Арабський світ у міжвоєнний період

Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітніх часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марокко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких країнах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала мандат на Ірак, Трансйорданію і Палестину, Франція - на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півострова і Перської затоки.

Сирія, Ліван, Палестина, Ірак уже на початку XX ст. знаходились у сфері контролю іноземного капіталу, в основному французького і англійського. Сирія і Ліван поставляли фрукти, цукрову тростину, коноплі, тютюн, бавовну, шовкову пряжу для французької та англійської текстильної промисловості. Діяли чисельні комерційні банки: Англо-Палестинський, Комерційний Палестинський, Ліонський кредит та ін. Французькому капіталу належали залізниці, збудовані в кінці XIX - на початку XX ст., в т.ч. лінії Яффа - Єрусалим, Бейрут - Дамаск, бейрутський порт. Вони споруджувались для вивозу сільськогосподарської сировини і корисних копалин. Після відкриття Суецького каналу зросло стратегічне значення Палестини. В Іраку утверджувалась Англія, яка контролювала дві третини імпорту країни. Османські правителі мало турбувались про місцеве населення. До 75% родючих земель належало великим землевласникам, які здавали їх селянам-орендаторам.

Франція та Італія стимулювали створення в Північній Африці переселенських колоній. Європейці захопили кращі землі, створили свої ферми і плантації. Одночасно розвивалась гірничо-видобувна промисловість, переробні підприємства, будувались дороги, порти. Значна частина землі залишалась у руках місцевої знаті. Арабське селянство, як общинники, так і дрібні землевласники, залежало від неї, було обплутане численними феодальними повинностями. У кочівників, а також у гірських і в окремих землеробських районах зберігалась родоплемінна структура.

В англійських володіннях даного регіону спеціальна переселенська політика не проводилась. Англія для досягнення своїх цілей прагнула максимально використати існуючі політичні та економічні відносини Єгипту, Судану.

Господарство країн Північної Африки було підпорядковане інтересам іноземних монополій. Вони контролювали також транспорт, кредитно-фінансові системи, торгівлю. Розвиток національного капіталізму штучно затримувався, кваліфіковані робітники приїздили з метрополії. Певним винятком у цьому плані був Єгипет.

Народи арабських країн боролись проти колоніального гноблення, експропріації селянських земель, непосильних податків, примусової праці, гонінь на національну культуру. Тут відбувалися повстання, партизанські війни, заколоти під патріотичними лозунгами. У 20-30-ті роки тривала консолідація національно-визвольного руху, почали виникати націоналістичні партії і блоки, які намагалися надати визвольній боротьбі організованого характеру, виробити конкретні програми дій та засоби їх досягнення. Національно-визвольні рухи ставили своєю метою і створення незалежних держав.

В 30-х роках розгорілася боротьба між великими державами за арабську нафту. В 1933 р. почався промисловий видобуток нафти в Бахрейні, з 1934 р. - експорт у Західну Європу іракської нафти. Почали добувати нафту і в Саудівській Аравії.

Перед Другою світовою війною загострилися суперечності імперіалістичних країн у регіоні. Німеччина та Італія активізували діяльність з метою проникнення в арабський світ, користуючись антианглійськими і антифранцузькими настроями.

Єгипет

Найбільшого розмаху національно-патріотичний рух набув у Єгипті. Англійські імперіалісти загарбали Єгипет в останній чверті XIX ст., перетворили його в аграрно-сировинний додаток до метрополії, в країну бавовняної монокультури. Під час Першої світової війни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. В 1918-1924 pp. тут розгорнулась масова боротьба проти режиму протекторату. її очолила національна буржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У 1919 і 1921 pp. у країні вибухнули повстання, спрямовані проти англійських колоніальних порядків. Розуміючи, що стара система відкритого поневолення потребує заміни, Англія домоглася від єгипетської верхівки підписання договору, включивши до нього статті, що зберігали її економічні і геополітичні позиції (військова присутність, контроль над зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою, особливі повноваження англійського верховного комісара, режим капітуляцій).

28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною державою. В 1923 р. тут була встановлена конституційна монархія на чолі з королем Фаудом. Єгипту надавалась конституція. Створювались парламент і національний уряд, які працювали під наглядом англійського верховного комісара. На парламентських виборах партія Вафд завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вона не завжди послідовно захищала національні інтереси, припускалась помилок, йшла на компроміси, її критикувало і праве, і ліве крило визвольного руху. Ситуація в країні не відзначалась стабільністю. Була відмінена і знову відновлена конституція. Англійському імперіалізму вдалося залучити на свій бік частину національної буржуазії.

У другій половині 20-х - у 30-х роках боротьба за незалежність здійснювалась під лозунгами виводу англійських військ із зони Суецького каналу і ліквідації окупаційного режиму. В 1936 р. був підписаний новий англо-єгипетський договір. Англійські війська виводились з Єгипту, обмежені контингенти залишались у зоні Суецького каналу, в Каїрі та Александрії. Посада англійського верховного комісара скасовувалась і вводилась посада посла. В єгипетській армії залишались англійські військові радники. У випадку війни або її загрози територія Єгипту могла використовуватись Англією як плацдарм. Договір 1936 р. обмежував суверенітет Єгипту і давав можливість Англії, як і раніше, втручатись у його внутрішні і зовнішні справи.

Єгипетський національно-визвольний рух міжвоєнного періоду не зміг добитися повної незалежності для своєї країни, проте він домігся значних поступок від англійських колонізаторів. Боротьба єгипетського народу за свободу і суверенітет продовжувалась.

Сирія і Ліван

Сирія і Ліван стали підмандатними територіями Франції. В адміністративному відношенні вони підпорядковувались французькому верховному комісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була покладена виплата частини державного боргу колишньої Османської імперії. Загарбання цих країн посилило економічні позиції французьких монополій на Близькому Сході, дозволило їм усунути німецьких і англійських конкурентів. Скориставшись ситуацією, французька буржуазія захопила ряд вигідних концесій, встановила контроль над фінансовою системою нових володінь. Французькі власті примусово провели обмін золотої валюти Сирії та Лівану на знецінені паперові франки і викачали значну кількість золота. Відбулось пряме розграбування національних багатств підмандатних територій, захоплення чиновниками різних рангів земельних володінь, що раніше належали султанському двору і вищому духівництву. З Сирії та Лівану вивозилися матеріальні цінності, продовольство. Росло загальне невдоволення політикою французької адміністрації.

Специфічною рисою суспільно-політичної ситуації Лівану була наявність у ньому християнських і мусульманських релігійних общин, що ворогували між собою.

На території Сирії розгорнулася боротьба між угрупованнями місцевої знаті за владу, за право створити маріонеткові монархії. Особливу активність проявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою був висланий французами з країни і став королем Іраку.

В 1925-1927 pp. у Сирії відбулося національне повстання, головною метою якого було досягнення незалежності. В ньому взяли участь широкі верстви населення під патріотичними лозунгами. По всій країні створювалися партизанські загони, які вели бої з французькими військами. Головними центрами повстання були гірська область Джебель-Друз і оази навколо Дамаска. Визнаним героєм повстання став шейх Султан аль-Ат-раш. Французьким військам із великими зусиллями вдалося розгромити повстанців і ліквідувати їх бази.

Безпосереднім наслідком збройної боротьби стали маневри французьких властей, зміна тактики, спроби залучити до співробітництва певні кола ліванського і сирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р. Сирія одержали від Франції статус республіки при збереженні дії мандату. Вводилися конституції. Обирались парламенти, створювались уряди. їх діяльність контролювалась властями, вони неодноразово розпускались і відновлювали свою діяльність.

В 30-х - на початку 40-х років національно-визвольні рухи Сирії і Лівану боролись за повну незалежність своїх країн. Спостерігалась консолідація всіх патріотичних сил, складалися блоки з політичних партій та організацій різної орієнтації, релігійні і класові суперечності тимчасово відступили на задній план. Були висунуті концепції "сирійського націоналізму" і "ліванського націоналізму". В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зі своїх конституцій статті про французький мандат і проголосили себе суверенними державами.

Ірак

Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безперспективною провінцією Османської імперії. Тут практично не було промислових підприємств. В країні панував феодально-патріархальний лад. Селяни вели натуральне і напівнатуральне господарство. Значну частину населення складали кочівники. Під час війни Ірак дуже постраждав від бойових дій. Встановився англійський окупаційний режим. Англія доклала всіх зусиль, щоб залишити цю країну в сфері свого впливу, її цікавили можливості видобутку нафти і стратегічне положення Іраку. Англійські претензії задовольнила Паризька мирна конференція, надавши відповідний мандат на управління.

В 1921 р. Англія створила в Ірані конституційну монархію на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада знаходилась у руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовнішньої політики і фінансів. Англія залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924). Англійські монополії добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток нафти на всій території країни, за винятком південних районів.

Система мандату (1920-1932) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались анти-англійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Центрального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не мала впливу на національну політику. Великі держави вимагали від Англії проведення курсу "відкритих дверей" і допущення своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмовитися від мандату і знайти тут інші засоби контролю.

В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір строком на 25 років, який набирав чинності з моменту відміни мандату. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку і його комунікації. Визнавались "особливі інтереси" Англії в обороні Іраку, зберігались дві англійські військові бази, Ірак зобов'язувався запрошувати військових радників і військові місії лише з Англії. Цей договір мав нерівноправний характер і в нових формах зберігав залежність країни від англійського імперіалізму.

Проти кабального договору висловились широкі маси патріотичної громадськості. Виник ряд націоналістично настроєних об'єднань як правої, так і лівої спрямованості. В 1932 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу націй. Договір 1930 p., незважаючи на масові протести, набрав чинності. До влади прийшла проанглійська феодально-поміщицька і буржуазна верхівка, яка зраджувала національні інтереси. Боротьба іракського народу за справжню незалежність тривала.

Алжир

Алжир був найбільшою і найважливішою колонією Франції в Африці. Він мав статус заморського департаменту, очолюваного генерал-губернатором. Через Алжир проходили найкоротші шляхи з Франції до її володінь у Західній і Екваторіальній Африці. Він мав довгу берегову лінію і зручні порти (Алжир, Оран, Бон, Бужі), що дозволяло метрополії контролювати значну частину Середземномор'я. Тут формувались французькі колоніальні війська і готувались кадри колоніальної адміністрації. З Алжиру вивозилась цінна сировина (залізо, фосфорити), продукція сільського господарства (цитрусові, ранні овочі та фрукти, деякі технічні культури, вина тощо). Під час Першої світової війни у французькій армії служили 173 тис. алжирців, 25 тис. з яких загинуло. На роботу в метрополію було вивезено майже 120 тис. чоловік.

На початок новітніх часів в Алжирі проживало близько 5 млн. арабів і берберів та 790 тис. європейців. Навіть малозабезпечені європейці користувались численними пільгами. Населення колонії поділялось на громадян - французів і підданих -арабів і берберів. Громадяни обирали представників у французький парламент, в алжирські "фінансові делегації", що приймали місцеві бюджети, в муніципалітети. Вони платили менші податки і судились за французькими законами. Піддані не мали виборчих прав, сплачували набагато більші податки і збори. На них поширювався "туземний кодекс", за яким колоніальна адміністрація могла без суду кидати арабів і берберів до в'язниці, піддавати тілесним покаранням, висилати у віддалені місця, кон-фісковувати майно. їм заборонялось також видавати газети арабською мовою, створювати партії і профспілки, проводити збори без дозволу властей.

Після війни, пристосовуючись до нових умов, метрополія пішла на деякі поступки. В 1919 р. встановлювався однаковий для корінних жителів і європейців порядок сплати податків. Для ряду категорій місцевого населення вводилось виборче право, яке отримали 112 тис. алжирців-мусульман.

Розгортався національно-патріотичний рух. Емір Халед, онук національного героя Алжиру Абд-аль-Кадира, проводив широку патріотичну діяльність, надіслав ряд звернень до парламенту і президента Франції. Він вимагав рівних прав для французів і алжирців, знищення расової дискримінації, ліквідації "туземно-го кодексу", представництва корінного населення у французько-. му парламенті, демократизації суспільства. У 1922 р. Халед зро-; бив спробу створити політичну партію, проте відповідно до "ту-земного кодексу" був заарештований і висланий у Дамаскі під нагляд поліції. Сформульовані ним вимоги включались до програм нових товариств та об'єднань.

У Франції алжирські емігранти створили патріотичну організацію "Північноафриканська зірка" (1926-1929), яку було заборонено. Пізніше вона відновила свою діяльність під назвою "Славна північноафриканська зірка" (1932-1936). В 1931 р. арабська інтелігенція заснувала Асоціацію алжирських улемів-реформаторів, що вела просвітницьку і громадську роботу під гаслами: "Алжир -моя батьківщина, іслам - моя релігія, арабська - моя мова".

Після приходу у Франції до влади Народного Фронту було відмінено "туземний кодекс", корінному населенню Алжиру надавалось право створювати партії і профспілки. У 1936 р. провідні патріотичні організації Алжиру об'єдналися в Мусульманський конгрес, який вимагав надання арабам і берберам французького громадянства і права обирати депутатів до французького парламенту. Після його розпаду (1938) в Алжирі набули поширення антиколоніальні ідеї.

Створення Саудівської Аравії

У зв'язку з крахом Османської імперії прагнення створити під своєю владою об'єднану арабську державу продекларували правителі аравійських князівств - емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі і правитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абда-рахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запекла боротьба. В роки Першої світової війни кожному з них обіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал, Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройними загонами проти турків спільно з британськими військами. Ібн-Сауд, який був не лише правителем Неджду, але й керівником секти ваххабітів, підписав з Англією антитурецьку угоду, та від участі в боях ухилився, не бажаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїм союзником. Представник Хіджасу брав участь у роботі Паризької мирної конференції. Сини Хусейна Фейсал і Абдаллах стали королями англійських підмандатних територій Іраку та Трансйорданії.

В 1919 р. Ібн-Сауд розпочав бойові дії проти армії Хусейна і завдав йому поразки біля оази Тураба. Для стримування Саудівського наступу були задіяні англійські війська. В 1922 р. була проведена демаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іраком і Трансйорданією, де створювалась нейтральна зона.

В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфом правовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів його визнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія. Ібн-Сауд назвав Хусейна самозванцем і використав цю обставину як привід для недждо-хіджаської війни, з якої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся від престолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був проголошений королем Хіджасу, султаном Неджду і приєднаних областей. 20 травня 1927 р. Англія визнала незалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р. був виданий декрет "Про об'єднання частин арабського королівства", яке одержало назву Саудівська Аравія.

Вчення ваххабізму лягло в основу розбудови нової держави. Традиційні племінні структури включались у систему влади. Ібн-Сауд провів адміністративну, податкову, судову та інші реформи. Була створена Ліга захисту моралі і запобігання гріхам, яка діяла як релігійна поліція, що не допускала обману, невиплати зякату, недотримання посту, порушення правил паломництва, вживання алкоголю тощо. Богослови погодились, що нововведення можуть допускатись лише в крайніх випадках, якщо вони не суперечать духу ісламу. Так, радіо було дозволене для того, щоб передавати сури Корану.

Палестина

Палестина була оголошена підмандатною територією Англії. Ще з 80-х років XIX ст. сюди почали переселятись євреї, в основному з країн Східної Європи. Кількість переселенців була невеликою, приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці XIX ст. активізували свою діяльність сіоністи - найбільш радикальні єврейські націоналісти. Вони обрали Палестину місцем для створення єврейської держави на тій підставі, що в далекому минулому вона була історичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палестини фінансували великі капіталісти Західної Європи і Америки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії лорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якій обґрунтовувалась ідея створення в Палестині "єврейського національного осередку". Декларацію підтримали СІЛА, Франція та Італія.

25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Військова рада Антанти надала Англії мандат на управління Палестиною. Англія зобов'язувалась сприяти імміграції євреїв на "історичну батьківщину" і забезпечити умови для створення там їх "національного осередку". В тексті мандату згадувались також "існуючі неєврейські общини" та "інші групи населення", що теж мали певні права, які не конкретизувались. Неєврейське населення Палестини на той час складало близько 90% від загальної кількості. Англійський уряд декларував "повну неупередженість" у діяльності колоніальної адміністрації, проте на практиці підтримував єврейську общину, бо збирався спиратися на неї в боротьбі проти арабського національно-визвольного руху.

Англія заохочувала широку імміграцію євреїв. За переписом населення 1922 р. в Палестині проживало 752 тис. чол., ут.ч. 668,2 тис. арабів (88,9%) і 83,8 тис. євреїв (11,1%). За оцінкою 1939 р. загальна кількість жителів збільшилась до 1 млн. 531 тис. чол., з яких близько 1 млн. 56 тис. чол. були арабами (69%) і 474,6 тис. - євреями (31%). До 1939 р. в Палестину легально в'їхало 203 тис. чол., а нелегально - майже 38 тис. чол. В 1927 р. в 110 єврейських поселеннях проживало 40 тис. чол., через 10 років у 208 поселеннях - 98 тис. чол.

Сіоністські організації одержували різні пільги, скуповували землі як для прибулих колоністів, так і для майбутніх переселенців. У 1919 р. єврейській общині належало 650 тис. ду-намів землі (2% території Палестини), в 1939 р. - близько 1 млн. 590 тис. дунамів (5,7%).

Створювалась система єврейських політичних організацій і установ. В 1920 р. були організовані напівлегальні загони бойовиків Хагана (Оборона). З жовтня 1920 р. почали діяти Збори депутатів, виконавчим органом яких був Національний комітет. Представницьким органом євреїв при колоніальній адміністрації з 1929 р. стало Єврейське агентство. Арабське населення було організоване значно гірше. Зв'язки арабів з офісом англійського верховного комісара здійснював Арабський виконавчий комітет.

Палестинські араби були незадоволені дедалі більшою втратою оброблюваних земель, зростанням кількості єврейських поселень, відверто проєврейською політикою колоніальної влади. Розпочалися збройні сутички з єврейськими колоністами. У 1929 р. відбулися масові сутички між арабами та євреями в Єрусалимі, для придушення яких залучалися англійські війська. Англійські слідчі комісії, які розбиралися в причинах цих подій, рекомендували обмежити в'їзд євреїв у Палестину і враховувати економічні можливості країни. В жовтні 1930 р. англійський уряд зробив заяву про "рівноцінність" своїх обов'язків перед євреями та арабами і про бажання дотримуватись "економічної місткості" Палестини. Проте єврейська імміграція збільшувалась як у легальних, так і в таємних формах. Арабо-єврейське протистояння загострювалось. Нові масові антиєврейські виступи відбулися в 1931 і 1936 pp.

З 1936 р. англійська сторона почала висувати різні плани палестинського врегулювання, зокрема, поділу Палестини на арабську та єврейську держави. Світовий єврейський конгрес загалом схвалив цю ідею, претендуючи майже на всю територію країни. Арабське населення Палестини і арабський світ виступили проти такої перспективи. Тоді англійські правлячі кола продекларували необхідність створення єдиної палестинської держави і забезпечення прав обох общин.

колоніальний монополія торгівля патріотичний