Державний національний

медичний університет ім. О.Богомольца

Реферат

по історії України на тему:

“Богдан Хмельницький і оцінка його діяльності в історичній літературі”

Виконав:

Студент 3-ї групи І курсу

військового факультету

Струменський Дмитро

Олексійович

Київ – 2000

План роботи

І. Вступ.

ІІ. Життя і діяльність Б.Хмельницького.

1. Козак-шляхтич (1595-1646).

• Дитячі й юнацькі роки. Освіта. Перший військовий досвід. Турецький полон. Бурхливі 30-ті роки.

2. Керманич національної революції (1647-1657).

• Напередодні революції. Кампанія 1648 року і галицький похід. Розпал повстання. Зборівська битва – тріумф і трагедія. Берестечко – Біла Церква – Батіг. Чорний 1653 рік. Переяславська угода. Останні роки гетьманування і спроби завершити справу національної революції.

ІІІ. Оцінка особи Хмельницького в історичній літературі.

Вступ

Ким був Хмельницький для України, безперечно, відомо всім. Я маю на увазі не Хмельницького-людину з її вадами й чеснотами, дивакуватими звичками чи без них. Ні, я говорю про Великого Хмеля, про символ, що народився під гуркіт гармат і дзвін шабель, коли тільки-но сформована нація українська звільнялася з-під лядської неволі, створюючи першу власну державу. Відчувши, хоч ненадовго, себе вільними, українці, ким би вони не були – малоросами, русинами чи роксоланами, не змогли забути про цю кількадесятирічну мить. І в кожній пісні чи думі, що розповідала про славетну козацьку республіку, майорів образ Хмеля, який закликав боронити й далі все українське, створене тяжкою ратною і хліборобською працею. Такий Хмельницький був відомий усім, тож не дивно, що він закрив від наших очей справжнього гетьмана, політичного й воєнного діяча, який, попри свою велич, був лише людиною, а не легендарною постаттю. Справжні історичні дослідження, присвячені виключно Богданові, що намагалися розкрити дійсну роль, яку відігравала у подіях 1648-1676 років ця постать, розпочались не так уже й давно, у другій половині ХІХ сторіччя. Цих праць було небагато – десь кільканадцять, і як на диво, вони зобразили десь кільканадцять різних Хмельницьких, не схожих один на одного. Мабуть, складнішої історичної особи не знала ще ні вітчизняна, ні закордонна історіографія. Спроби зібрати всі факти до купи, проаналізувати їх та зв’язати більш-менш логічним зв’язком, глянути на вчинки Хмельницького з позиції тогочасної, а не сучасної нам людини, історики почали робити лише нещодавно, після 1991-го року. Виключенням, мабуть, є лише деякі історики тридцятих років, зокремаІ. Крип’якевич та ще Дмитро Дорошенко з його “Нарисом історії України”, який вперше побачив світ 1932 р. у Львові. Тому питання історіографії Хмельницького і Хмельниччини ще не вичерпано, а тема “Оцінка особи Б.Х. в історичній літературі” є надзвичайно актуальною і цікавою. І реферат, присвячений цій темі, я побудую ось як: першою частиною буде біографія Богдана з точки зору істориків різних часів (В.Смолія, Д.Дорошенка, Ю.Тис-Крохмалюка), а другою – загальний огляд тенденцій, згідно з якими історіографія намагалася розповісти читацькому загалу про великого гетьмана. Отже, почнемо.

Життя й діяльність Б.Хмельницького

Народився славетний гетьман і визволитель України, найімовірніше, 27 грудня 1595-го року. Принаймні, так каже В.А.Смолій. Точних даних про дату народження немає, проте шляхом математичних розрахунків і вивчення побічних джерел вираховано, що Богдан народився приблизно в цей час. Тому в усіх довідниках і історичних працях пишеться: “нар. близько 1595 р.”. Батьком його був дрібний український шляхтич Михайло Хмельницький, який займав посаду чигиринського підстарости, був тісно пов’язаний з козацьким середовищем і часто очолював їх у боротьбі з татарами. Матір’ю майбутнього гетьмана була козачка. Звісно, що маючи таких батьків, малий Богдан виховувався у любові й шані до рідної землі. Він чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало народних пісень, дум, легенд, навчився с повагою ставитися до свого народу. Помітивши в сина яскраво виражені розумові здібності, батько вирішив дати йому освіту. Тому майже всі дитячі й юнацькі роки були заповнені школярством: спочатку була чи то Київська чи то Чигиринська церковна школа, згодом – приблизно в 1610-1617 р. – Богдан навчається у Львівському ієзуїтському колегіумі. За цей час він опановує польську і латинську мови. Пізніше до них приєднається і французька. Звісно, така досить значна на той час освіта допомогла згодом Хмельницькому зі стану звичайного реєстрового козака піднятися до гетьманської булави. Звернемо також увагу на твердість Богданових переконань – навіть хитромудрі єзуїти не змогли спольщити й окатоличити молодого напівшляхтича.

У 1618 році Богдан розпочинає самостійне доросле життя, вступивши до складу Чигиринської сотні реєстрових козаків і стає професійним військовим. Воєнна служба тоді зовсім не була спокійною, тож на 1620 р. Хмельницький, мабуть, уже мав чималий військовий досвід. Але справжні випробування були ще попереду. Батько наважився узяти його з собою у небезпечний похід польського війська до Молдавії. У вересні під Цецорою 10-тисячна армія Станіслава Жолкевського була вщент розбита турками й татарами під проводом Іскендер-паші. Михайло Хмельницький загинув (хоч є непідтверджені дані про його смерть у полоні 1627 р.), а Богдан на два роки потрапляє в бусурманську неволю. Як він з неї вирвався, залишається невідомим. Та близько 1625 р. Хмельницький вже знову служить чигиринським козаком, самостійно господарює в Суботові й одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На половину 40-х років у них було шестеро дітей: 2 сина (Тиміш і Юрась) і 4 доньки (Катерина, Степанида, імена інших не встановлено). Та навряд чи енергійний 30-річний Богдан міг задовольнитися спокійним сімейним життям. Не виключено, що він брав активну участь у боротьбі з татарами протягом 20-х років (розгром Кантемира-мурзи 1626 р., походи М.Дорошенка). Чи не з цього часу він упевнився у можливості порозуміння з кримською верхівкою, що так згодиться йому в 48-у році?

1630-ті роки стали важливим етапом у формуванні суспільно-політичних поглядів Б.Хмельницького. Окремі, фрагментарні дані джерел дозволяють висловити здогад, що Богдан належав до патріотично настроєних кіл козацтва. Так, відомий польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує його участь у повстанні 1630 р. під проводом Тараса Федоровича, під час якого вперше було сформульовано програму, що поєднувала вимоги соціально-економічного й національно-визвольного характеру. Якщо тоді він найімовірніше перебував серед рядових козаків, то в повстанні 1637-1638 рр. під проводом П.М.Бута (Павлюка) уже виступив, як представник старшини. Він займав дуже відповідальну посаду військового писаря й треба гадати, що саме тоді Хмельницький навчився всім тонкощам організації повстання. Принаймні, можна побачити надзвичайну схожість у діяльності штабу Павлюка навесні 1637 р. і в заходах Хмельницького взимку 1648 р. Взагалі, треба сказати, що Богдан жодної краплини своєї величезної енергії не витрачав дарма. Подивимось лише, яку дивовижну кар’єру він зробив за десять років: з рядового козака, напівшляхтича-напівплебея він став настільки значним представником реєстрової старшини, що навіть участь у повстанні не скомпрометувала його перед польським урядом. Незабаром Хмельницький становиться чигиринським сотником і залишається ним до 48-го року. У 40-х роках він грав не останню роль у польській політиці: восени 1644 р. відвідує Варшаву й має розмову з французьким послом. Трохи пізніше супроводжує Івана Сірка в подорожі до Франції (у Фонтенебло), можливо, приймає участь в облозі Дюнкерка восени 1645 р. разом з 2600 іншими козаками, що їх найняли французи. Проте не забував Хмельницький і про інтереси звичайного козацтва, якими після поразки повстання Польща завзято нехтувала. Він негативно сприйняв «Ординацію війська Запорозького», прийняту в травні 1638 р. на сеймі. “Ординація” передбачала ліквідацію козацького стану та його юрисдикції, оскільки всі козаки, за винятком 6 тис. реєстровців, «оберталися у хлопів». Та й ті перетворювались на одну з складових частин польського війська: раніше виборних полковників і осавулів тепер призначали з-поміж шляхти, ліквідовувався козачий суд, Територія проживання обмежувалася Черкасами, Чигирином, Корсунем та іншими прикордонними містами. Хоча цей документ є скоріше свідченням короткозорості польського уряду, який замість умиротворення козаків, важливого знаряддя його зовнішньої політики, тільки роздратовував їх, усе-таки полякам вдалося здійснити розкол у лавах повстанців і переманити старшину на свій бік. Наслідки цього будуть набагато більшими, ніж розгром повстання 1637 р. Лояльність чи навіть пропольська орієнтація реєстрової старшини ще зіграють свою негативну роль під час революції. Хмельницький їх також відчує на собі, та поки його авторитет серед «черні» неухильно росте.

У той час, як Богдан здійснював кар’єру козацького ватажка, Україна переживала один зі спокійних періодів власної історії. Проте спокій цей був лише затишшям перед бурею. Поляки силою змусили українців тихо нести ярмо, але така ситуація не могла довго залишатися незмінною. Народ наш не заслуговував на такі умови життя, а іноземне гноблення настільки сильно гальмувало його розвиток, що у 1648 році передумови національної революції вже були повністю сформовані. У різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

По-перше, український народ фізично не міг довго існувати у складі Польщі, як самостійна етнічна спільнота, бо таке існування було несумісне з польською імперською доктриною. Згідно з нею, Люблінська унія 1569 р. була лише поверненням до складу Речі Посполитої відірваних від неї земель. Щойно сформована українська нація до половини XVII ст. уже була напівзнищена – її шляхта, природна еліта, “політичний народ” була майже повністю спольщена і якби не феномен козацтва, народ, принаймні, згідно з феодальним світосприйняттям, позбавився б права на існування. Тож козацтво поступово набуває функцій “носія української державності”, замінюючи собою шляхту. Це була, звісно, неповноцінна заміна, проте нова еліта не могла зтерпіти тієї наруги, яку поляки здійснювали над козацтвом після 1637 р. Вона будь якої хвилини могла зважитись на боротьбу за свої права, бракувало лише найменшого приводу.

По-друге, українство відчувало нестерпне гноблення в культурно-релігійній сфері. “Руським” людям чинилися перешкоди при вступі до цехів, у зайняттях торгівлею і промислами, щільно закриваючи їм доступ до перспективного міста і перетворюючи їх на селянську націю. З іншого боку, проводилася політика ліквідації православної віри й впровадження католіцизму та уніацтва (до речі, у XVII ст. українцем, фактично, вважався той, хто сповідував “руську” віру). І нарешті, широко розповсюджувалося духовне й фізичне знищення українців, я маю на увазі дискримінацію у сфері мови та освіти й етнічні чистки.

По третє, незважаючи на періферійне положення України в Європі, в її економіці розпочався перехід до капітализму: окреслився процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувалося зародження мануфактурних форм виробництва. Та найголовнішою ознакою появи зародків нового ладу був фермерський характер козацького господарства. В той же час Польща постачала хлібом усю Західну Європу, тому її шляхта була вкрай зацікавлена у збереженні й посиленні фільварково-панщинної форми господарювання, яка забезпечувала їй високі прибутки. Тому конфлікт між польською шляхтою і українським козацтвом і селянством був неминучий. Це стало чи не найважливішою умовою вибуху 1648-го року.

По-четверте, довготривала неволя й утиски з боку влади не могли не позначитися на психіці українця. Як зауважував відомий соціолог П.Сорокін, придушення базових інстинктів, таких як інстинкт власності, самозбереження й свободи породжує “революційні відхилення в поведінці людей”. У 1647-48 рр. Україна переживала голод, протягом 1620-1640-х рр. відбувався процес втрати власності селянами, козаками, дрібними шляхтичами. Татари також не поліпшували загальне становище. Люди звикли до того, що смерть міцно увійшла в їхнє життя. Закріпачення вело до втрати свободи. Народ був готовий повернути її за всяку ціну. Тому психічний фактор революції якщо й не був найважливішим, та все ж надав їй грунтовного, тривалого й жорстокого характеру.

До речі, саме цей останній фактор і зробив Хмельницького представником найактивнішої верстви суспільства й подарував майбутьному повстанню доброго ватажка. 1647 року він був заможним, хазяйновитим козаком, напівшляхтичем, що розумів прагнення звичайних січовиків, та водночас не вважав порозуміння з польською владою неможливим. Як пише Дорошенко, здавалося, що цього солідного й немолодого вже сотника важко було підбити на якусь авантюру. Та ось навесні цього року шляхтич Чаплинський за мовчазної підтримки чигиринського старости Конєцпольського напав на хутір Суботів, зруйнував його, забрав Богданову жінку Єлену (Ганна тоді вже померла) й забив насмерть його сина. Заступництва Хмельницький не знайшов ані у коронного гетьмана М.Потоцького, ані у короля. Конєцпольський проігнорував їхні обережні клопотання. Тому Богдан вирішив домогтися правди власноруч. Він створює таємний гурток, метою якого було козацьке повстання на зразок 1637 р. Завдяки науковому пошукові І.Крип’якевича відомо, що спільниками Хмельницького були сотники Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, колишні полковники Нестеренко, Клиша, Кривоніс, можливо, брати Нечаї. Мабуть, на таємних нарадах серпня-вересня 1647 р. було вирішено підняти повстання під час походу Конєцпольського на татар. Він стався у листопаді того ж року, проте змовникам не пощастило використати добру нагоду. Цьому перешкодила раптова поява Очаківської орди. Разом з тим чигиринський осавул Р.Пешта відкрив коронному хорунжому плани Хмельницького. Богдан уже встиг набути репутації людини бунтівливої, тож його було запроторено до в’язниці. Та на щастя, пробув він там не більше місяця і був визволений своїми спільниками. Розуміючи, від якої небезпеки його врятовано, у січні 1648 р. Хмельницький без вагань тікає на Січ, точніше на сусідній острів Томаківку.

Власне кажучи, з цього й починається історія національної революції. Січ вирувала, а реєстрова залога тільки напружувала революційну ситуацію. 4 лютого Хмельницький з 250-300 козаками, яких встиг згуртувати навколо себе, бере її без бою, а реєстровці переходять на його бік. Спроби чигиринського й корсунського полковників вгамувати бунтівників успіху не мали. 9 лютого Хмельницький, захопивши ворожий табір, примушує їх покинути Запоріжжя. Через кілька днів Січ обирає Богдана гетьманом Війська Запорізького, фактично розпочавши цим активну боротьбу за розширення своїх прав, яка дуже швидко переросте у справжню Селянську війну.

На перших порах керівник повстання розгорнув діяльність відразу ж у кількох напрямках: підготовки відступу на “волості”, залучення на свій бік 6 тис. реєстровиків, уникнення передчасних воєнних дій з польською армією, укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством. Так, у південні райони направляються досвідчені козаки з листами гетьмана до їх мешканців готувати зброю й підніматися на боротьбу. Цей заклик знайшов у них підтримку. Лише князь І.Вишневецький вилучив у підданих своїх маєтків кілька десятків тисяч самопалів. За визнанням М.Потоцького, “не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майна своїх панів і орендарів. Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрових козаків.

До середини березня українському гетьману вдалося завершити переговори з Кримським ханством. Згідно з досягнутою домовленістю воно зобов’язувалося надати допомогу проти поляків, причому, татари не повинні були шкодити українцям і палити їхні міста й села. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських виправ . На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. осіб на чолі з комендантом Ферал-Керману Тугай-беєм.

На цьому етапі революції Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Проте навіть ця цілком законна і природна вимога була неприйнятна для коронного гетьмана М.Потоцького. Він вирішив прискорити підготовку до походу і вже 26 квітня останні жовніри передового загону під проводом сина Стефана вирушили на придушення повстання. Усього в роспорядженні Потоцького-молодшого було близько 10 тис. осіб, з них 4,5 тис. реєстровців пливли Дніпром, а 5,5 тис. жовнірів та козаків ішли суходолом.

Та Хмельницький все-таки встиг підготуватися до бойових дій і 29 квітня 4-5 тис. українців і татар оточили поляків під Жовтими Водами. 12-13 травня реєстровці, що складали половину війська С.Потоцького, перейшли на бік повстанців і це вирішило його долю. 16 травня польська армія була повністю розбита, кажуть, урятувався лише один челядник, який і сповістив про катастрофу коронного гетьмана.

Цією блискучою перемогою Хмельницький перехопив ініціативу і проявив себе, як визначний полководець і організатор, проте основні польські сили, кількістю в межах 6 тис. чол., ще залишалися цілими. Більше того, вони сподівалися об’єднатися з військом магната І.Вишневецького і придушити повстання. 24 травня Потоцький і Калиновський стали табором під Корсунем, пасивно чекаючи на подальший розвиток подій. Наступного дня сюди ж підійшли 6,5 тис. осіб під проводом Хмельницького (по Тис-Крохмалюку: 3 тис. козаків, 2 тис. селян, 1,5 тис. татар). 26 травня після тривалого бою польська армія була вщент розбита в урочищі Горохова Діброва. Україна була повністю очищена від військ Речі Посполитої.

Такий значний успіх збройного повстання не лише вдовольнив усі попередні сподівання козаків, але й дещо збентежив їхню старшину. Хмельницький і його оточення, за висловом Грушевського, опинилося в положенні казкового вершника, який попрохав усіх святих допомогти йому сісти верхи й ті так його штовхнули, що він через коня й перескочив. Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем спричинили страшний вибух: вся Україна запалала Селянською війною. Як кажуть сучасники, наприкінці літа 1648-го року на Ліво- і Правобережжі не залишилося жодного ляха й жида. Національна революція стала реальністю, та старшина не була повністю готова до створення власної держави і потім часто припускалася зволікань і помилок, які згодом викликали Руїну.

Здавалося б, здобуті перемоги відкривають перед гетьманом сприятливі умови для подальшого наступу. Та несподівана поразка Польщі й поява нового суб’єкту дипломатичних відносин зовсім не порадувала сусідів України. Зовнішньополітична ситуація різко погіршилася. Хан Іслам-Гірей відмовився надалі підтримувати Хмельницького, бо не бажав рішучої перемоги жодного з боків. Тому реєстрова старшина вирішила тимчасово припинити бойові дії. Росія також підняла голову, бо бачила в Польщі цінного союзника в боротьбі з татарами. І гетьман був змушений бездіяльно простояти ціле літо, посилаючи лише козацькі загони по різних куточках України для коордінації повстанського руху. Фактично, єдиним позитивним наслідком літнього затишшя стало впорядження козацької армії та держави.

Але спроба переговорів провалилася, бо жодна зі сторін не могла вдовольнитися ситуацією, яка склалася. Найбагатші магнати і найбунтівливіші козаки не хотіли й чути про компроміс. У вересні відновилися бойові дії і тепер на Україну рушила відмобілізована й добре споряджена основна польська армія під проводом нового короля Яна-Казимира. За свідченням учасників, шляхта збиралася на війну, немов на бенкет. Вождів їх Хмельницький с презирством називав «Периною» (сибаріт Заславський), «Латиною» (єзуїт Остророг) і «Дитиною» (неповнолітній Конєцпольський). Тому не дивно, що кілька десятків тисяч поляків зазнали тяжкої поразки 21-23 вересня під Пилявцями від набагато меншого за кількістю супротивника.

Шлях на захід тепер був відкритий. У жовтні Хмельницький рушив походом на Галичину, українське населення якої також повстало проти польського гноблення. Міське населення було переважно іноземним, тож гетьман бере в облогу спочатку Львів (8-26 жовтня), а потім – Замостя (6-21 листопада). Польща і Варшава лежали у Богданових ніг. До кінця листопада ввесь західноукраїнський регіон опинився під впливом нових сотенно-полкових державних інституцій. Уперше з 1240-го року з’явилася можливість об’єднати всі українські землі. Та тут сталося несподіване – 21 листопада Хмельницький уклав з Яном-Казимиром перемир’я, згідно з яким козацька армія поверталася “до України”, тобто на Правобережжя.

Це, мабуть, була найбільша воєнна та політична помилка, яка багато в чому визначила долю революції. Історики розглядають декілька складових цієї помилки.

По-перше, Хмельницький міг продовжувати похід на Польщу аж до Варшави й поставити сейм і короля в залежність від себе. Та на мою думку, це рішення не було б вірним. Втомленому й погано спорядженому козацько-селянському війську не під силу було б виграти зимову кампанію на чужій території, ламаючи протидію місцевого населення. Та й Хмельницький тоді ще не вважав знищення Польщі, як самостійної держави, вкрай необхідним.

По-друге, гетьманові було зовсім не обов’язково залишати територію Галичини, більше того, цим він заздалеглідь поставив себе у скрутне становище. Хмельницький втрачав великий, економічно цінний район зі значними людськими ресурсами, дарував Польщі зручний плацдарм для майбутнього наступу на Україну і до того ж, переносив воєнні дії на територію “Війська Запорозького”. Це дійсно була велика помилка. Вона призведе до швидкого зубожіння й виснаження України, кінець-кінцем змусить її шукати могутніх союзників, ставити себе в залежність від них.

Та фактори ці поки що були непомітні поруч із величчю досягнутої перемоги. Напередодні Різдва 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в’їжджає до Києва і народ його зустрічає, як нового Мойсея, визволителя з “лядської єгипетської неволі”. Мабуть, ця зустріч і настрої населення спричинили кардинальну зміну поглядів гетьмана. Талановитий козацький ватажок перетворюється на керівника молодої держави, стає символом української національної ідеї. Тому на переговорах з поляками, що розпочалися 20 лютого 1649-го року, він уже домагається не козацької автономії, а повної незалежності України в кордонах, якими “володіли благочестиві великі князі”. Шкода тільки, що подібні настрої не охопили гетьмана місяців зо три раніше. Чи не займали б ми тоді місце у світі, яке тепер належить США?

Звісно, що такі умови аж ніяк не влаштовували поляків і обидві сторони почали готуватися до нової воєнної кампанії. Все літо тривали маневри, які кінець-кінцем принесли перемогу Хмельницькому: він зумів не допустити об’єднання всієї польської армії і в половині серпня оточив під Зборовом її головні сили на чолі з Яном-Казимиром. Польщі загрожувала катастрофа чи не більша за минулорічну. Але в найкритичніший момент коронному канцлерові Оссолінському вдалося досягти згоди з союзником України ханом Іслам-Гіреєм. Попри всі намагання Хмельницького поліпшити зовнішньополітичне положення Війська Запорізького, воно було дуже несприятливим. Татари не бажали цілковитої перемоги гетьмана і той, під загрозою втрати союзника у вирішальний момент, змушений був приступити до переговорів. 18 серпня 1649 року на полі битви була заключена мирна угода, відома під назвою Зборівський трактат.

Зборівська битва стала значною воєнною перемогою гетьмана і його серйозною політичною поразкою. Укладений мир аж ніяк не був логічним завершенням дворічної переможної війни, особливо, якщо зважити на кількісну перевагу українського війська під Зборовом. Реєстрове козацтво обмежувалося чисельно цифрою в 40 тис. чол., а територіально – межами Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Коронна адміністрація поверталася до України, а шляхта – до власних маєтків. Українське селянство після тривалого збройного повстання знову закріпачувалося. Коротше кажучи, Україна ставала автономією у складі Речі Посполитої. Угода була водночас і смішною, й жахливою. Вона могла влаштувати українців навесні 1648 року, але в жодному разі не восени 1649-го, після влаштування власної держави і року самостійного життя. Татари, повертаючись у Крим, по домовленості з Оссолінським брали численний ясир, плюндрували українські села. Все це загрожувало таким вибухом незадоволення народних мас, що гетьман був змушений переховувати нову угоду в таємниці й прохати польську сторону не поспішати з реставрацією колишнього ладу. Соціальне становище козацької республіки неухильно погіршувалося.

Та як би там не було, Зборівська угода надала гетьманові час для зміцнення внутрішньо- й зовнішньополітичного становища України. Були проведені адмінистративна й територіальна реформи, встановлені дипломатичні зв’язки з сусідами України. Козацько-татарський похід на Молдавію 1650 р. мав на меті залучення до бажаної антипольської коаліції молдавського господаря і його родича, литовського гетьмана (принаймні, цю версію висуває Д.Дорошенко).

Становище, яке склалося після Зборівської угоди, знову ж таки, не влаштовувало ані поляків, ані українців. Восени 1650 р. королівським канцлером став М.Потоцький, прихильник рішучих дій проти козаків. Навесні 1651 р. розпочалися численні локальні сутички польських і козацьких військових загонів, у яких, зокрема, загинув Данило Нечай. Та все це було лише прелюдією.

Справжня війна розпочалася влітку і незабаром, в половині червня 1651 р., 80 тис. досвідченого польсько-німецького війська зустрілися з 150 тис. армією Хмельницького, половину якої складали селянські загони і татари. 28-30 червня відбулася Берестецька битва, одна з найбільших і найтрагічніших баталій середньовіччя. Долю кривавого зіткнення вирішили татари, які (вже вкотре!) зрадили свого союзника, зникли з поля бою та затримали в себе Хмельницького, позбавивши козацьке військо централізованого керування. Польський наступ вдалося зупинити під Білою Церквою, та зміст нового, Білоцерківського, трактату був вирішений під Берестечком. Нова угода, підписана 28 вересня 1651 р., зводила нанівець усі досягнення національної революції. Реєстр скорочувався до 20 тис., автономія обмежувалася Київським воєводством.

Саме в ці трагічні для України дні проявився державницький і воєнний талант Богдана Хмельницького. Незважаючи на катастрофічність положення, він зумів не допустити громадянської “війни Русі з Руссю”. Переживши дуже тяжку зиму, гетьман навесні 1652 року розпочав бойові дії, маючи на меті нейтралізацію наслідків Берестецького погрому. 1-2 червня в битві під Батогом польська армія зазнає тяжкої поразки. З цього часу Білоцерківський договір стає, фактично, нікчемним папірцем, Правобережжя і Лівобережжя відтепер контролюються виключно українським урядом. Визволивши цією перемогою українських селян Брацлавщини від польського феодального гноблення, Хмельницький послаблює соціальне напруження і завершує Селянську війну на Україні. На відміну від минулих Селянських воєн, вона завершується не поразкою, а своєрідним компромісом старшини і нижчих верств населення (за В.Смолієм).

Та знову ж таки, цілковитої поразки Польщі завдати не вдалося. Вона встигла опам’ятатись від “потопу” 1648-го року і тепер, після Берестечка й Батога, настало згубне для України врівноваження сил. Війна на виснаження, що триватиме з 1653 року, вестиметься на території Війська Запорізького, відбиратиме в нашого народу всі сили, які могли б бути використані на економічне ствердження нової держави. 1653 рік став переломним для України. Вона не могла довго протистояти ворожій польсько-молдавсько-валаській коаліції, тому Хмельницький був змушений шукати протекторату одного зі “стовпів” східноєвропейської політики. Це була дуже ризикована гра, в якій Україна згодом програє, та в гетьмана просто не було вибору. Вагання між зверхністю Порти і Росії були вирішені на користь останньої і Хмельницький зробив усе, аби пом’якшити умови добровільного васалітету. Укладена 18 січня 1654 року Переяслівська угода засвідчила перемогу дипломатичного хисту гетьмана. Вона юридично оформила відокремлення Війська Запорізького від Польщі й в очах української еліти виглядала найсильнішим доказом суверенності України. Хай би там що, на мою думку, не принизлива для України форма заключення протекторату (чи конфедерації) спричинила перетворення нашої держави на Малоросію. Винні тут політична короткозорість і безпринципність пізніших українських гетьманів. Становище погіршила й Фортуна, яка дала загинути Богдановому сину Тимішу. Він успадкував велику частину державницького й воєнного таланту батька, тому своїм гетьмануванням міг би ствердити українську абсолютну монархію. Якби не було розбрату Руїни, може й вдалося б Україні зберегти свою незалежність…

Подальший розвиток подій свідчив, що нова угода зовсім не була панацеєю від усіх негативних факторів, які погіршували становище України. Росія не змогла надати негайної допомоги, тож міжнародне положення “Війська” до середини 1655 року залишалося тяжким. І поліпшенню його треба завдячувати не стільки воєнній допомозі Росії, скільки тому ж дипломатичному вмінню гетьмана. Він зумів послабити згубні для України зв’язки польського короля й кримського хана, а головне – залучив на свій бік ще одного союзника, Швецію. І тут всі зовнішньополітичні надбання Хмельницького знищила… Росія. Вона спокусилася примарними надіями захопити польський престол і надала допомогу шляхті, оголосивши війну Швеції. Антипольська коаліція розвалилася. Постраждала від цього, перш за все, Росія, яка опинилася в міжнародній ізоляції, а разом з нею і Україна. Вже старий, хворий гетьман робить титанічні зусилля, намагаючись врятувати країну від цієї нової “повітряної ями”. Хмельницький проторює нові шляхи виходу з дипломатичної кризи, контактуючи з Трансильванією й Австрією. Та 6 серпня 1657 року, так і не завершивши справу свого життя, він вмирає. Україна втратила одного з найвизначніших своїх державних діячів, символ української національної ідеї. І хоча справа національної революції зазнала поразки, згадка про неї у вигляді Хмеля пройшла крізь віки, зцементувала багатостраждальну націю і зробила таки суверенність України реальністю.

Оцінка особи Б.Хмельницького в історичній літературі

Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична наука дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не затихли національні й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об’єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX – першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.

Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького – Микола Костомарів – не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба “Хмельниччини”. Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча “возсоєдіненія” Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов “кривим шляхом”, став зрадником.

Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він “наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <…> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <…> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого “Слова о полку Ігоря” й другого “Літопису, откуда пошла єсть земля руськая”, то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому”.

Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було “ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі”, визнавав проте за ним великі заслуги: “залишаючися на історичному грунті”, писав він, “треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелєктуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота”.

Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.

У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити цілому поколінню українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. “Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи… Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам… Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами – все це треба було створити, все це лежало на ньому…”.

М.Грушевський у своїй праці “Історія України-Русі” дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був “великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв’язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро”. Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей – і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів… Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».

Коли ми бачимо таку розбіжність у оцінці Хмельницького в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих дум, в яких прославлено найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна дума «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди й панегірики, де порівнювали його з античними героями – Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький “героєм і батьком вольності”. Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв’язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім’ю самостійних народів із своїм власним національним життям.

Використана література

1. Д.Дорошенко “Нарис історії України”, у 2 т., К: Глобус, 1992 р.

2. В.Верстюк, О.Гарань та ін. “Історія України”, 2-е вид., під ред. В.Смолія, К: Альтернативи, 2000 р.

3. В.Смолій, В.Степанков “Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності”, К: Наукова думка, 1994 р.

4. М.Грушевський “Історія України”, репринтне видання 1913р.,К. 1990р.

5. Ю. Тис-Крохмалюк “Бої Хмельницького”, Львів, 1994 р.

15