічне планування забезпечує досягнення кожним підрозділом своєї мети, яка виходить із загальних завдань компанії, стимулює координацію зусиль різних функціональних напрямів.
План маркетингу - це тактика ринкової діяльності. Підприємства розробляють довгострокові (від 5 до 15 років), середньострокові (від 2 до 5) і короткострокові (на один рік) плани. У практиці вони комбінуються. На відміну від директивного планування плани маркетингу являють собою гнучку програму дій і розробляються щонайменше в трьох варіантах: мінімальному, оптимальному, максимальному [ 16 ].

Підприємницька діяльність підприємств грунтується на таких принципах: вільний вибір її видів; залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних осіб і громадян, а також матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; самостійні формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; вільне розпорядження прибутком, який залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності; використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд. Підприємництво - це і наслідок, і умова самостійної господарської діяльності товаровиробника, успішної маркетингової діяльності.

В умовах ринкової економіки воно дає змогу підприємству забезпечити себе достатньою кількістю ресурсів для вирішення завдань індивідуального відтворення, економічного і соціального розвитку тощо [ 8 ].

4. Види підприємств

Формування ринкової структури економіки України призведе до появи різноманітних форм сучасних підприємств, які функціонують у розвинених країнах, їх можна класифікувати за різними критеріями, найпоширенішими з яких є форма власності, розмір, сфера діяльності [ 15 ].

Види підприємств за формою власності.

Залежно від основних форм власності (приватна, колективна, державна) розрізняють такі організаційні види підприємств — одноосібне володіння, партнерство, або товариство, корпорація (акціонерне товариство), державне підприємство (рис. 1).

Рис. 1. Види підприємств за формами власності

Одноосібне володіння - підприємство, в якому майно належить одному суб'єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

Такі підприємства мають свої переваги і недоліки. До перших належать: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, високий безпосередній стимул до ефективного виробництва, низькі організаційні витрати. Недоліками одноосібних володінь є передусім те, що їхніх власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення виробництва, а комерційні структури не охоче надають їм кредити у достатніх розмірах. Багатоманітність обов'язків, які покладаються на власника підприємства у виробничій, комерційній, технічній та інших сферах, нерідко призводить до помилкових рішень, які стають причиною не тільки значних витрат, а навіть і банкрутства. Через це одноосібні володіння у країнах з ринковою економікою є досить поширеною і водночас найменш стійкою формою організації. Щороку значна кількість їх як виникає, так і припиняє свою діяльність [ 11, 17].

Партнерство, або товариство, - форма організації бізнесу, що засновується на об'єднанні (пайовому, дольовому) майна різних власників.

Паї відіграють двоїсту роль. По-перше, одержання товариством прибутку після сплати податків і виділення засобів на нагромадження капіталу та розподілу між його членами на доход, пропорційно до паїв. По-друге, надання права голосу. Кількість їх кожний член отримує пропорційно до його паю.

Товариства, як правило, - це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається лише зі згоди більшості їхніх членів. Кількість членів товариства, які особисто беруть участь у їхній роботі, відносно невелика.

Розрізняють такі види партнерства:

• повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю);

• товариство з обмеженою відповідальністю;

• змішане (коммандитне) товариство.

Найпоширенішим є повне товариство (товариство з необмеженою відповідальністю). Його учасники несуть відповідальність за роботу фірми в розмірах як свого внеску, так і своїх особистих коштів. Найчастіше статус повного партнерства використовують невеликі фірми у сфері професійних послуг (юридичних, аудиторських, медичних тощо).

У товариствах з обмеженою відповідальністю майнова відповідальність партнерів не перевищує суми, яку вони внесли при створенні товариства. Такі партнерства характерні для фірм, зайнятих здійсненням будівельних проектів, розробкою природничих ресурсів, операціями з нерухомістю та іншими видами діяльності в капіталомістких сферах.

Змішане (коммандитне) товариство об'єднує частину своїх членів за принципом повної (необмеженої) відповідальності (дійсні члени), а частину - за принципом обмеженої відповідальності, майнова відповідальність яких поширюється лише на внесок, зроблений учасником у капітал товариства. Право голосу в таких фірмах мають лише дійсні члени товариства.

Частка партнерства у ринковій економіці відносно невелика, але має ряд переваг перед одноосібними володіннями, що виявляються у зростанні фінансових можливостей фірми внаслідок об'єднання капіталів; зменшенні ризику банкрутства і створенні довіри у банків для отримання кредиту; вдосконаленні управління в результаті розподілу управлінських функцій між партнерами. Недоліками цієї форми організації є можливі розходження в поглядах, інтересах партнерів, що ускладнює процес управління.

Корпорація (акціонерне товариство) - провідна форма сучасного підприємства в країнах ринкової економіки. Незважаючи на те, що кількість їх невелика, у створенні валового внутрішнього продукту їм належить провідна роль.

Корпорація є юридичною особою, що утворюється об'єднанням на пайових (дольових) засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належить до товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки кожний акціонер відповідає за свої зобов'язання лише власним капіталом. Отже, майновий ризик акціонерів обмежується тією сумою, яку вони заплатили за придбані акції.

Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерств (товариств).

Засновниками корпорацій можуть бути юридичні та фізичні особи, які купують або розподіляють акції між собою. Той, хто акумулює більшу кількість акцій, які мають право голосу, на загальних зборах, що є вищим органом управління акціонерних товариств, обирає керівні та контролюючі органи (раду директорів, правління, ревізійну комісію тощо).

На практиці ж рішення приймає невелика група акціонерів, які володіють контрольним пакетом акцій. Останній становить не 50 відсотків + 1 акція, що голосують, а набагато менше. Це зумовлено тим, що у великих акціонерних товариствах акції «розпорошені» серед багатьох власників, які володіють мізерним пакетом. Подібні власники не беруть участі у зборах або укладають трастові угоди на управління акціями, які їм належать, з банками, страховими компаніями, соціальними фондами, членами яких вони є, або спеціально для цього утворюваними трастовими компаніями, які дістали назву інституціональних інвесторів. Розглянемо структуру акціонерного товариства на прикладі Львівського концерну «Електрон», утвореного в червні 1992 р. Воно об'єднує понад 50 тис. акціонерів, велику кількість філій, дочірніх та спільних підприємств (рис. 2).

Акціонерне підприємство «Електрон» є фірмою-виробником з розгалуженою сферою діяльності, що здійснюється різноманітними підприємствами (дочірніми, спільними, орендними).

Вищим органом управління концерну є загальні збори акціонерів.

Для практичних функцій управління підприємством загальні збори призначають відповідні інституції: президента, правління, ревізійну комісію, вчену раду, раду директорів, апарат управління.

Синонімом сучасної корпорації є холдингові компанії, які виступають власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг по відношенню до останніх виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдинг, є по відношенню до нього дочірніми. Одночасно холдинг може бути дочірньою компанією по відношенню до компанії, що володіє контрольним пакетом акцій холдингу. Такий механізм називають системою участі

Залежно від специфіки утворюваних корпоративних структур холдингові компанії виконують різні функції. Це може бути виробнича, інвестиційна, комерційна, збутова, зовнішньоекономічна діяльність тощо. Як показує світовий досвід, холдингові компанії можуть підключати середні та навіть малі підприємства для обслуговування технологічних цілей фінансово-промислових груп.

У країнах з ринковою економікою помітна роль в економічному житті належить фінансово-промисловим групам. Вони здійснюють контроль за виробничо-розподільчим циклом з одного центру. Це дає можливість сформувати потужні виробничі комплекси, які здатні конкурувати з найбільшими світовими компаніями. Недолік їх полягає у створенні монополії, що потребує застосування методів антимонопольного регулювання [ 3].

Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два види підприємств.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал у своїх власних інтересах.

Об'єктами державної власності можуть бути різноманітні засоби виробництва. Це залежить від конкретних історичних, кон'юнктурних, геополітичних та інших умов кожної країни. Проте, як правило, у державному секторі знаходяться підприємства, що виробляють продукцію, широко доступну для населення або капіталомістку, яка не може бути прибутковою, проте конче потрібна для технічного та технологічного зміцнення виробничого і наукового потенціалу країни. Саме тому практично в усіх промислове ' розвинених країнах державні підприємства здебільшого є низько ефективними, і спостерігається тенденція до скорочення їхньої чисельності.

З метою глибокого реформування державного сектора економіки України, частка якого у виробництві промислової продукції становить дещо менше ніж 52 відсотки, передбачено здійснити структурне розмежування державного сектора на дві підгрупи.

До першої групи ввійдуть підприємства, яким буде надано статус казенних. Вони не підлягають акціонуванню і перебуватимуть у прямій адміністративній підпорядкованості відповідним органам державного управління. До них належать такі підприємства: що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку; потребують високої мобілізаційної готовності; виробляють особливо екологонебезпечну продукцію; здійснюють державну монополію в окремих секторах економіки (транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв'язок, телекомунікаційні мережі, енергетика, виробництво лікеро-горілчаних виробів).

Власністю казенних підприємств, їхнім управлінням будуть розпоряджатися міністерства і відомства. Такі права їм передасть уряд [ 13 ].

До другої групи державних підприємств належатимуть ті, які обов'язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51 відсоток акцій належало державі. Так створюватиметься група нових для нашої країни підприємств - державних акціонерних товариств.

Формуватиметься ще одна група підприємств з часткою державної участі в статутному капіталі, меншою ніж 50 відсотків. Управління цією групою підприємств здійснюватиметься за участю представників державних органів у наглядових радах.

Підприємства з часткою державної власності в статутних фондах працюватимуть на принципах повного комерційного розрахунку. Таке реформування державного сектора економіки дасть можливість, з одного боку, підвищити ефективність управління народним господарством, а з іншого — створювати ринкове середовище [ 17 ].

Види підприємств за розміром.

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300 чол. Українським законодавством до малих підприємств віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або виду діяльності.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах. Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано на рис. 3.

Рис. 3. Сутність і значення малих підприємств

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють 20-60 відсотків валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.

У період переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Малих підприємств в Україні ще небагато. За експертними оцінками, в них працює близько 2 млн. чол., або 10 відсотків всього зайнятого населення. Частка прибутку, одержаного малими підприємствами, в загальній сумі прибутку господарств країни становить лише 5 відсотків.

Триває процес розвитку селянських (фермерських) господарств, яких на початок жовтня 1998 р. налічувалося майже 36 тис. У їхньому користуванні знаходилося 1 млн га сільськогосподарських угідь, в тому числі 0,9 млн га ріллі.

Для того щоб малі підприємства стали невід'ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим - мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів [ 5 ].

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп'ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств [ 14 ].

Види підприємств за сферою діяльності.

Підприємства класифікують також за сферою, видом господарської діяльності. Зумовлено це тим, що існує суспільний поділ праці, відповідно до якого утворюються підприємства сільськогосподарські, промислові, будівельні, транспортні, фінансові, торговельні, наукові, сфери обслуговування.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються між собою не тільки структурою і умовами виробництва, а й тим, що вони виробляють. У промисловості, наприклад, створюються як засоби виробництва (верстати, вантажні автомобілі, трактори тощо), так і предмети споживання (взуття, одяг, продукти харчування). Молоко, зерно, м'ясо, вовна, соняшник, цукровий буряк — предмети виробництва сільського господарства. Банки збирають вільні кошти і надають їх у кредит. Торговельні та фінансові біржі сприяють прискоренню обороту капіталу, поєднуючи виробників і покупців. Виходячи з цього підприємства різних галузей можна згрупувати за видом діяльності так: виробничі, фінансові, посередницькі, страхові [ 10 ].

Висновок.

Підприємство повинно мати наявність юридичної особи, самостійного баланса, розрахункового та інших рахунків у закладах банків, печатки з власною назвою, наяаність товарного знаку, відсутність у своєму складі інших юридичних осіб. Налагоджати ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникати кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає: всебічне знання свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Проведення підприємницької діяльності на власний ризик по виробництву продукції, реалізації товарів, виконання робіт, послуг з метою задовільнення потреб споживачів і одержання прибутку.

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності. По-друге, підприємство - це певна підсистема виробничих відносин.

Підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере у кредит, користуючись безготівковим оборотом, свої товари продає чи тимчасово складеє.

Формування ринкової структури економіки України призвело до появи різноманітних форм сучасних підприємств, які функціонують у розвинених країнах, їх можна класифікувати за різними критеріями, найпоширенішими з яких є форма власності, розмір, сфера діяльності.

Отже, можна підкреслити, що за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

Література

1. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономической теории: Учеб. пособие. - М: Рыбари, 2000.

2. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономики. - Киев, 1998.

3. Базилевич В. Д. Економічна теорія: політекономія. Підручник. -2003. - 581с.

4. Башнянин Г.І., Лазур Б.Ю. Політична економія: Підручник для вузів. - К., 2002. - 526 с.

5. Гальчинський А.С. Основи економічних знань: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 2002. - 544 с.

6. Макконелл К., Брю С. Экономика: принципы, проблемы, политика. - Т. 1, 2. - М., 1992.

7. Мочерний С.В., Устенко О.А., Фомішин С.В. Політична економія: Навчальний посібник. - Херсон: Вид-во Дніпро, 2002. - 794 с.

8. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. Підручник. - К.,2003. - 540с.

9. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. Предборського В.А. -К.: Кондор, 2002. - 621 с.

10. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. - К., 1997. - 743 с.

11. Бай С.І. Опорний конспект лекцій з дисципліни “Менеджмент підприємства”. Частина 2. К.: КНТЕУ, 2002. – 79 с.

12. Мошек Г.Є., Гомба Л.А., Піддубна Л.П. Менеджмент підприємства: Підруч. – К .: Київ. Нац. Торг.-екон. Ун-т, 2002. – 371 с.

13. Менеджмент организации. Учебное пособие. Румянцева З.П., Саломатин Н.А., Акбердин Р.З. и др. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 432 с.

14. Осовська Г.В., Осовський О.А. Менеджмент організацій: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2005. – 860 с.

15. Томпсон А.А., Стрикленд А.Дж. Стратегический менеджмент: Искусство разработки и реализации стратегии: Учебник для вузов. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998. – 576 с.

16. Хачванкян В.В. Менеджмент предприятия: Учеб. Пособие. – К.: Знання, 2005. – 422 с.

17. Экономическая стратегия фирмы. Учебное пособие. Под ред. проф. Градова А.П. СПб: «Специальная литература», 1995. – 414 с.

1