Тема

Епоха «розвиненого соціалізму»

або «роки застою» в СРСР

(1965-1985)

План

1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ

2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»

4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

5. СРСР У СВІТІ

6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА

1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ

Безсумнівно, відставка Хрущова означала відмову від енергійного проведення реформ, і в цьому значенні вона могла видатися успіхом консервативних сил. Згода в групі керівників, які усунули Хрущова, грунтувалася па необхідності зберегти колективну владу і контроль вищих партійних органів за всіма сторонами життя суспільства, покласти кінець «реформаторству» Хрущова, яке породжувало нестабільність у партійних кадрах, забезпечити нормальне функціонування політичних і державних структур. Це прагнення до стабільності і збалансованості супроводжувалося поигуком відповідних ефективних заходів; потрібно було знайти рішення, які стабілізували б адміністративну систему, роздроблену боротьбою за владу між галузевими та територіальними органами управління, а також поліпшити контроль за кадрами.

Досягнутий на основі консервативних політичних цінностей консенсус всередині керівництва не дозволяв йому все ж відмовитися, принаймні, від деяких змін, проведених у середині 50-х рр., насамперед від лінії на підвищення рівня життя (альтернативою якій могло бути тільки повернення до терору як методу управління державою) і від підтримки високих темпів розвитку. Ці дві задачі не могли бути здійснені без проведення економічних реформ, і саме для усунення нестабільності, що постійно породжувалася цими реформами, потрібно було твердо провести кадрову політику, яка б затверджувала стабільність (передусім у вищих ешелонах влади), давала б партійним кадрам впевненість у своїй значущості, у своєму майбутньому, яка б сприяла просуванню пової зміни партійних працівників.

У перший рік після відставки Хрущова (кінець 1964 - кінець 1965 р.) заходи, здійснені групою, що прийшла до влади, проявили два несумісних аспекти її діяльності, а саме: послідовну консервативну ідеологічну політику, з одного боку, і економічну реформу та, грубо кажучи, технократичні цінності - з іншого.

Відставка Хрущова спричинила мало кадрових переміщень (не враховуючи засобів масової інформації, які керувалися наближеними колишнього Першого секретаря ЦК КПРС) і санкцій. Пленум ЦК, який зібрався в листопаді 1964 р. звільнив від роботи Полякова, секретаря ЦК з аграрних питань, і схвалив висунення ряду керівників, що зіграли важливу роль у «змові» 14 жовтня 1964 г. М. Підгорний, який був першим секретарем Харківського обкому, став секретарем ЦК і отримав у своє ведення кадрові питання; П. Шелест та О. Шелепін увійшли до складу Президії, причому останній залишився секретарем ЦК, головою Комітету партійного контролю і заступником Голови Ради Міністрів. Ці три особи також увійшли до пової правлячої верхівки, ядро якої складали Л. Брежнєв - Перший секретар ЦК КПРС, О. Косигш -Голова Ради Міністрів і М.Суслов - член Президії, відповідальний за ідеологічну сферу. Заслухавши М. Підгорного, який виклав наслідки розділу парт-організацій на промислові та сільські, пленум ЦК ухвалив рішення відновити єдину партійну організацію на всіх рівнях, а також єдність радянських, профспілкових і комсомольських структур. Починаючи з грудня 1964 р. були відновлені регіональні, обласні та районні комітети. Нове керівництво повинне було вирішити нелегке питання: кою поставити на чолі возз'єднаних організацій? Обираючи серед усунених Хрущовим апаратників, нове керівництво ризикувало загальмувати просування «новобранців» і залишити себе без відданого оточення. Партійна верхівка майстерно маневрувала, протягом ряду років поволі проводячи заміну місцевих кадрів, що прийшли в хрущовський період, з тим, щоб дати хід «молодим» (20-х рр. народження) і більш «компетентним» функціонерам. Аналіз змін у складі секретарського корпусу на місцях в 1965-1980 рр. вказує на серйозні зміни, які відбулися на початку цього періоду (1965-1970 рр.), і на явну стабілізацію відразу після XXIV з'їзду КПРС (1971 р.), що привело до старіння місцевих кадрів (середній вік яких досяг в 1980 р. 59 років у порівнянні з 49 роками в 1971 р.). У 1981 р. середнє «політичне довголіття» секретарів регіональних парторганізацій дорівнювало десяти рокам в РРФСР, але тільки чотирьом в Узбекистані і трьом у Казахстані, де партійні кадри виявлялися частіше й більш глибоко, ніж в інших республіках, залучені до «скандальних» історій. Треба сказати, що всі кадрові перестановки протягом другої половини 60-х рр. ніскільки не відбивалися на кар'єрі та стабільності становища представників партноменклатури. їм забезпечувалося місце в адміністративно-господарських органах або перевід у столичне міністерство, іноді навіть місце в посольстві за кордоном. Кампанія по оновленню кадрів у великій мірі відбувалася й за рахунок постійного розширення Центрального Комітету: число його членів і кандидатів було збільшено з 300 у 1966 р. до 420 і більше, тобто приблизно на 40% за десять років. До 70-х рр. склад партійних керівників на місцях (які завжди складали ядро армії партійців) досяг, нарешті, стабільності, про яку вони мріяли ще мри Сталіні. Кожному була забезпечена можливість планувати розвиток своєї кар'єри. Центральні власті займалися місцевим набором. Всі ці процеси сприяли вкоріненню відносин особистої відданості і затвердженню системи цінностей, в якій вірність патрону переважала над компетентністю та «ідеологічною витриманістю». У цьому значенні 70-і рр. були апогеєм «сімейності» і сівого роду «радянського феодалізму», проти чого без втоми воювали Сталін, а за ним і Хрущов, перший - державним терором, другий - законними засобами. У той же час особиста відданість як головний засіб досягнення стабільності була навряд чи сумісна із вдосконаленням самої системи, як і з системою технократичних цінностей, породжених економічною реформою.

Реформа почалася в 1965 р. з проведення нової адміністративної централізації, скасування раднаргоспів і відновлення центральних промислових міністерств, ліквідованих Хрущовим. Були створені також великі державні комітети (Держкомцін, Держпостач і Держкомітет з науки і техніки). Разом з тим підприємства отримували деяку автономію. Те, що в радянській термінології визначалося поняттям «госпрозрахунок», не мало на увазі, однак, ні реабілітації ринкових відносин, ні переходу до «соціалістичного ринку», що проповідувався тоді чеськими та угорськими економістами, і ще менше означало самоврядування за югославським зразком.

Реформа господарської діяльності підприємств, яка готувалася протягом ряду років групою економістів під керівництвом Лібермана, була, нарешті, викладена у двох документах, обнародуваних 4 жовтня 1965 р. Це були постанови про поліпшення планування та стимулювання виробничої економіки і про державне виробниче підприємство при соціалізмі. Ці документи, здавалося, свідчили про бажання розширити автономію підприємств. Число обов'язкових показників було зведене до мінімуму. Паралельно із збереженням валових показників, незважаючи на їх визнану недосконалість (яка полягала в тому, що підприємства домагалися високих показників, використовуючи найбільш дорогу сировину і, продовжуючи, таким чином, марнотрат-ствувати), були введені нові: вартість реалізованої продукції (для того, щоб спонукати підприємства до скорочення випуску продукції, що не користується попитом і підвищення якості), загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частіша прибутків залишалася в їх розпорядженні. Величина її визначалася за суворими нормами, щоб перешкодити директорам підприємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам - вилучати більше встановленого.

Для того, щоб стимулювати прийняття «завищених» планів, було вирішено збільшувати премії у разі запланованого перевиконання планів. Це передбачало, що відтепер кожне підприємство буде більш вільно поводитися з п'ятирічним планом. Навпаки, вищестоящі органи не могли змінювати план в період його виконання, за винятком особливих випадків. У цьому значенні реформа була спробою надати більш широкі можливості тим відповідальним особам, які приймали рішення у сфері народного господарства. Цьому відповідало зростаюче значення п'ятирічного плану за рахунок річного, який ефективно виконувався, що було зміною уявлень, які склалися в 30-і рр. про планування як визначення пріоритетів, коли власне план зазнавав нескінченних змін.

Фонди стимулювання, що замінили собою ті, якими раніше розпоряджався директор, були розділені на три частини: фонд матеріального заохочення, розподіл якого контролювався загальними зборами трудового колективу, фонд «соцкультпобуту», призначений головним чином для будівництва житла, і фонд самофінансування для потреб оновлення виробництва.

Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов'язані з природою економічних показників і з «відомчістю», залишилися невирішеними. Нові показники вводилися через силу. Заохочувальні фонди не змогли належно стимулювати інтенсифікацію праці: призначені робітникам премії становили всього лише 3% від зарплати, що було недостатньо для того, щоб викликати інтерес до підвищення ефективності виробництва; що ж до фонду на соціальні потреби, то його використанню заважало те, що план не передбачав забезпечення будівельними матеріалами. Нарешті, фонди самофінансування не могли бути ефективно використані внаслідок слабкої координації між науковими дослідженнями та промисловістю (від розробки до випуску першого пробного зразка і освоєння масового виробництва проходило в середньому шість-вісім років).

Головною причиною постійних збоїв в економіці залишалася «відомчість» - давнє явище, про яке із скорботою часто писалося в пресі. Ця «хвороба» виникла ще в 30-і рр. як наслідок затвердження принципу вертикального підкорення в системі міністерського планування й управління. Замкнені «на Москву» ієрархічні піраміди безпосередньо управляли підприємствами та організаціями, розкиданими по всій території Радянського Союзу. Кожний нижчестоящий орган взаємодіяв тільки з тією інстанцією, яка стояла безпосередньо над ним у тому ж міністерстві. Не існувало практично ніякого серйозного прямого зв'язку між сусідніми підприємствами та організаціями, якщо вони належали різним міністерствам. Саме відсутність горизонтальних зв'язків стала причиною багатьох труднощів, які збереглися до наших днів.

Вже з перших кроків проведення реформи стало ясно, що вона являє собою набір розрізнених і суперечливих заходів. Дійсно, чи могло поєднуватися розширення дозволеної самостійності підприємств із посиленням адміністративних та економічних повноважень міністерств, цих маленьких князівств?

Створення Держпостача також суперечило проголошеній самостійності підприємств, які, як і раніше, не могли вільно обирати постачальника та споживача. Навіть у разі «прямих зв'язків» між давніми партнерами укладені ними договори затверджувалися у верхах. Тяганина, що виникала через адміністративні затримки та необов'язковість постачальників, які звикли встановлювати свої закони на «ринку продавців», приводила до того, що постачання не забезпечувалося і було низької якості, а тому й випуск продукції залишався нерегулярним, пов'язаним із постійними простоями та авралами.

Протиріччя реформи відображали глибокі розходження між очолюваними Брежнєвим прихильниками обмеженої децентралізації при збереженні в недоторканості ролі політико-адміністративної системи у функціонуванні економіки та прихильниками часткових ринкових реформ, які об'єдналися навколо Косигша.

Ці протиріччя, які швидко проявилися між політичним консерватизмом, заснованим на прагненні стабілізувати систему через насадження відносин особистої відданості і навіть створення «феодальної вотчини», і принципом економічної реформи, що передбачав пріоритет технократичних цінностей, накладалися на інші розходження, стосовно темпу і глибини проведення реформи і суперечливого підходу до вирішальної проблеми розподілу влади.

Значні розходження всередині нової керівної групи, які ховалися за виявленою по відношенню до Хрущова одностайністю, обумовили її спроби вести «центристську» політику, врівноважувати різнонаправлені тенденції, які в умовах концентрації реальної влади в руках невеликої групи осіб неминуче оберталися персоналізацією політичних розбіжностей. Оскільки ж офіційно нова ситуація представлялася як послідовне повернення до практики колегіального керівництва, залишалося лише вдатися до класичного в таких випадках прийому, яким є компроміс.

Бажаний компроміс повинен був мати довге життя, оскільки незалежно від тих розходжень, що існували між членами керівництва, всі вони прагнули стабілізувати й балансувати потенціал та інтереси різних бюрократичних структур і намагалися як можна довше втримати свою колективну владу, виключаючи будь-які альтернативи їй. Це означало відмову від розгляду проблем, спроможних викликати конфлікт, від принципових суперечок, означало культ прагматизму, зведеного в систему, і, зрештою, - застій.

Консенсус в основному - політична стабільність і утримання влади - не виключав, як ми бачили, ні розходжень, ні приглушених конфліктів. Ці конфлікти вирішувалися «за закритими дверима», не встигаючи розростися у велику політичну кризу. Головним джерелом розходжень і потенційних конфліктів було різне розуміння значення економічної реформи: захисники децентралізації в рамках колишньої адміністративно-командної системи знаходилися в різкій опозиції по відношенню до прихильників пожвавлення ринкових відносин. На думку Ж.Брезлауера, обов'язковість консенсусу між керівниками виключала справжнє розв'язання таких важливих проблем, як підвищення ефективності аграрного виробництва, випереджальних темпів розвитку легкої промисловості і сільського господарства, розрив у рівні життя міста й села, питання поєднання моральних та матеріальних стимулів праці, вдосконалення політико-адміністративної системи і місця ринку.

До середини 70-х рр. головними протагоністами у виборі економічної стратегії були Брежнєв та Косигін. Перший сприймав пріоритети в наступному порядку: сільське господарство, важка індустрія, оборона (після 1972 р. до них додалося «освоєння Сибіру»). Другий віддавав перевагу легкій промисловості - основі підвищення рівня життя громадян. Чехословацька криза (яка примусила задуматися над зв'язком між економічними реформами, що сприяли підвищенню добробуту народу, і кризою політичної системи радянського типу), ескалація американської інтервенції у В'єтнамі (що сприймалася як потенційна загроза) сприяли затвердженню починаючи з 1970-1971 рр. більш консервативних економічних тенденцій, які виражалися Брежнєвим, і саме в той момент, коли правляча верхівка визнала його верховенство. Такий вибір зумовлював ряд інших, не менш важливих рішень. Вони стосувалися самостійності, яку потрібно було надавати тим, хто був дійсно компетентний в питаннях управління економікою та державою. Для вивчення цих питань з ініціативи Косигіна в 1970 р. був заснований Інститут управління народним господарством, на чолі якого став його зять, Гвішиані. Підбір співробітників і слухачів здійснювався тут по конкурсу, на основі їх компетенції, сприяючи, таким чином, зростанню нової категорії керівників економіки, які знаходилися у повній згоді з радянською системою, знали тенденції в світовій економіці, керівників діяльних, які розбиралися в тонкощах адміністрування та галузях, інтереси яких вони представляють. їх природною схильністю було вирішувати політичні проблеми, виходячи з прагматичних міркувань, залишаючи збоку аспекти, що відносяться до доктрини та ідеології. Брежнєв, який протистояв цій «технократичній» тенденції, і ще більше Суслов, пильний вартовий чистоти ідеології, не переставали підкреслювати ведучу роль «партійності» - «першої умови, необхідної для заняття відповідальної посади в будь-якій області».

Найбільш консервативні тенденції, що проповідувалися Брежнєвим і Сусловим, переважали з 1972-1973 рр. і остаточно затвердилися у другій половині цього десятиріччя, після XXV з'їзду КПРС в березні 1976 р., не привівши, однак, до відставки Косигіна. Ослаблення позицій Підгорного і Шелепіпа, які до кіпця 1965 р. втратили ряд своїх функцій, було пов'язано з особистим суперництвом (особливо між Підгорним та Брежнєвим) і зіткненням амбіцій. Проте, Підгорний, призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради, як і Шелепін, що став головою Центральної ради профспілок, були усунені від справжньої державної влади без зайвого шуму й драматизму (остаточна відставка Підгорного відбулася лише через 12 років в 1977 р.!). Незмінність і значущість інтересів, які об'єднали правлячу верхівку, незважаючи на всі розходження, дозволили додати політичній боротьбі проти окремих осіб, які видаляються з того або іншого приводу, мирний та офіційний характер. Інші зміни у складі вищих партійних органів здійснювалися також без шуму під час пленумів ЦК, а не на з'їздах. Як правило, відста-вникам приписувалися ті або інші «помилки», політичні або адміністративні. Так, наприклад, Шелест поплатився за спою терпимість, до речі, дуже відносну, до українського «націоналізму», Полянський - за невдачу сільськогосподарської політики. Найбільш помітною тенденцією оновлення Гіолітбюро і Секретаріату став наплив представників з регіональних «питомих князівств». Ці зміни мали більше значення, ніж вважали в середині 70-х рр., оскільки через десять років після відставки Хрущова в Гіолітбюро залишилося усього лише сім - правда найстарших і пайвпливовіших, - із 17 членів і кандидатів жовтня 1964 р. Особливо помітним було просування тих керівників, кар'єра яких найтіснішим чином була пов'язана із зміцненням становища лідера нової партійної верхівки Брежнєва (який став на XXIII з'їзді в квітні 1966 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС). Це було, в основному, «дніпропетровське угруповання», з міста, де ще до війни з Німеччиною Брежнєв розпочав свою політичну кар'єру. До нього входили Кирилеико (який змінив в 1966 р. в Секретаріаті ЦК Підгорного), Черненко, Купаєв, Щербицький, Щолоков.

Потенційним джерелом напруженості в державній системі, яка претендувала на справедливе відображення та примирення інтересів різних бюрократичних структур і груп тиску, були відносини між армією та партією. Правлячій групі, проте, було під силу, вживаючи прийнятий вислів, «організовувати й надихати» діяльність Збройних Сил через армійські політоргани, які залежали від відповідного відділу Секретаріату ЦК, а також завдяки майстерній політиці балансування між прихильниками звичайних озброєнь і борцями за розширення сфери застосування ядерної зброї. Переслідуючи власні інтереси, армія активно підтримувала прихильників пріоритету важкої промисловості, військово-промислового комплексу та оборонних галузей, тобто Брежнєва та Суслова, хоч останні її схвалили контроль партії над армією. На XXIII з'їзді КПРС Суслов заявив, що «час жертв» ще не минув, оскільки об'єктивна дійсність вимагає продовжувати політику першочергової уваги до потреб оборони. На початку 1966 р. військові досягли ряду успіхів: партійне керівництво повернулося до розгляду раніше оголошеного скорочення військових витрат; генерал Установ був уведений до Секретаріату і в Гіолітбюро ЦК (як кандидат); XXIII з'їзд став початком більш жорсткого зовнішньополітичного курсу, який підняв значення військових: на з'їзді було заявлено, що, якщо мирне співіснування й допустиме між Сходом та Заходом, проте, відносини між двома таборами є більш напруженими, ніж будь-коли. (Насамперед мався на увазі революційний процес у країнах третього світу, тісно пов'язаний з долею соціалістичного табору). Після смерті в березні 1967 р. міністра оборони маршала Малиновського військові наполягли на призначенні на цей пост маршала Гречко. Вони були проти кандидатури генерала Установа, якого підтримували партійні керівники; Гречко ж не скомпрометував себе в очах військових причетністю до «цивільного апарату» (як це було у випадку з Установим, який отримав генеральське звання, працюючи в оборонній промисловості). І тільки після смерті Гречко в квітні 1976 р. міністром оборони був призначений Устинов. 7 травня 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу. Одягаючись у військову форму, вища партійна особа урочисто оголосила про збіг, більше того, про симбіоз комуністичних та військових інтересів, перемішавши ідеали армії з соціальними ідеалами партії. У той же час для партії це був засіб використати військовий престиж у своїх цілях і затвердити себе політичним представником армійських інтересів. Станіни зразком соціальної організації (у той момент, коливій ськовопатріотичниіі пафос був направлений на те, щоб затушувати прозаїчні трудності буден) і зміцнивши своє становище завдяки пріоритету, відданому військовим витратам (що дозволяло країні вести міжнародну політику наддержави), армія, як і раніше, залишилася під владою цивільних осіб - тих, хто зробив свою кар'єру в політичному апараті, але захищав вимоги, інтереси та привілеї військових.

Одним із найпримітніших фактів дуже тьмяного радянського політичного життя кінця 60-х - початку 70-х рр. було піднесення всередині правлячої групи Брежнєва, і зародження справжнього - і разом з тим комедійного - культу особи останнього. До цього часу Брежнєв пройшов довгий політичний шлях - спочатку при Сталіні, потім при Хрущові. Типовий представник покоління «висуванців», зобов'язаних своєю кар'єрою масовим чисткам другої половини 30-х рр., Брежнєв був з 1937 р. на радянській і партійній роботі, в роки війни - політробїтником в різних частинах діючої армії, в 1946-1950 рр. секретарем Запорізького, потім Дніпропетровського обкомів КП(б) України. Обраний в 1950 р. першим секретарем ЦК КЩб) Молдавії, а на XIX з'їзді КПРС (1952 р.) - секретарем ЦК, він досяг меж можливого для регіонального партфункціонера. Після смерті Сталіна Брежнєв успішно проявив себе на посаді першого секретаря Компартії Казахстану (1955-1956 рр.). Кандидату члени Політбюро (Президії) ЦК КПРС (1952-1953, 1956-1957 рр.), після викриття «антипартійної групи» (1957 р.) він став повноправним членом Політбюро. Будучи з 1960 р. Головою Верховної Ради СРСР, у вирішальний момент (літо 1964 р.) Брежнєв зосередився на керівництві вищими партійними кадрами на ключовому посту в Секретаріаті ЦК. Висування Л.Брежнєва на перший план всередині «колегіального керівництва» почалося відразу після XXIII з'їзду КПРС, коли па пленумі ЦК він був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС (до цього вищою партійною посадою був пост Першого секретаря), і затвердилося на початку 70-х рр., коли він зайняв місце Косигіна на найважливіших міжнародних конференціях Сходу та Заходу (в попередній період Брежнєв займався виключно відносинами всередині «соціалістичного табору»). Московська зустріч у верхах у травні 1972 р. Брежнєва та Ніксона підтвердила першість Генерального секретаря. Як і в епоху Хрущова, зовнішня політика зіграла вирішальну роль у зміцненні авторитету першого керівника країни. Після цього старіючий правитель міг спокійно «спочивати на лаврах», купаючись в почестях і лестощах, які підігрівали його старечу пристрасть до титулів і орденів. Брежнєв отримав сім орденів Леніна і п'ять зірок Героя Радянського Союзу і Соціалістичного праці. Крім цього він був удостоєний золотої медалі ім.Карла Маркса за «винятковий внесок у розвиток марксистсько-ленінської теорії і в наукове дослідження актуальних проблем розвитку соціалізму і всесвітньо-історичпої боротьби за комуністичні ідеали»; Ленінської премії миру і («за проханням трудящих») Ленінської премії з літератури за три брошури: «Мала земля», «Відродження» та «Цілина» (випущених тиражем більше 15 мли. примірників кожна). У цих брошурах від першої особи розказувалося про подвиги Брежнєва під час війни і потім на «промисловому та сільськогосподарському фронтах». Для Генерального секретаря була сфабрикована блискуча військова кар'єра: до 30-річ-чя Перемоги йому було присвоєне звання генерала армії (квітень 1975 р.), а через рік (!) Маршала Радянського Союзу (7 травня 1976 р.). Через два дні жителі Дніпропетровська були присутніми на відкритті імпозантного монументу свого знаменитого співвітчизника. Нарешті, 16 червня 1977 р. Брежнєв зайняв також і почесний пост Голови Президії Верховної Ради СРСР. Цей град почестей та поєднання найважливіших державних постів не можна, однак, інтерпретувати як просте повернення до культу особи сталінського типу. Брежнєв не вирвав владу у своїх соратників внаслідок запеклої боротьби і усунення суперників, вони самі віддали її в його руки. Концентрація влади не порушила політичної стабільності. Брежнєв виступив як представник політичної касти, як втілення консенсусу та солідарності коаліції, з якою він ніколи не мав наміру поривати.

Персоналізація влади всередині старіючої коаліції (середній вік членів Політбюро в 1980 р. становив 71 рік) убезпечувала збереження стабільного становища еліти та враховувала інтереси різних бюрократичних апаратів, вона йшла паралельно з формально-юридичним упорядкуванням функціонування політичних механізмів і на фоні процесу юридичної і конституційної легітимізації, що привело до прийняття в 1977 р. пової Конституції. Партійні з'їзди регулярно і без зривів збиралися тепер кожні п'ять років. Проголошувалося, що задача з'їздів полягала у визначенні генеральної лінії у зовнішній політиці і встановленні основних напрямів п'ятирічних планів. Насправді з'їзди частіше за все виявлялися ретельно зрежисованим спектаклем одностайного схвалення директив, вироблених керівними органами апарату влади. Політичні зміни у складі Політбюро або Секретаріату, як вже відмічалося, завжди відбувалися не на з'їздах, а на пленумах ЦК. Згідно з Е.Карер д'Анкос, друга половина 60-х рр. була справжнім «золотим віком» ЦК. Протягом цього періоду він, здавалося, дійсно придбав деякий вплив і проявляв досить значну політичну активність. Це, безсумнівно, було пов'язано з необхідністю в той момент для керівної групи укріпити відносини особистої відданості після «хрущовських часів смути» .

Однак, з початку 70-х рр. значення ЦК партії у прийнятті рішень почало падати, а його функції перейшли до бюрократичних структур 25 секторів Секретаріату, в яких політичне управління на центральному рівні жваво здійснювалося півтора тисячами високопоставлених партійних чиновників. Пленуми ЦК, як і раніше, збиралися двічі на рік, але ставали все більш короткими (займаючи в середньому два дні), і, головне, вони мали все менший вплив на прийняття важливих рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Проте, ЦК зберігав своє значення як орган, в якому були представлені різні бюрократичні апарати країни.

Постійне розширення ЦК партії, що дозволяло висувати кадри і в той же час зберігати місця за тими, хто вже потрапив до цього престижного органу, йшло паралельно з ретельним відбором і дозуванням представників від різних бюрократичних структур (республіканських і союзних, від апарату самої партії, від членів уряду, військових, КДБ, зовнішньополітичних відомств). Аналізуючи це явище, Дж. Хоф висловив думку про появу свого роду «інституційного плюралізму», який відображав головну зміну в порівнянні з попереднім періодом: відтепер вищі партійні органи представляли інститути влади, громадські організації і навіть інтереси деяких окремих республік.

На думку М.Ферро, термін «інституційний поліморфізм» був би більш правомірним у специфічному контексті радянської політичної системи, для якої стала характерною практика ротації партійних кадрів, переводу відповідальних осіб з однієї установи в іншу. Тертя, викликане суперництвом установ або функціонерів, не було постійним або пов'язаним з відмінним світоглядом або особливим статусом. Не було й непереборних бар'єрів між різними ієрархічними структурами, про що свідчать різноманітні та мінливі кар'єри представників радянської номенклатури. Поєднуючи консерватизм і пристосовництво, радянська бюрократія аж ніяк не була інертним і закам'янілим утворенням. У набагато більшій мірі, ніж прийнято вважати в загальних теоріях тоталітаризму або «керованого суспільства», їй були властиві незалежність та здатність до саморегулювання. Як показав Дж.Хоф у своїй праці «Радянські префекти», аналіз владних структур на місцях дозволяє зробити висновок, що перші секретарі партійних комітетів були зовсім не «пасивними виконавцями», а посередниками між вищими ешелонами влади та масою, важливими проміжними інстанціями, в яких зустрічалися одночасно директиви, що спускалися зверху та вимоги суспільства, коротше кажучи, «місцем, де конфлікти могли знаходити початок свого вирішення». Зрештою, резюмує Дж. Хоф, «ніяке суспільство не може утриматися, якщо потоки течуть в одному напрямі, з вершини до основи, і для радянського суспільства це так само вірно, як і для будь-якого іншого».

2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

На XXII з'їзді партії Хрущов заявив про необхідність підготувати нову конституцію, яка відобразила б перехід країни до комунізму і створення в СРСР «загальнонародної держави». У 1962 р. була створена Конституційна комісія, однак знадобилося 15 років, щоб виробити нову конституцію, хоча її основний зміст був взятий з конституції і 936 р. Тим часом радянські керівники встигли відмовитися від міфу про швидкий перехід до комунізму і відмирання держави, ввівши нове поняття «розвиненого соціалізму», що було відсутнім у творах класиків марксизму-ленінізму.

Це нове поняття дозволяло зменшити розрив між теорією та життям, пояснювало необхідність економічної реформи, яка могла допомогти «негайно» заповнити постійно виникаючі в країні проблеми дефіциту, і відсувало в далеке майбутнє ідею відмирання держави. Немало уваги було приділено відновленню суворих норм законності, підвищенню згуртованості громадян, яких закликали «активно включитися» в управління суспільними справами «загальнонародної держави» (яка представляла всі визнані соціальні верстви - робітників, селян-колгосппиків та інтелігенцію, під якою малися на увазі всі особи з вищою освітою і не зайняті фізичною працею), а також зростанню ролі «громадських організацій». При цьому визначення «соціалістичний», яке завжди стояло поруч із «законністю» та «демократією», недвозначно вказувало, що мова зовсім не йде про правову державу в західному значенні слова, тобто державу, засновану на пріоритеті прав особи.

Конституція 1977 р. більш рішуче в порівнянні з попередніми затверджувала провідну роль Комуністичної партії. Вона й формально узаконювала КПРС як керівну та направляючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій. У той же час, підкреслюючи важливість участі суспільства і затверджуючи принцип комуністичного самоврядування за допомогою розвитку справжньої демократії («трудові колективи беруть участь в обговоренні та вирішенні державних і суспільних справ»), Конституція визнавала зростання ролі громадських організацій. Існування громадських організацій і збільшення числа мікроосередків самоврядування, здатних «діяти, володарювати та здійснювати внутрішній обмін» між відповідними організаціями (М. Ферро), - такі головні особливості соціального життя «брежнєвського періоду».

Природно, ці явища не повинні розглядатися у відриві від таких специфічних тенденцій життя суспільства, як швидка урбанізація та підвищення загального освітнього рівня населення в ці роки. У цей період самоврядування проникло у багато які області радянського життя: місцеве життя та міське управління (в 1980 р. у Ради всіх рівнів було обрано 2270 тис. осіб, які тепер називалися «народними депутатами» - відповідно до уявлення про «загальнонародну державу», яка замінила собою «диктатуру пролетаріату»). Причому, якщо влада місцевих Рад і була обмеженою, то контроль центральних органів за сотнями рад, які виникли в селищах навколо міст або на периферії (особливо в Сибіру), часто був чисто символічним.

Число громадських організацій зросло і в інших сферах, на перший погляд далеких від політики: в культурному житті, у спортивному русі і т.д. Часто, спираючись саме на них, і розцвіли в період «перебудови» й «гласності» тисячі «неформальних об'єднань». Центральні власті заохочували, нарешті, «народний контроль» громадян над підприємствами та адміністративними органами. Для цього була створена широка мережа (біля 250 тис.) комітетів народного контролю, до яких входили, з одного боку, трудящі-кому-ністи, з іншого - всі бажаючі, не обов'язково члени КПРС, але рекомендовані парторганізаціями. Ця паралельна структура воскрешала у пам'яті «робіт-пичо-селянську інспекцію», створену Леніним і скасовану в 1934 р. Сталіним, і незабаром охопила всю країну: Комітет народного контролю, який тісно співробітничав з Радами, перетворився на справжню армію контролю, в якій брала участь кожна шоста доросла людина. Якою б формальною вона не була, ця структура управління стимулювала добровільну участь у житті суспільства, все більше залучаючи людей з освітою.

Ця інституціоналізація суспільного життя, яка виникла значно раніше, але була закріплена тільки Конституцією 1977 р., - будь то реальне зростання політичного впливу громадян або просто один із прийомів режиму, - безсумнівно, знаходилася у прямому зв'язку з несподіваним сплеском спонтанної суспільної активності, характерної для даного періоду.

Стабільна та спаяна правляча верхівка, до того ж швидко старіюча -свого роду «олігархія недоумкуватих дідуганів». - утримувала владу, як було вже показано, завдяки згоді в головному: прагненні інституціоналізувати владні відносини, захистити інтереси бюрократичних структур і зберегти колективне керівництво, зосереджене в оточенні однієї людини-символу. Чималу роль у цьому грав безперервний і все паралізуючий компроміс між несумісними загальними установками і такою ж суперечливою практикою як у центрі, так і на місцях Політичний консерватизм або економічна реформа, стабільність кадрів або висунення нових поколінь функціонерів, особиста відданість або компетентність, жорстке адміністрування або допущення елементів ринку, пріоритет важкої та оборонної промисловості або легкої, «партійність» або технократичні цінності, керівна роль партії або активність «маси» в громадських організаціях, які більш або менш надійно контролюються, - всі ці фундаментальні проблеми, вирішення яких передбачало вибір, ніколи не доводилися до кінця через острах порушити консенсус, торкнувшись суті речей.

Такий підхід до справи приводив до гальмування, а потім і невдачі багатьох спроб реформ, які виникали з бажання вирішити проблеми, не торкаючись причини їх виникнення: централізації, бюрократизму органів управління, волюнтаризму 30-х рр.

У той же час більш пильний аналіз показує очевидне зростання «консервативних» і «консервуючих» тенденцій. Безсумнівно, у 1972-1976 рр. стався перехід від «просвіченого консерватизму» до «судорожного», за висловом Ж. Сапіра. Дійсно, саме в період з кіпця 1972 до кінця 1973 р. пріоритети, які захищалися Брежнєвим в економіці - важка промисловість, оборона, сільське господарство, освоєння Сибіру - остаточно взяли верх над тенденціями 1965-1972 рр., коли під впливом Косигіна особлива увага приділялася розвитку легкої промисловості. Помалу промови технократів і реформаторів, які виступали під знаменами «науково-технічної революції», змінилися промовами, просоченими «партійністю» та військово-патріотичним духом, які вимагали від трудящих мобілізувати всі сили, підвищити активність, посилити контроль, зміцнювати трудову дисципліну і патріотизм, відроджувати ста-ханівський рух і, які містили в той же час майже неприкриті загрози па адресу «винних у розхлябаності». Ці, безумовно, реакційні по своїй суті виступи відкрито закликали до міфічного минулого. Схвалений в лютому 1976 р. XXV з'їздом КПРС десятий п'ятирічний план (1976-1980 рр.), незважаючи на опозицію, яка проявилася в деяких висловлюваннях Косигіна, затвердив поворот, розпочатий в кінці 1972 р. Основні зусилля були спрямовані на розвиток оборонної промисловості, енергетики, сільського господарства та Сибіру. Першочерговою задачею стало, враховуючи сприятливу кон'юнктуру, яка склалася у світовому виробництві енергоносіїв, якнайшвидше і в можливо більшому об'ємі знайти надлишки експортованих енергоносіїв і сировини, і тим самим зняти необхідність реформ, направлених на підвищення якості продукції та інтенсифікацію виробництва. За рахунок цього країна змогла використовуючи розрядку напруженості і потепління в міжнародних відносинах 1972-1973 рр., широко ввозити машини (дійсно, з 1972 по 1976 р. імпорт західного обладнання виріс у чотири рази). Масова закупівля іноземної техніки для підвищення ефективності виробництва розглядалася керівництвом країни як альтернатива дійсній реформі та змінам у суспільних відносинах. Великі інвестиції}' сільське господарство, запуск інфляційних процесів у поєднанні з новою адміністративною централізацією економіки, з посиленням контролю стали тією «легкою доріжкою», якою пішла старіюча правляча верхівка, відмовившись, а вірніше, виявившись нездібною вирішити проблеми структурної перебудови економіки, а також з остраху порушити баланс сил бюрократичних структур.

У цих умовах безперервно вихолощувана реформа не могла не прийняти чисто косметичний характер. Саме таким було створення нових структур («промислових», «виробничих», «пауково-виробпичих» об'єднань, «територіальних виробничих комплексів») в безуспішному прагненні раціоналізувати управління підприємствами - дуже розкиданими, погано координованими і цілком залежними від неефективних вертикальних структур. 1 Іе принесли бажаних результатів і спроби збалансувати нерівномірність економічного розвитку, яка часто визначалася зовнішніми обставинами, такими, як зриви постачання або аномалії в оптових цінах. Проте, ні встановлення цін, ні загальне керівництво виробництвом, ні збут продукції не були надані самим підприємствам. Навпаки, постанова ЦК КПРС, що вийшла в липні 1979 р. і Радміну СРСР тільки посилила опіку з боку центральних органів. «Дух 1965 року» був уже забутий, навіть якщо новий документ і розглядався як «уточнення» прийнятої в 1965 р. програми.

Вже сама назва («Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи») постанови свідчила про той глухий кут, у який зайшла «реформа» кіпця 70-х рр., що так і не принесла очікуваних результатів: поліпшення якості продукції, зростання рентабельності, всенародного руху за економію та бережливість, підвищення продуктивності праці, більш раціонального використання виробничих потужностей.

«Грандіозні» новації, піднесені в постанові як «основоположні», полягали у введенні нових нормативів, якими тепер повинні були керуватися підприємства. Мова йшла про проект глобальної стандартифікації управління підприємствами, який повинен був дозволити помістити всю виробничу, комерційпу і фінансову їх діяльність в систему суворих нормативів і правил. Реалізація постанови передбачала встановлення і подальший контроль за дотриманням величезної кількості виробничих і фінансових нормативів: запасів по видах сировини, використання сировини па одиницю продукції (бі-мі.ше 200 тис. видів!), використання обладнання, витрати енергії і т.д.

Особлива увага приділялася головній категорії нормативів, пов'язаній з витратами робочої сили, а значить, і заробітної плати на одиницю продукції і яка дозволяла обчислити коефіцієнт «нормативно-чистої продукції», показник, що прийшов на зміну «показнику валової продукції», який повністю дискредитував себе. Введення нового показника ще більш ускладнило встановлення оптових ціп, які призначалися центром. Відтепер на кожний продукт призначалося дві ціни: звичайна оптова ціна і «нормативна». Ці заходи викликали страшну плутанину, то вилилася в загальний перерахунок усіх внутрішньодержавних розрахунків, якніі тривав весь 1982 р., але який ніяк не наблизив розв'язання головних задач: поліпшення керівництва підприємствами і підвищення продуктивності праці.

Зрушення до кращого повинні були, в принципі, бути досягнуті завдяки іншому нововведенню постанови від 12 липня 1979 р., яке полягало в пропаганді і впровадженні «бригадного підряду», названого «методом Злобіна» по прізвищу будівника, що прославився завдяки його реалізації. Ідея була проста: група трудящих брала па себе зобов'язання виконати доручену їй роботу до певного числа, як правило, з випередженням «нормативного» терміну, не допускаючи браку і збільшення вартості робіт. Роботу та її оплату бригада розподіляла за своїм розсудом. На деяких підприємствах введення цього методу (вперше застосованого па Щокінському хімічному комбінаті поблизу Тули) підвищило продуктивність праці, дозволило збільшити зарплату і зменшити плинність робочої сили. У вищих інстанціях новій формі організації праці надавалося велике значення. Це привело до прийняття в 1983 р. «Закону про трудовий колектив». До кінця 1983 р., в країні нараховувалося 1,5 мли. бригад, які об'єднали 17 мли. трудящих, однак тільки 12% з них працювали на основі внутрішнього самоврядування. Проте, залишалися дві істотні проблеми, що ставили під сумнів успіх цієї «новації»:

- нерішучість директорів підприємств при розв'язанні питання про звільнення вивільнених робітників. Відсутність докладної інформації про загальну ситуацію з робочою силою (як і раніше набір робітників частіше за все відбувався безпосередньо «біля воріт»), тенденція до скорочення її припливу спонукала велику частину директорів підприємств зберігати резерв робочої сили, щоб справлятися з труднощами через неритмічність роботи підприємства;

- суперечність між принципом диференційованої оплати праці, який грав важливу роль у бригадному підряді, і зрівнялівкою, що міцно увійшла в суспільне життя та свідомість людей. Щоб заробити передбачувану бригадним підрядом зарплату, було потрібно докласти немало зусиль, в той час як звичайна зарплата йшла, так би мовити, автоматично. Так чи варто було напружуватися?

Вибір легких рішень, віддання переваги консервативним заходам, відмова від радикальних перетворень, гальмування, а потім і невдача реформи, жоден з варіантів якої ніколи не діставав одностайної оцінки в керівництві партії, - все це обумовило вповзання радянської економіки в кризу, яка в повній мірі проявилася з другої половини 70-х рр. Вона стала безперечним і неспростовним фактом, визнаним керівниками, що прийшли до влади в 1985 р., найважливішою причиною, яка викликала необхідність глибинної «перебудови», проголошеної повою революцією.

3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»

У кіпці 50-х рр. Хрущов поставив перед народним господарством СРСР грандіозну задачу: наздогнати та перегнати американську економіку. Команда, що змінила «кукурудзівника» біля керма СРСР, виявила більш скромні амбіції: побудова комунізму була відсунута па невизпачепі терміни; задачі, поставлені у п'ятирічних планах періоду «розвішеного соціалізму», були більш реальними. Загалом вони передбачали підтримку темпів зростання промислового виробництва на рівні 7-9% на рік, не впадаючи в ілюзії відносно приросту обсягів сільськогосподарської продукції (4% на рік). Однак, навіть ці, дуже скромні для радянської держави цілі не були реалізовані: в 1970-1985 рр. намітилося падіння темпів росту як в промисловості (з 8,4% у другій половині 60-х рр. до 3,5% в 1981-1985 рр.), так і в сільському господарстві (з 4,3 до 1,4%>), в продуктивності праці (з 6,3 до менше 3%), в об'ємах капіталовкладень (з 7,5 до 1,8%). У середині 70-х рр. зниження всіх показників стало різко рости. На думку Ж.Сапіро, справжній перелом у процесах деградації радянської промисловості стався в 1976 р. До спроб пояснити це явище численними структурними та кон'юнктурними чинниками ми ще повернемося. Зараз зазначимо тільки те, що ця криза розвивалася в нових для країни демографічних і соціально-економічних умовах. Починаючи з другої половини 70-х рр. економіка дійсно вичерпала резерви вільної робочої сили. Приріст працездатного населення впав приблизно з 2 до 0,25% на рік. Таким чином, на ринку праці сталися зміни, зумовлені, з одного боку, перетворенням СРСР на сильно урбанізовану країну, яка переживала вже не відносну, а абсолютну демографічну кризу, і, з іншого боку, кіпцем періоду будівництва гігантів індустрії. Уперше з початку 30-х рр. промисловість перестала «правити бал» у сфері зайнятості. З цього моменту економіка не могла вже дозволити собі, як в 1930-1950 рр., компенсувати чисельністю робочої сили недоробки та помилки сталінських, а пізніше хрущовських проектів.

Сільське господарство залишалося найбільш слабкою галуззю в радянській економіці. Починаючи з 70-х рр. його зростання було незначним. До 1-ого ж протягом п'ятнадцяти років країна пережила вісім найсильніших неврожаїв (1969, 1972, 1974, 1975, 1979, 1980, 1981, 1984 рр.), які власті намагалися виправдати кліматичними причинами. Безумовно, внаслідок політики освоєння цілинних земель велика частина зернових районів СРСР опинилася в зонах, де кліматичні умови були значно менш стабільними, ніж на Україні або в Середньому та Нижньому Поволжі. Проте клімат в районах нового освоєння (Казахстан, Західний Сибір) не був більш нестійким, ніж у багатьох районах Північної Америки, які давним-давпо не відчували подібних «бід». Пояснення наявних проблем тільки кліматичними умовами не може бути визнано достатнім. Більш переконливими представляються ті пояснення, що вказують на об'єми втрат, викликані перевезеннями та поганими умовами зберігання продукції па складах (в 1976-1980 рр. вони досягали 13,5% зібраного урожаю). Ці втрати, зокрема, відбувалися через погану організацію праці комбайнерів та шоферів, яких направляли в цілинні райони, що постійно страждали через недостачу робочих рук. Хоча па початку 80-х рр. па збір урожаю притягувалося більше 20% активного населення, проте, спроби адміністративними методами форсувати розвиток сільського господарства в мало-населених районах могли привести тільки до серйозних проблем у відношенні як трудових, так і матеріально-технічних ресурсів. За цих умов уряду довелося вдатися до масового ввезення (головним чином з Північної Америки) зернових, що в 1979-1984 рр. досягло в середньому біля 40 млн. т па рік.

Важливо, що ці проблеми постали на повний зріст, починаючи з другої половини 60-х рр. - саме в той період, коли уряд здійснив масштабні інвестиції в сільське господарство. Як пише про це А.Ноув, «у противагу тим часам, коли сільське господарство експлуатувалося в інтересах промисловості, при Брежнєві воно стало важким тягарем для всієї економіки».

Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставило нове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністю перегляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багатообіцяючими.

У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, до яких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції за стабільними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державних приймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965 р.,потім на25%в 1970,на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростання цін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансування колгоспів, оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і не покривалися субсидіями. Оплата колгоспників по трудоднях була замінена щомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспних прибутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і, нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичній дискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. тримала колгоспників у положенні «громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечу населення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії, ця проблема мала для колективних господарств без перебільшення катастрофічні наслідки.

Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборником політики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'яту частину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарство вперше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарства, обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на значні фінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очікувалося. Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського господарства, і насамперед ключовим питанням «особистих підсобних господарств». Були зняті деякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в 1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якого в загальному об'ємі сільськогосподарського виробництва залишалася значною: від 25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площа присадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам було дозволено брати кредити для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, нова політика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузі доти, доки в державі панував принцип колективного господарства, націленого не на забезпечення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. У цьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вони продовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкоди індивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити колгоспників більше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і колективне господарство залишалися абсолютно несумісними.

У надії підвищити ефективність сільського господарства уряд вдався до численних реформ, направлених па реорганізацію управління колгоспним виробництвом, щоб, передусім, зміцнити зв'язок сільського господарства з комплексом галузей по виробництву продуктів харчування. Зближення сільського господарства з харчовою промисловістю повинне було виправити одну з найгрубіших помилок системи, встановленої Сталіним в 30-х рр. У той період, коли сільськогосподарська праця стала практично безкоштовною, я нам була заборонена будь-яка діяльність, пов'язана з переробкою сільгосппродуктів, а відповідні підприємства будувалися у великих містах, вдалині шд місця їх виробництва, тому швидкопсувні продукти залишалися на місцях, а інші - значною мірою пропадали на складах або під час перевезення. І Іочипаючи з 1977-1978 рр. в країні почали створюватися «виробничі об'єднання», покликані підвищити спеціалізацію у виробництві і покращити переробку сільгосппродуктів. Вони об'єднували колгоспи, радгоспи, підприємства харчової промисловості і, по можливості, науково-дослідні лабораторії. У 1982 р. жалюгідне становище в аграрному секторі призвело до більш радикальних заходів, серед яких виділялося створення агропромислових комплексів (АПК). Радгоспи, колгоспи, машинобудівні та хімічні виробництва, що працювали для потреб сільського господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, розташовані па одній території, були об'єднані в регіональний АПК. Ця реорганізація повинна була, нарешті, забезпечити інтеграцію сільського господарства в найширшому розумінні слова і покінчити з безвідповідальністю, в якій працівники сільського господарства часто й справедливо звинувачували організації, покликані їх обслуговувати. Однак за всі роки свого існування АПК так себе й не виправдали, залишившись, передусім адміністративним об'єднанням і не ставши життєздатним економічним організмом.

Як і в промисловості, основним результатом «реформи» стало виникнення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжити бюрократичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпеку і в надії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бригад, працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповідальність за всі сільськогосподарські культури, вирощувані па відведених дільницях, а їх праця оплачувалася за досягнутими результатами.

Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного, зустрів опозицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях, стурбованих відродженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних» господарств, оскільки більшість членів бригад знаходилися між собою в родинних відносинах.

Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв, укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспники також були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Саме існування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потім суспільно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ставило перешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва вже в психології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.

Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структури шляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішити його глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цього періоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смерті Сталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але витрати на нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське господарство залишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрачати на нього величезні капіталовкладення.

Така ж відмова від розв'язання структурних проблем у промисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії, яка почалася з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, була присутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчив ряд симптомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці (на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі від капіталовкладень, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва, зменшення споживання...

Таке становище було результатом різних довгострокових тенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище, яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навіть реакційний зміст.

Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:

- несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку із зменшенням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вже неможливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, як раніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовхнулася на демографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростання продуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов уряд вирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземної техніки та технологій в надії швидко підняти продуктивність праці. Такий шлях приваблював керівництво більше, ніж реформа організації праці, від якої можна було чекати лише повільних та імовірних результатів; виснаження традиційної сировинної бази та постійне зміщення добувної промисловості, передусім паливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартості сировини, а також загострювало становище з транспортом - ще однією серйозною проблемою в СРСР;

- фізичний знос і моральне старіння обладнання й основних фондів:

- зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньо відбивалося на розвитку цивільного виробництва ;

- криза організації праці, що привело до гальмування й невдачі реформи, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухил політики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».

Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризи вирішальним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїй знаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише на закритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно» потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшість яких об'єднувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірським Інститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризи корінилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Система залишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, директивне планування, відсутність ринкового ціноутворення та організації використання ресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання трудящих центром, обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльності населення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принципова вада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність в громадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною і відносилася до тіньової економіки, невизнаної офіційно, якою б корисною економічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютно несприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретично віталася всяка ініціатива, але різні форми участі трудящих в управлінні підприємствами завжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь в управлінні, якщо єдине, що дозволено, - це «обігнати план»? Бригадний експеримент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітним відрізком загального процесу виробництва, але навіть на цьому рівні вияв ініціативи повністю залежав від виділених бригаді коштів. Таким чином, якщо й передбачалося, що трудящі повинні безпосередньо діяти в інтересах суспільства, то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм було відмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які в той же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних або колективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючу роль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавленості грав постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більш високого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах було переконливим свідченням неможливості для величезної більшості населення задовольнити свої потреби.

Ці протиріччя, робила висновок Т. Заславська, не були чимось новим. Але навіть якщо існуюча система працювала - економічно і соціально - в 30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовій дисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і права переїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в самому суспільстві, вона стала нетерпимою.

Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи, викликаної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в 30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхідно допустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства, сферу її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільш радикальні економісти на чолі з академіком А. Аганбегяном, який керував журналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ. Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» становища в економіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардинальних змін, - наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними і створюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу, внаслідок якої була б скорочена більшість галузевих міністерств. Нарешті, третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних» міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванням макроекономічних співвідношень; підприємства отримали б иайширшу самостійність в управлінні. По суті, в останньому варіанті малася на увазі економічна модель угорського типу.

4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжню соціальну революцію», - писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізу зародження перебудови. Дійсно за два десятиріччя - з 1965 по 1985 р. - в радянському суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і форми функціонування економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.

Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинула на економіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресурсів через зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з 1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайнятості трудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського господарства. У довгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленням розриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цього періоду неслов'янське населення збільшувалося значно швидше. Загалом мусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7% від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже 16%. Потрібно зауважити, що ісламська культура продовжувала сильно впливати па деякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначалася насамперед приналежністю до певної етнічної групи, а вже потім укоріненням мусульманських традицій. Важливо було, однак, і те, що протягом десятиріч відбувалося «вростання» мусульманської еліти в соціальну систему радянського суспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російською мовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде покоління середньоазіатських республік все краще й краще володіло російською мовою як необхідною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом, що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнім часом ще й посилилися.

Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначенням М. Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у вигляді підвищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли. радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн. Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займали особливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення яких перевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в них проживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку 60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.

Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжували займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соціальна структура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференційованою в професійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою або середньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнім даними, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. - середню спеціальну освіту.

У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищих учбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Таким чином, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому був покладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело до кардинальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчора була елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якої входили численні соціальні групи і категорії: інженерів, адміністративно-управлінського персоналу, вчених, артистів, викладачів, політиків. Радянські соціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють три покоління, які наприкінці 70-х рр. складали активне міське населення: особи, народжені біля 1910 р.. які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділи професійною майстерністю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр., почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівня до 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в 70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більше третини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгору соціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умов підтримки деякого соціального «консенсусу»?).

Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини між поколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше покоління здійснило індустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичною працею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навіть досягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичній роботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості для просування. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловості було більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому число кваліфікованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованої ручної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло число зайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала частка робітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'єри в два рази більше число представників цього покоління виконує інтелектуальну роботу. Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращого становища через освіту дуже широкі, в той же час становище, яке склалося в економіці і виробничі відносини його більше не задовольняють. На думку Гордона та Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійною структурою, адекватною потребам науково-технічної революції, і системою виробничих відносин, яка склалася в минулу технологічну епоху, і держава робила все, щоб втримати першу в рамках останньої.

За відсутності справжньої реформи значне зростання рівня утворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявами з другої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодих фахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездоровий «соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьох робочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушених виконувати роботу техніків та обслуговуючого персоналу через недостачу останніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентних людей. Чи не розгубило в результаті третє покоління своїх можливостей?

Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О. Яницький вважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвиток науково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний з принципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів як індивідів».

Не обмежуючись різними формами соціального життя в малих групах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, - розвиток «міських мікросвітів» дуже швидко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в свою чергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власному значенні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднань заперечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю, що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливість будь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж значення громадської думки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовський проект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верств населення, що від нього довелося відмовитися.

У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищення загального рівня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізнялася цілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків «самоврядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою». дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійними асоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало прислухатися до своєї думки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих перших спонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. У цьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42 років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхню не тільки паралельній культурі, але й неформальним об'єднанням, які охопили значно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення влади до співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскільки його пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу, говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіх обійдених і знедолених верств радянського суспільства, його слухали десятки мільйонів людей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофонних касет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому «неформальними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошень заздалегідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людей зібралися перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, яка виникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в 1927 р.

Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр. дійсно громадянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема, М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємо сукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно від держави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питань приватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правоті своїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднання необов'язково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою по відношенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякою автономією.

Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і в самому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли до державних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що циркулює в самому серці бастіону державності - в широких прошарках чиновників, аж до партійного апарату та політичних лідерів, - відкрито кидає виклик уявленням, що склалися про радянську державу. Але це нове поняття припустиме лише стосовно нової ситуації».

Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з боку влади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області нових мікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життю офіційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства, контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність стала узаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадські організації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам, функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а також зміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликаних сприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалося до організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальні програми, подані кандидатами; розширення мережі комітетів «народного контролю» і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого й контрольованих зверху) - все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі в суспільному житті суспільства. КІІРС залишалася головною структурою, яка залучала людей до суспільної о життя. За п'ятнадцять років - з 1965 по 1980 р. - число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйона чоловік), і до початку 80-х рр. партія нараховувала 17 мли. комуністів. Значно виросла частка членів КПРС з вищою освітою: до кінця 70-х рр. більше чверті членів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітою було вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним «доповненням» до диплому, сприяючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні й формальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазі до правил гри», що означало не критикувати відкрито режим, закривати очі на протиріччя між політичними промовами і реальним життям, в якому панували апатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистих інтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю», лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, що виражаються привселюдно.

Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в 400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великим перебільшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій», в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених працівників апарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забезпечував висунення активістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різних громадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводив до бажаних постів, що входили до союзної, республіканської, регіональної номенклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані з адміністративними та політичними функціями, все частіше підбиралися і призначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. були відмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою та закритою.

Номенклатура - поняття, що увійшло в повсякденні розмови після успіху однойменної книги М.Восленського, - являла собою справжню касту з чисельністю, яка важко піддавалася оцінці (кілька сот тисяч сімей або кілька мільйонів, якщо враховувати більш або менш широку «периферію» цього ієрархічного співтовариства) і особливим місцем в радянському суспільстві. Політична стабільність брежнєвського періоду дозволила розцвісти могутній еліті, впевненій у собі, у своїх правах та привілеях, у можливості самовідтворення. Однак вкорінення цією, немов перенесеною із феодального суспільства еліти зі своєю ієрархією, територією і двором, входило у все більшу суперечність з іншою стороною політики влади, яка полягала в залученні маси у суспільне життя: чи варто було прагнути до активної участі в ній, якщо досяжним був лише формально почесний статус, але не реальна приналежність до обраних?

За умов, коли номенклатура змикала свої ряди, коли все глибше ставало провалля між партійною елітою та пересічними громадянами, заохочувана владою участь у нових суспільних об'єднаннях, які могли б скласти громадянське суспільство, ставала все більш і більш формальною.

У цій ситуації було неминучим повільне, але неспинне зростання виявів протесту. За межами країни особливу увагу набув феномен дисидентства -найбільш радикального, помітного й мужнього вираження незгоди. Його символом став виступ 25 серпня 1968 р. проти радянської інтервенції в Чехословаччину, який відбувся па Червоній площі. У ньому брало участь вісім чоловік: студентка Т.Баєва, ліні віст К. Бабицький, філолог Л. Богораз, поет В. Делопе, робітник В. Дремлюга, фізик П.Литвинов, мистецтвознавець В. Файпберг і поетеса Н. Горбаневська. Однак існували й інші, менш відверті форми незгоди, які дозволяли уникнути адміністративного й навіть карного переслідування: участь у товариствах захисту природи або релігійної спадщини, створення різного роду звернень до «майбутніх поколінь», без шансів на публікацію тоді та виявлених сьогодні, нарешті, відмова від кар'єри - скільки молодих інтелігентів 70-х рр. вважали за краще працювати двірниками або опалювачами. Поет і бард Ю.Кім писав недавно у зв'язку зі своїм останнім спектаклем «Московські кухні», який пройшов з великим успіхом, що брежнєвський час залишиться у пам'яті московських інтелігентів як роки, проведені на кухні, за бесідами «у своєму колі» про те, як переробити світ._ Хіба не були свого роду «кухнями», нехай іншого рівню, університет в Тарту, кафедра професора В.Ядова в Ленінградському університеті, Інститут економіки Сибірського відділення Академії наук та інші місця, офіційні та неофіційні, де анекдоти про убозтво життя і про заїкання генсека перемежа-ли суперечки, в яких передбачалося майбутнє?

Найбільш активні форми протесту були характерними головним чином для трьох прошарків суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншин. Творча інтелігенція, розчарована непослідовністю Хрущова, байдуже зустріла його падіння. Нова правляча верхівка, в якій роль головного ідеолога виконував Суслов, з перших же днів не приховувала свого бажання остаточно покінчити з епохою культурної відлиги. У вересні 1965 р. були арештовані письменники А.Синявський та Ю.Даніель за те, що видали за кордоном, під псевдонімами, свої твори, які потім вже в надрукованому вигляді були ввезені до Радянського Союзу. У лютому 1966 р. воли були засуджені до кількох років таборів. Це був перший відкритий політичний процес у післясталінський період. Він був задуманий як приклад і попередження; його головне значення полягало, передусім, в тому, що обвинувачені були письменниками, засудженими за статтею 70, прийнятого при Хрущові Карного кодексу, яка визначала склад злочину як «агітацію або пропаганду, що проводиться з метою підриву або ослаблення Радянської влади... поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний устрій». Згодом ця стаття широко застосовувалася для переслідування різних форм дисидентства. Реакція в колах інтелігенції на процес Спнявського та Даніеля свідчила про великий шлях, пройдений нею після «справи» Пастернака: 63 члена Союзу письменників, до яких приєдналися 200 інших представників інтелігенції, звернулися з листом до ХХШ з'їзду КПРС і в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи звільнити письменників і віддати їх на поруки. Проте, за процесом Синявського та Даніеля пішли інші арешти і засудження. Зокрема, були арештовані: А.Гіпзбург, який склав «Білу книгу» з протестів проти лютневого процесу

1966 р., П.Литвинов і Ю. Галанськов, засновник «самвидавівського» журналу «Фенікс», А. Марчеико, автор першої книги про табори хрущовського періоду («Моє свідчення»), широко розповсюдженої у «самвидаві». З квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання «Хроніки поточних подій», яка підпільно виходила кожні два-три місяці, повідомляючи про зазіхання влади па свободу. Обезголовлена хвилею арештів у жовтні 1972 р., редакція журналу насилу відновлювалася, і журнал став виходити епізодично.

У кінці 60-х рр. основні течії дисидентів об'єдналися в «Демократичний рух» з дуже розмитою структурою, яка представляла три «ідеології», що виникли в післясталінський період і були швидше програмами: «справжній ма-рксизм-ленінізм», представлений, зокрема, Роєм та Жоресом Медведєвими; лібералізм в особі А.Сахарова; «християнська ідеологія», яку захищав О.Солженіцин. Ідея першої програми полягала в тому, що Сталін спотворив ідеологію марксизму-ленінізму і що «повернення до джерел» дозволило б оздоровити суспільство; друга програма вважала можливою еволюцію до демократії західного типу при збереженні суспільної власності; третя пропонувала цінності християнської моралі як основу життя суспільства і, слідуючи традиціям слов'янофілів, підкреслювала специфіку Росії. «Демократичний рух» був все ж дуже нечисленним і нараховував усього кілька сотень прихильників із середовища інтелігенції. Однак завдяки діяльності двох видатних особистостей, що стали свого роду символами - О.Солженіцина і А.Сахарова, - дисидентство, ледве помітне й ізольоване в своїй власній країні, знайшло визнання за кордоном. За кілька років (1967-1973) питання про права людини в Радянському Союзі стало міжнародною проблемою першої величини, яка довгі роки визначала непривабливий образ СРСР в світі (показово, що діяльність Наради по безпеці та співпраці в Європі, що розпочалася в 1973 р., значною мірою була присвячена цій проблемі). Таким чином. 70-і рр. відмічені:

- рядом очевидних успіхів КДБ («створеного самим суспільством для свого самозахисту від підступів імперіалістичних розвідок і дій ворожих елементів» і «який будує свою роботу на принципах соціалістичної демократії», зі слів його глави Ю.Андропова, сказаних у грудні 1967 р.) в боротьбі проти всіх форм дисидентства: арешт членів Комітету на захист громадянських прав, заснованого в 1970 г. А.Сахаровим, членів Групи спостереження за виконанням Хельсінкських угод, створеної в 1975 р. з ініціативи Ю.Орлова і учасників національних рухів України, Вірменії, Грузії та Прибалтійських республік;

- безперервним падінням міжнародного престижу СРСР внаслідок репресій, про які переважна більшість радянських людей не підозрювала, таких, як: поміщення дисидентів у психіатричні клініки («справа» Григоренко (1969 р.), «справа» Плюща (1972 р.), «справа» Щарапського (1978 р.)); заслання і потім вигнання Солженіципа (лютий 1974 р.), що відбулися після виключення його із Союзу письменників (листопад 1969 р.) і присудження Нобелівської премії з літератури (жовтень 1970 р.); заслання Сахарова в Горький (1980 р.). Істотне значення мали й скандали, викликані «зрадою» радянських артистів, які залишилися під час гастролей за кордоном і були позбавлені радянського громадянства (Ростропович, Лгобимов та інш.).

Крім досить вузьких кіл інтелігенції активний, хоч і широко не відомий протест виражали інші верстви суспільства, серед яких були:

- католицькі кола Литви;

- радянське єврейство: питання про все більше обмеження в період 1970-1985 рр. прав євреїв на еміграцію з СРСР стало найбільш гострим в радянсько-американських відносинах;

- деяка частина національної інтелігенції, особливо на Україні, в Грузії, Вірменії, Прибалтиці, стурбована масовою міграцією в республіки (особливо в Естонію й Латвію) з Росії та інших регіонів СРСР і політикою русифікації, що полягала у введенні російської мови як другої національної мови і обов'язковості її вивчення для здачі деяких екзаменів у вищій школі.

У країні, в якій будь-яка влада, будь то влада колективу на нижчому рівні, бюрократична па середньому або деспотична на верхньому, завжди залишалася ворожою до вільного висловлення думок, які йшли врозріз із прийнятими установками і проти самої природи цієї влади; до того ж в умовах репресій дисидентство як вираження радикальної опозиції та альтернативної політичної концепції, що захищала перед державою права особи, не могло охопити широких верств суспільства. Невдоволення й незадоволення проявлялися в радянській дійсності по-різному. У цьому значенні показове робітниче середовище. Дві спроби створити незалежну профспілку (спочатку інженера Клебанова, в кінці 1977 р., потім учасників правозахисного руху, які організовували СМОГ - Союз міжпрофесійних об'єднань трудящих) завершилися невдачею, так і не зібравши у своїх рядах більше кількох сотень чоловік. Страйковий рух, ще зовсім нечисленний, вже не був, однак, винятковою формою дій: в 1975-1985 рр., за різними джерелами, сталося біля 60 великих страйків. Невдоволення робітників проявлялося головним чином у пасивних та прихованих формах, які широко розповсюдилися з 30-х рр.: низька продуктивність праці, плинність кадрів, прогули, низька якість продукції, зростаючий алкоголізм. Те ж можна сказати й про численні об'єднання, які користувалися деякою автономією і виступали за соціальио-економічні зміни, про що згадувалося вище. .Як у самій політичній сфері, так і поза нею, в області культури, в деяких суспільних науках почали виникати дискусії, зароджуватися різного роду діяльність, яка, якщо й не була відверто «дисидентською», то, принаймні, свідчила про явні розходження з офіційно визнаними нормами та цінностями. Серед виявів такого роду незгод найбільш значними були:

- протест великої частини молоді, привабленої зразками західної культури (зокрема, «поп»-, а потім «рок»-музикою);

- екологічні кампанії (проти забруднення озера Байкал, що проводилася під керівництвом Залигіна, а також проти повороту сибірських рік в Середню Азію);

- критика деградації економіки молодими «технократами», які часто працювали у престижних наукових колективах, віддалених від центра (наприклад, в Сибіру);

- створення творів нонконформістського характеру у всіх областях інтелектуальної та художньої творчості (які чекали свого часу в ящиках письмових столів або в майстернях їх авторів).

Всі ці напрями і форми протесту отримають визнання і розцвітуть в період «гласності».

брежнєв радянський союз криза

5. СРСР У СВІТІ

Починаючи з 1945 р. зовнішня політика СРСР здійснювалася на кількох рівнях: дипломатія радянської держави як така, взаємовідносини ВКП(б) -КПРС із зарубіжними комуністичними та робітничими партіями, СРСР -країни соціалістичного табору і країни соціалістичного табору - інший світ.

Взаємозв'язок цих різних аспектів зовнішньої політики залежав від багатьох змінних, і насамперед - від пануючих тенденцій та протиріч внутрішньої політики Радянського Союзу. У жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в «пасиві» волюнтаристської зовнішньої політики Хрущова були наступні доробки: єдність соціалістичного табору похитнулася через розкол з Китаєм та румунською фрондою; відносини між Сходом та Заходом загострилися внаслідок Карибської кризи; німецька проблема залишалася невирішеною; нарешті, Радянський Союз так і не досяг відчутних результатів політики відносно країн третього світу.

Брежнєвська група поставила три пріоритетні задачі:

- усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше об'єднати його в політичних, військових та економічних відносинах;

- нормалізувати відносини між Сходом та Заходом («співіснування у співпраці»). Цей курс, проте, був взятий тільки після загострення на початку 70-х рр. конфлікту з Китаєм і початку зближення останнього із Сполученими Штатами, коли радянські керівники відчули виникнення нової небезпеки;

- послідовно проводити політику підтримки «прогресивних» рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активною (іноді переростаючи в пряму інтервенцію) відносно країн, які знаходилися в безпосередній сфері впливу СРСР (наприклад, Афганістан).

Реалізація цих задач може бути проілюстрована трьома найважливішими подіями у зовнішній політиці 1965-1985 рр.: радянська інтервенція в Че-хословаччину, підписання двох перших угод про обмеження стратегічних озброєнь під час візиту Ніксона до Москви у травні 1972 р., вторгнення Радянського Союзу в Афганістан. Очевидно, що не всі ці події сприяли розрядці міжнародної напруженості, однак вони були тісно пов'язані між собою. Протягом довгого часу у протиріччях зовнішньої політики СРСР багато хто намагався побачити результати зіткнень всередині правлячих кіл між «яструбами» та «голубами». Насправді ж в основі цих дій, які здавалися на перший погляд повністю несумісними, була своя логіка, що виникала з існування трьох аспектів зовнішньої політики СРСР: соціалістичний табір, відносини між Сходом та Заходом і відносини з усім іншим світом.

Зміцнити позиції Радянського Союзу, що похитнулися в соціалістичному таборі і серед компартій країн третього світу, було першою зовнішньополітичною турботою наступників Хрущова. У цьому напрямку вони діяли дуже обачно (принаймні, до чехословацької кризи), в основному методом проб і помилок, але все ж домагаючись відчутних результатів.

Нові керівники почали з миролюбного жесту у бік Пекіна, припинивши полеміку і відклавши конференцію компартій, яку Хрущов мав намір скликати в грудні 1964 р. Примирливі настрої, які допускали можливість деяких поступок, переважали й у відношенні до Румунії, яка відстояла свій економічний вибір і форми своєї участі в РЕВ. Зміцнення радянських позицій сталося й серед комуністичних партій Латинської Америки, які зібралися в грудні 1964 р. на конференцію в Гавані. СРСР схвалив результати конференції та підтримав озброєну боротьбу в багатьох країнах Латинської Америки, продемонструвавши тим самим тверду рішучість нового керівництва Радянського Союзу не поступатися районами озброєних дій китайському впливу. Ця позиція сприяла зближенню з Кубою та погіршила відносини з Китаєм, який після «історії» з радянськими ракетами па Кубі зміцнив свої позиції в третьому світі. СРСР надав велику економічну та військову допомогу Північній Кореї та Північному В'єтнаму, які були швидше «клієнтами» Китаю. Завдяки цій допомозі обидві країни зайняли позицію суворого нейтралітету по відношенню до радянсько-китайського конфлікту.

Компроміс, на який пішов Радянський Союз з Ф. Кастро з питання про озброєну боротьбу в Латинській Америці, як і допомога Ханою в момент посилення американського втручання у В'єтнам вказували на те, що СРСР віддавав перевагу налагодженню відносин із соціалістичним табором - навіть па шкоду своїм відносинам із Сполученими Штатами.

Прийняті на ХХШ з'їзді КПРС в березні 1966 р. рішення підтвердили тенденцію до більш жорсткої зовнішньої полі тики у післяхрущовський період. Мирне співіснування вже не розглядалося як «генеральна лінія зовнішньої політики Радянського Союзу». Ця ідея, звісно, залишалася у відносинах між Сходом та Заходом, але у всіх інших випадках «змагання між двома таборами було як ніколи активним». Якщо мирне співіснування й залишалося метою радянської політики, воно, проте, перестало бути грандіозним задумом урегулювання різноманітних аспектів еволюції міжнародної системи. Посилення американського військового втручання у В'єтнамі, яке довело Радянському Союзу, що він не може утримати Сполучені Штати від «експорту контрреволюції», напряму стосувалося переоцінки радянським керівництвом ідеї «мирного співіснування». В цьому контексті зміцнення соціалістичного табору набувало незаперечного пріоритету

Незважаючи на безперечні успіхи радянських керівників у прагненні відновити повний контроль над соціалістичним табором, їм належало долати й певні складності, особливо у відносинах з кубинцями, китайцями і, незабаром, із чехами та словаками. На ХХШ з'їзді КПРС] делегат Куби виступив із прямим докором на адресу Радянського Союзу, який, на його думку, не йшов «на необхідний ризик у своїх відносинах із В'єтнамом». Радикалізм кубинської опозиції міг підштовхнути в тому ж напрямку інші латиноамериканські компартії, тим більше за умов,, коли Че Гевара закликав «створити два, три, багато В'єтнамів, щоб позбавити Сполучені Штати їх могутності».

Треба зазначити, що у в'єтнамському конфлікті радянський уряд діяв обережно. Він утримувався, наприклад, від надання Ханою деяких видів зброї, які могли б відразу різко загострити конфлікт (неядерні ракети «земля - море», які могли б вражати великі кораблі 7-го американського флоту, з яких проводилося бомбардування Північного В'єтнаму). Китай, який хоч і не прийняв у 1965 р. радянських пропозицій щодо надання спільної військової та економічної допомоги Ханою, не утримався від того, щоб затаврувати «радянське боягузтво» перед обличчям американської агресії. У 1965 р. він зажадав від своїх союзників викривати позицію Радянського Союзу. Однак «культурна революція», що почалася в 1966 р. в Китаї «майже повністю виключила його з міжнародного життя на велику радість Радянського Союзу. На цей час Китай перестав відносити такі країни, як Куба, Північна Корея та Північний В'єтнам, до «соціалістичних». Військовий переворот в Індонезії восени 1965 р. обезголовив могутню компартію цієї країни, найчислениішу поза межами соціалістичного табору, і позбавив Китай головного союзника як в його азіатській політиці, гак і в комуністичному русі (у полеміці Китаю з Радянським Союзом індонезійські комуністи займали сторону Китаю).

У Східнііі Є!вропі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію та ліквідувати наслідки подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнучкого наведення порядку стала «кадаризація» в Угорщині: політичне життя, звісно, продовжувало залишатися під абсолютним контролем партії, однак у сфері культури була допущена деяка свобода, а головне, тямуща економічна політика забезпечувала Угорщині виняткові для комуністичної Східної Європи умови життя. Становище в Угорщині сильно контрастувало із ситуацією в Чехословаччині, найбільш розвиненій країні Центральної Європи у передвоєнний період. Суворий політичний режим, економічні зриви, які особливо важко переносилися через те, що країна знала кращі часи, народжували дух опору, який вже не обмежувався інтелігентськими гуртками, проникаючи в саму партію. У червні 1967 р. з ініціативи письменників-комуністів відкрито виступив проти керівництва партії З'їзд письменників. До осені, після масових студентських демонстрацій та страйків, опозиція владі ще більше посилилася. У січні 1968 р. Новотпий був вимушений поступитися керівництвом партією Дубчеку. З цього моменту події почали набувати все більш стрімкого характеру. Щоб завоювати довіру, нове партійне керівництво вирішило негайно провести ряд реформ. В атмосфері свободи й скасування будь-якої цензури розвивалася політична діяльність; КПЧ погодилася провести вибори своїх керівників; дрібні партії всередині Народного фронту змогли повернути колишню самостійність і розпочати відстоювати особисті точки зору, постало навіть питання про можливість існування дійсно опозиційної партії соціалістичного напрямку, яка суперничала б із комуністичною. В економічному плані була підготовлена реформа, яка передбачала в рамках планування, не стільки директивного, скільки ініціативного, самостійність підприємств і ринкові умови їх господарювання. Самостійність підприємств дозволяла трудящим зробити й ряд кроків для переходу до самоврядування.

Зміни, які відбулися в керівництві Компартії Чехословаччини і спочатку були доброзичливо зустрінуті в Москві, здавалося, вели в умовах дуже швидкої і неконтрольованої еволюції партії до справжньої політичної кризи радянської системи в Чехословаччині. Ця криза характеризувалася переходом, з одного боку, від економічних реформ до політичних і, з іншого, від опозиційного руху інтелігенції і робітників до кризи всередині самої партії. Приклад міг стати заразливим, і керівники НДР та Польщі вже виявляли певну наполегливість на конференціях компартій Східної Європи в Дрездені (березень 1968 р.), потім у Варшаві (липень 1968 р., за відсутності Чехословаччини, яка, зазнавши різких нападок у Дрездені, відмовилася брати участь у цій конференції).

Зустріч Брежнєва й Дубчека в Черні та нарада «шести» 3 серпня у Братиславі привели тільки до зовнішнього примирення, оскільки чехословацькі комуністи вирішили не відмовлятися від розпочатих ними реформ. Нарешті, після досить тривалих коливань і під тиском керівництва НДР, радянська сторона наважилася розпочати інтервенцію - «на прохання чеських товаришів». У ніч з 20 па 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн - учасниць Варшавського Договору вступили у Чехословаччину. Ставлення до цієї акції населення країни переконало радянське керівництво в необхідності «перехідного періоду»: 26 серпня в Москві була прийнята угода про «нормалізацію становища», а 16 жовтня у Празі укладена угода про «тимчасове знаходження військ Варшавського Договору» в Чехословаччині. Однак триваючі демонстрації протесту проти окупації привели радянське керівництво до рішення усунути Дубчека та його оточення від керівництва країною і поставити па чолі КПЧ Г.Гусака (17 квітня 1969 р.). Провівши в країні широку чистку «ворожих» елементів, Гусак підписав 6 травня 1970 р. новий договір про союз із СРСР і змусив ЦК КПЧ схвалити радянську інтервенцію.

Як представляється, ця акція СРСР переслідувала дві мети: перша була продиктована стратегічними міркуваннями зовнішньої політики; друга, безперечно більш істотна, внутрішнім положенням у Чехословаччині та еволюцією її комуністичної партії.

Разом з Польщею та НДР Чехословаччина утворювала те, що називалося «залізним трикутником» Варшавського Договору. Чехословаччина, яка прикривала країни Договору з південного флангу, була головним плацдармом СРСР. Радянських лідерів та їх союзників не могли не стривожити деякі заяви вищих керівників Чехословаччини (генерала Пршліка, наприклад), які вимагали перегляду положень Варшавського Договору, щоб зменшити керівну роль Радянського Союзу на користь східноєвропейських країн. З іншого боку, в атмосфері «празької весни» сильно слабшала звичайна сторожкість чехословацького керівництва по відношенню до ФРН, нове керівництво збиралося нормалізувати свої відносини з цією країною, яка зі свого боку, здавалося, була готова надати Чехословаччині солідний кредит. Це зовсім не влаштовувало НДР, найбільш вороже настроєну до «празької весни» східноєвропейську державу. Нарешті, встановлення особливих відносин між Югославією, Румунією та Чехословаччиною (незадовго до радянської інтервенції, 9 серпня Тіто, а 20 - Чаушеску був влаштований тріумфальний прийом у Празі) не могло не непокоїти Москву, яка побоювалася відновлення нової «малої Антанти», що об'єднувала ці три країни в період між світовими війнами. Комуністичну «малу Антанту» могло об'єднувати тільки бажання послабити гегемонію Радянського Союзу в Східній Європі.

Еволюція чехословацької компартії непокоїла радянських керівників не менше, а можливо, й більше, ніж геополітичні проблеми. Скасування цензури, як і процес демократизації партії примушували їх побоюватися «соціал-демократизації» КПЧ. На початок вересня 1968 р. був уже призначений партійний з'їзд, на якому повинні були бути внесені зміни в статут і у формулювання принципів демократичного централізму. Саме щоб перешкодити КПЧ зробити рішучий крок у цьому напрямку, 21 серпня іі була здійснена військова інтервенція. (Ще в середині липня, по закінченні варшавської зустрічі п'яти компартій, її учасники звернулися в ЦК КПЧ із загрозливим листом, в якому затверджували: «Або ви втратили контроль над ситуацією, або ви не хочете нічого робити, щоб її контролювати»).

Дійсно, на відміну від подій 1956 р. військова інтервенція в 1968 р. була викликана швидше передчуттям небезпеки, ніж конкретними обставинами. Глибоко консервативна радянська верхівка не могла дозволити ситуації вийти з-під її контролю.

«Нормалізація» становища в Чехословаччині прискорила процес інтеграції, який розпочався наприкінці 50-х рр., як військової, так і економічної Східної Європи та СРСР. Крім Варшавського Договору та РЕВ Радянський Союз виступив ініціатором створення близько 30 міждержавних установ, призначених координувати роботу промисловості й транспорту, розподіл енергії, хімічне виробництво та виробництво озброєнь. Для цих установ була характерною тенденція до швидкого розширення сфери їх діяльності і посилення в результаті контролю Радянського Союзу над економічним життям «братських держав». Так па ділі реалізовувався принцип «обмеженого суверенітету», або гак звана «доктрина Брежнєва». Цей процес, однак, спричинив опір, і найбільш наполегливим він був від Румунії, яка перешкодила в 1974 р. Радянському Союзу встановити ще більш тісну координацію військового командування країн Варшавського Договору.

Пробити найбільш серйозний пролом у, здавалося б, замкненій системі східноєвропейських режимів було призначено Польщі. Різке підвищення цін в 1970 р. викликало масові заворушення робітників її балтійських портів. Гомулка вимушений був поступитися керівництвом партією і країною Тереку. Протягом подальших десяти років польські власті проводили економічну політику, засновану на широкому імпорті, що дозволило обійтися без негайного проведення структурних реформ, але збільшило й так уже виключно велику зовнішню заборгованість країни. Результатом стала необхідність підвищення цін на продукти харчування, що в свою чергу викликало нову хвилю страйків, на цей раз ще більш численних, могутніх та послідовних, які досягли свого апогею літом 1980 р. у Гданьську. Уряд опинився перед необхідністю визнання незалежної профспілки «Солідарність», мережа організацій якої протягом кількох тижнів покрила всю країну. Політичний рух у Польщі не був зобов'язаний партії, і в цьому була його головна відмінність від Будапешту або Праги. Після празьких репресій і невиконання другої обіцянки Герека в 1970 р. пом'якшити режим у поляків вже не було ілюзій відносно реформ зверху, і польський рух розвивався абсолютно самостійно, створюючи власні організаційні форми. Не претендуючи на встановлення будь-яких форм самоврядування підприємств, «Солідарність» проте, виконувала роль противаги офіційної влади і, спираючись на основні вимоги польського суспільства, ставила під сумнів багато які аспекти діяльності єдиного пар-тійио-державного організму. Враховуючи ці абсолютно нові обставини, радянське керівництво лише ціною великих зусиль могло безпосередньо втрутитися в польські справи без ризику пролиття крові. Тому «нормалізація» становища в країні була доручена поляку, генералу Ярузельському, і в цьому полягала головна відмінність від подій 1968 р. Проте, і за відсутності прямого втручання Радянського Союзу проведена «нормалізація» (відразу за введенням в країні 13 грудня 1981 р. Ярузельским військового становища) була занесена міжнародною громадськістю до чорного списку справ, звершених Радянським Союзом. Результатом цього була безперервна девальвація іміджу Радянського Союзу, дії якого все більше асоціювалися із зневаженням прав людини як всередині СРСР, так і в сусідніх країнах.

Початок 70-х рр. був відмічений радикальним поворотом у бік реальної «розрядки» напруженості між Сходом та Заходом. До цього часу військове втручання Сполучених Штатів у В'єтнамі та пріоритет, відданий Радянським Союзом соціалістичному табору з метою його згуртування, заважали укласти скільки-небудь важливий і прямий договір між двома великими державами (не враховуючи підписаної 1 липня 1968 р. угоди про непоширення ядерної зброї). Тому Радянський Союз задовольнявся тим, що намагався проводити політику «периферійної» співпраці із союзниками Сполучених Штатів, спочатку з Францією, а потім з ФРН. Через три місяці після виходу Франції з військової організації НАТО, в березні 1966 р., генералу де Голлю була влаштована тріумфальна зустріч у Москві. Цей візит поклав початок встановленню особливих відносин між Францією та СРСР, підтверджених створенням спільної комісії, покликаної активізувати відносини між двома країнами. Радянська сторона чекала, що зближення з Францією буде сприяти розв'язанню німецького питання, яке залишалося для СРСР одним із головних. Дійсно, ще в 1965 р. де Голль висловив думку, що возз'єднання Німеччини повинне було статися тільки внаслідок тривалого процесу, який привів би до розрядки напруженості та діалогу між державами, які мають різні соціально-економічпі системи, але належать до одного, по суті, європейського співтовариства, від Атлантики до Уралу. Де Голль відмовлявся, таким чином, від підтримки офіційної західнонімецької політики, згідно з якою об'єднання Німеччини було першою умовою нормалізації відносин між Сходом та Заходом. Радянським керівникам хотілося б, звичайно, щоб де Голль довів свою політику до кінця і формально визнав би НДР, але він відмовився зробити цей крок, щоб уникнути відкритого зіткнення з ФРН. Проблема вирішилася завдяки громадській думці самої Федеративної республіки. Віллі Брандт, який став у жовтні 1969 р. федеральним канцлером, вирішив налагодити нові відносини зі Сходом, розпочавши свою «остполітику». Переговори з Радянським Союзом у Москві 12 серпня 1970 р. привели до укладення договору, в якому сторони відмовлялися від застосування сили у відносинах між собою. Важливим пунктом цього договору було визнання кордону по Одеру-Нейсе. Це рішуче просування уперед було підкріплене іншими угодами: договором між ФРН та Польщею, завдяки якому були визнані післявоєнні польські кордони (3 грудня 1970 р.); чотиристоронньою угодою великих держав по Західному Берліну, яка підтверджувала існуюче становище й гарантувала свободу доступу в Західний Берлін; двосторонньою угодою про взаємне визнання між ФРН та НДР (21 грудня 1972 р.).

Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСР важливим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах, яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, а саме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі, - прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація не вимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепління радянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення економічного обміну між цими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпорт західної технології, щоб підвищити продуктивність праці в радянській промисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну із найбільш економічно динамічною європейською країною мало величезне значення. Угоди, які були укладені на початку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору, зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якої так домагався Радянський Союз.

1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви в травні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і «згоди» між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тут виявилася несподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні в липні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай. Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю, керівництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», яка майже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.

У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення на радянсько-китайському кордоні, найбільш серйозні - в березні 1969 р., коли загинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку про свій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Таким чином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, перетворившись на реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполученими Штатами. У цих умовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленню дипломатичних контактів із Заходом, яка увінчалася сенсаційним запрошенням президента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення із Сполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, що два його головних противника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такому розвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви, майже відразу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.

За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972 р. пішло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами в Москві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписано 23 угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захисту навколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, не кажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розрядки» складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь.

У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходом та Заходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпорт рівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кредитів та крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Радянські керівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, доручаючи іноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністрації розвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальне включення Радянського Союзу в світову економіку сприяло б зміцненню існуючого світового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичну лібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режиму найбільшого сприяння. З ініціативи сенатора Джексона американський конгрес пов'язав падання цього статусу із зобов'язанням радянського уряду зняти обмеження на еміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництво визнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значення для економіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, де ціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У той же час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували списки КОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї в країни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмін розвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом та Заходом (який дозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витратами підняти запущену економіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна «новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепіним, заявила про себе вже в 1974 р. І все ж орієнтація на радянсько-американське зближення, яка захищалася Брежнєвим (і поєднувалася з консервативною внутрішньополітичною лінією, як ми вже це бачили), взяла гору.

З усіх укладених між СРСР та США в період «розрядки» угод найбільш новаторською була угода про обмеження стратегічних озброєнь. Досягнутий СРСР в 1969 р. паритет по числу міжконтинентальних ракет спонукав до переговорів по їх обмеженню. Тимчасовий договір, укладений 26 травня 1972 р. в Москві на п'ять років і названий ОСО-1 (Обмеження стратегічних озброєнь), обмежував для обох сторін число міжконтинентальних ракет і ракет, що запускаються з підводних човнів. Дозволені рівні були для Радянського Союзу вищими, ніж для Сполучених Штатів, в тій мірі, в якій Радянський Союз ще відставав від американських систем, що дозволяли одній ракеті нести боєголовку з кількома ядерними зарядами, які можуть спрямовуватися на різні цілі. Таким чином, досягнутий СРСР паритет був досить відносним. Оскільки ж договір ОСО-1 стосувався тільки числа ракет з бойовими частинами, що розділяються, а не числа ядерних зарядів, СРСР мав право удосконалити свою військову техніку і наздогнати США. ОСО-1 не зупиняв, отже, гонки о і озброєнь; це був тільки перший успіх, який, однак, явно провіщав подальший рух.

У політичному плані ця угода означала для Радянського Союзу визнання Сполученими Штатами його статусу великої держави і клала, таким чином, кінець тривалому періоду нерівності в радянсько-американських відносинах. Обидві держави визнавали свою взаємну уразливість та необхідність у підтримці певного балансу в збройних силах. У листопаді 1974 р., під час зустрічі у Владивостоці між новим американським президентом Дж. Фордом та Л. Брежнєвим, була досягнута принципова домовленість, яка повинна була привести до угоди ОСО-2. Цей новий договір повинен був на період Ї977-1985 рр. охопити більше число видів озброєнь (стратегічні бомбардувальники, боєголовки, що розділяються). Це було б значним кроком уперед, однак договір не був укладений, як передбачалося, в 1977 р., головним чином внаслідок чергового «ривка» американської технології, що створила новий тип озброєнь, який зробив справжню революцію в цій області, - крилаті ракети.

Отримавши цей козир, американці відмовилися враховувати нову зброю при узгодженні рівнів озброєнь і без того дуже високих (2400 носіїв, з яких І 300 - з головними частинами, що розділяються). Щоб виправдати своє рішення, вони послалися на відмову СРСР включити в угоду свій новий бомбардувальник, відомий на Заході як «Бекфайр». Погіршення радянсько-американських відносин, що почалося з І975 р. з причин, що лежали поза цими відносинами як такими, висвітило обмеженість ОСО-2: з одного боку, уявлення про вартість, про «військовий бюджет», про «частку витрат, що направляються па озброєння» не співпадали на Заході і в Радянському Союзі, де військово-промисловий комплекс був засекречений і користувався значною фінансовою та економічною самостійністю; з іншого боку, все більш швидкий розвиток озброєнь робив розрахунок на військову рівновагу між двома великими державами дуже проблематичним, і всяка перевага одного табору створювала загрозу іншому.

Ніяка угода не може бути досягнута, якщо немає мінімуму довіри з обох боків. Зрештою, ОСО-2 був підписаний в 1979 р. Брежнєвим і президентом Картером, але так і не був ратифікований американським конгресом: по-перше, через вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, по друге, через опір адміністрації Рейгана, яка вважала угоду невигідною. Незважаючи на це, договір ОСО-2 все ж ставив гонку озброєнь в деякі рамки, що дотримувалися обома сторонами, і в цьому була його заслуга.

«Розрядка» напруженості, яка виявилася найбільш глибокою в 1972 1975 рр., була закріплена важливою міжнародною угодою: 1 квітня 1975 р. керівники європейських країн, до яких приєдналися Сполучені Штати й Канада, підписали в Хельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки та співпраці в Європі. Це було великим успіхом радянської дипломатії. Радянський Союз, нарешті, досяг мети, яку вже давно переслідував: урочисте визнання територіального й політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі. В обмін на це визнання західні учасники наполягли на включенні в Акт, незважаючи на опір радянської сторони, статей п ро захист прав людини, свободу інформації та пересування.

Хоча конкретні форми реалізації цих свобод не були встановлені, сторони підтвердили право людини знати свої права й обов'язки в цій сфері та діяти відповідно до них. Саме на основі цього принципу в СРСР організувались групи дисидентів (яких, незважаючи на це, переслідували не менше, ніж раніше).

Одночасно з Конференцією в Хельсінкі, але поза прямим зв'язком із нею, починаючи з 1973 р. поновилися переговори між представниками країн Варшавського Договору і НАТО про скорочення збройних сил в Європі. Незабаром ці переговори зайшли в глухий кут через жорстку позицію представників Варшавського Договору, який мав перевагу у звичайних озброєннях в Європі. Дисбаланс ще більше збільшився в середині 70-х рр. у зв'язку з установкою в Східній Європі нових радянських ракет середньої дальності СС-20 (що не підпадали під угоди по ОСО). У грудні 1979 р. НАТО вирішив закрити це «вікно уразливості» (Г.КІссінджер), ухваливши «подвійне рішення»: продовжувати переговори по ОСО, але у разі їх невдачі встановити у Західній Європі до кінця 1983 р. як міру у відповідь крилаті ракети «Круїз» та ракети «Першинг» (572 одиниці), здатні досягати території Радянського Союзу.

Такий розвиток відносин означав втрату взаємної довіри, - якщо вона й мала коли-небудь місце - між Заходом та Радянською державою.

По суті, в основі «розрядки» лежало глибоке непорозуміння. Заходу вона представлялася «глобальною», він визнавав існуюче в Східній Європі становище (щонайбільше вимагаючи поваги прав людини - без особливих на те ілюзій), розраховуючи, що у відповідь на це СРСР утримається від участі у конфліктах в інших країнах. Для радянської ж сторони «розрядка» обмежувалася зобов'язанням не втручатися у справи Заходу (наприклад, через компартії, які після виникнення «єзрокомунізму» були все менше схильні слідувати вказівкам Москви). Ці зобов'язання у жодній мірі не означали, однак, що радянська зовнішня політика, в якій перепліталися військова стратегія, міркування ідеологічного характеру та внутрішні проблеми, буде направлена па сповільнення «ходу історії» та відмову від «класових відносин» з країнами, які ведуть «боротьбу проти імперіалізму». У другій половині 70-х рр., слідуючи генеральній лінії, обраній в післясталіпський період, Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, беручи на себе псе нові зобов'язання, особливо на Ближньому Сході та в Африці.

Гак, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту звільнення Мозамбіку, потім безпосередньо втрутився у конф-нікт в районі Африканського Рогу, спочатку на боці Сомалі, потім, поверпу-нпшеь до союзу з Ефіопією, - генерала Менгісту і підтримав його у війні в Огадене. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-морської потужності, яка в 70-і рр. зна-чиозросла.

Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР, керуючись запропонованою адміралом Горшковим новою стратегією, демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.

У цих умовах факт існування не тільки країн-союзниць Радянського Союзу, але й тих країн, на чолі яких стояли марксистсько-ленінські партії, які «свідомо здійснють експансію соціалізму» в зонах, стратегічне значення яких прочиняло безліч потенційних можливостей в регіональній політиці, ставав дуже важливим. Хіба Радянський Союз не міг чинити тиск з побережжя Анголи на морські шляхи навколо південноафриканського мису? І більше того, хіба присутність Радянського Союзу в Ефіопії та в Південному Ие-мені, тобто на обох берегах Червоного моря, не давала йому можливість дати відчути зростаючу вагу його військово-морських сил в цьому життєво важливому для Заходу регіоні? Ці сприятливі перспективи відносилися головним чином до політичної та дипломатичної переваги Радянського Союзу і зумовлювалися його здатністю демонструвати силу своїм реальним і потенційним союзникам. У цьому значенні Ангола та Ефіопія були важливими віхами в процесі, який у другій половині 70-х рр. призвів до краху радянсько-американської «розрядки».

Смертельний удар «розрядці» був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані в грудні 1979 р. Коли радянські керівники ухвалювали рішення ввести війська в Афганістан, вони, звичайно, не могли уявити собі, які серйозні наслідки спричинить ця їх «ініціатива» і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом та Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився у залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., внаслідок якого до влади прийшли афганські комуністи на чолі з Таракі, ще більше зміцнив це становище й додав йому безповоротного характеру. Оскільки Захід не прореагував па події 1978 р., радянська сторона, намагаючись втримати завойовані позиції і не бажаючи допустити падіння дружнього їй режиму, вирішила, що може діяти безкарно. Хіба не схожа військова інтервенція грудня 1979 р. на операцію внутрішніх військ, та ще й у зоні впливу, на яку ніхто не претендував? Насправді, на протязі попередніх років міжнародна політична кон'юнктура в цьому регіоні різко змінилася.

Якщо державний переворот квітня 1978 р , який зміцнив радянський вплив в Афганістані, не викликав ніякої реакції з боку американців, то тільки тому, що в Тегерані влада була в іранського шаха. Вторгнення ж в Афганістан сталося менше ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, якої вони зазнали, втративши після повалення шаха такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що мав особливо важливе стратегічне значення. В обстановці нищівної невдачі в регіоні, нафтового психозу і, зверх того, захоплення американських заложників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася приголомшеною Америкою як агресія, непрямо направлена й проти неї. Довершена відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого Радянським Союзом вторгнення В'єтнаму в Камбоджу, інтервенція в Афганістані, здавалося, була апогеєм безпрецедентного розмаху радянської експансії. Завдяки реакції, викликаній цією інтервенцією в США, перемогу на виборах восени 1980 р. отримав Р.Рейган. а його зовнішня політика стала головною перешкодою для радянської дипломатії 80-х рр.

Захоплення Радянським Союзом Афганістану з усією очевидністю підтвердило поступово поширену па Заході з другої половини 70-х рр. думку про те, що «розрядка» була «вулицею з одностороннім рухом», сильно нагадуючи шахрайство на ринку. Економічна співпраця між Сходом та Заходом не тільки не сприяла конвергенції двох систем, про яку мріяв Л.Сахаров, вона ніскільки не знизила військової загрози з боку Радянського Союзу, а можливо, навіть непрямо сприяла її зростанню більш або менш легальним постачанням новітньої техніки. Афганська «справа» поклала, таким чином, початок новому періоду глибокої недовіри, навіть протистояння двох наддержав, яке виражалося в постійних обвинуваченнях, в символіці, яка навмисно чорнила противника («СРСР - це імперія зла», як висловлювався Р.Рейган), у демонстративних акціях (відмова американської, а потім і радянської сторони від участі в Олімпійських іграх відповідно в Москві та Лос-Анджелесі).

Протягом трьох років (1981-1983 рр.) основні зусилля радянської дипломатії були направлені на те, щоб перешкодити розгортанню американських євроракет, які радянські керівники сприймали як спробу США обійти встановлений ОСО-2 рівень і порушити стратегічну рівновагу, зафіксовану ними.

Радянський Союз намагався залучити па свою сторону пацифістський рух, який особливо сильно розвернувся у ті роки в ФРН, Великобританії та Нідерландах, і направити його проти розміщення євроракет. Ця спроба Радянського Союзу потерпіла крах, частково через невдоволення пацифістів ходом «нормалізації» становища у Польщі, яка здійснювалася за радянської підтримки, а також через репресії КДБ проти дисидентів - проблема, яка нікого не залишала байдужим.

Отже, на початку 80-х рр. зовнішня політика СРСР, що проводилася «олігархією дідуганів», приносила переважно невтішні результати, які перекреслювали плоди «розрядки». Період, який безсумнівно сприяв Радянському Союзу, як в дипломатичних, так і в,економічних відносинах, закінчився, і тепер Радянський Союз задихався в гонці за ядерним і технологічним паритетом.

У Східній Європі «Солідарність», незважаючи на переворот 13 грудня 1981 р., пробила пролом у радянському блоці значно більший, ніж «празька весна». У третьому світі досягнуті Радянським Союзом успіхи були дуже відносними. У Латинській Америці сандіпистський режим зазнавав наростаючих труднощів; економічна допомога Ф.Кастро обходилася все дорожче. В'єтнам, союзник СРСР у Швдешю-Східиій Азії, зав'яз у безперспективній війні і камбоджійською опозицією, яку підтримував Китай. В Африці економічна катастрофа в Ефіопії, громадянська війна в колишніх португальських колоніях вже не залишали ніяких надій па успіх радянської політики.

Нарешті, війна в Афганістані, яка стала безоднею, що безперервно поглинала і людей, і матеріальні ресурси. Двохсоттисячний експедиційний корпус вів брудну війну, дуже непопулярну в Радянському Союзі через тисячі загиблих і ще більше число поранених та покалічених молодих людей, знедолених та озлоблених.

Результати зовнішньої політики Радянського Союзу в країнах Західної Європи були не набагато кращими: незважаючи на введення американцями наступного дня після перевороту в Польщі ембарго на постачання в СРСР енергетичного обладнання, економічний обмін із західноєвропейськими країнами продовжувався. Починаючи з другої половини 70-х рр. розширення обміну, завдяки, передусім, великим і довгостроковим контрактам в області енергетики (таким, як угода про постачання сибірського газу по новому газопроводу, який з'єднав Сибір із Західною Європою), сприяло, як би там не було, формуванню взаємозалежності в економіці, якої нелегко було позбутися.

6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА

12 листопада 1982 р., через два дні після смерті Брежнєва, ЦККГІРС одностайно призначив його наступником Ю. Андропова. Незважаючи на те, що повернення Андропова в Секретаріат ЦК (він вже був секретарем ЦК в 1962-1967 рр.), де він замінив померлого в лютому 1982 р. Суслова, зробило його на шість останніх місяців «брежнєвської ери» «головним ідеологом» (Ж.Медведєв) і тим самим дозволило стати конкурентом призначеного Брежнєвим «спадкоємцем престолу» К.Черненко (впливового члена «дніпропетровського угруповання»), більшість іноземних оглядачів задавалися питанням про істинні причини, які примусили радянське керівництво віддати перевагу людині, кар'єру якої, будь то в дипломатії (Апдропов був послом в Угорщині під час подій 1956 р.) або на чолі відділу ЦК, який займався відносинами із соцкраїнами, і, нарешті, протягом п'ятнадцяти років на чолі КДБ (1967-1982 рр.) не відповідала традиційним критеріям вибору на пост голови партії та держави.

Правда, його конкуренти були або старші за нього, або хворі, або просто дуже «сірі». На загальну думку, Ю.Андропов був компетентний, і його інтелектуальні якості, знання становища всередині країни, яке він придбав за роки роботи в КДБ, його обізнаність в питаннях економіки, а також репутація прихильника наведення порядку - все це забезпечило йому підтримку тих, хто ратував за перехід до більш ефективної економіки і за необхідні зміни.

Призначення Андропова було незвичайним також своєю швидкістю («Уолл-стріт джорнел» писала 12 листопада 1982 р.: «Представники адміністрації Рейгана вважають, що боротьба за успадкування престолу Л.Брежнєва продовжиться місяці, а можливо, н рік...») і викликало якщо не надію на нову «розрядку», то, принаймні, безліч питань. Чи можна вважати це призначення ознакою радикальних змін? Чи буде Радянський Союз проводити нові економічні реформи? Чи не поставить КДБ під сумнів законність керівництва партії з її корумпованим і недієздатним, старіючим апаратом?

М. Татю писав з цього приводу на початку 1983 р., що не КПРС тепер доручає своїм людям встановити контроль над діяльністю політичної поліції, а, швидше, остання починає займатися партійними та державними справами... Чи не вдалося Ю.Андропову те, в чому Берія, а за ним і Шелепін (ще один честолюбний керівник, який розраховував через керівництво КДБ стати на чолі партії) потерпіли невдачу? Таким питанням цілком законно можуть задаватися багато які апаратники. Тепер очевидно, що подібні міркування про «зміни» у зв'язку з приходом до влади Андропова виявилися пустими. Якщо можна говорити про зміни, то початок їм був покладений не 12 листопада 1982 р., а через двадцять дев'ять місяців, 11 березня 1985 р., в момент обрання на пост Генерального секретаря партії М.Горбачова, що стало кіпцем, так би мовити, «міжцарів'я». Весь цей період був відмічений саботажем усіх спроб реформ, оголошених Андроповим, а потім, після його раптової смерті в лютому 1984 р., абсолютним застоєм, втіленим К.Черненко, проведеним, нарешті, після невдалої спроби в листопаді 1982 р. на пост, який він займав усього лише рік, будучи абсолютно хворим.

У час «міжцарів'я» жодна серйозна проблема ні внутрішньої політики (економічна криза, соціальна апатія), пі зовнішньої (криза у відносинах між Сходом та Заходом), успадкована від 1 -і років консервативної політики «олігархії дідуганів», не була вирішена хоч би частково. Проте, в перші місяці після приходу Андропова до влади створилося враження, що він має намір здійснити ряд змін, морально очистити партію, приступити до економічних реформ. У своїй першій промові він всі ановив термін у два роки, щоб провести ряд змін, які дозволили б приступи ти до виконання наступної п'ятирічки в кращих умовах. У нього не вистачило на це часу, оскільки він був при владі всього п'ятнадцять місяців, однак, враховуючи його перші кроки, можна засумніватися в результатах, до яких привели б його реформи у майбутньому.

У внутрішній політиці коротке перебування Андропова у влади було відмічене, передусім, спробою покінчити з найбільш волаючими проявами корупції, яка розповсюдилася у свого роду «сімейних колах» партії через стабільність становища й абсолютну безкарність при Брежнєві величезного числа місцевих партійних керівників. Будучи керівником КДБ, Андропов мав усю інформацію про численні справи, пов'язані із сімейністю та корупцією, які творилися у феодальних володіннях «радянських князьків», особливо у другій половині 70-х рр., коли «тіньова» економіка розрослася до того, що проникла у всі сфери економічної діяльності. У зв'язку з поширенням цього явища у вересні 1980 р. ЦК партії прийняв ряд заходів, направлених на боротьбу з корупцією. Вказівки з цього питання були розіслані до місцевих партійних організацій у вигляді секретного листа. Правляча верхівка усвідомлювала, що проблема носила настільки загальний характер, що краще було підійти до неї як можна обережніше, «розбираючи» тільки найбільші зловживання і закриваючи очі па інші. У 1981-1982 рр. прогриміло кілька «скандальних справ», розкритих КДБ під керівництвом Андропова (які Захід трактував як справжнє «оголошення війни КДБ брежнєвській мафії», за висловом «Обсервер» від 7 березня 1982 р.): «скандал із сервізом Катерини II» -справа члена Політбюро Г.Романова, який «взяв напрокат» в Ермітажі безцінний сервіз, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки; «велика ікорна справа», до якої був замішаний міністр рибного господарства О.Ішков, старий друг О.Косигіна; «скандал у ВВІРі» у Москві; і, нарешті, «діамантова історія», в якій безпосередньо були замішані дочка Брежнєва Галина та його зять Ю.Чурбанов, заступник міністра внутрішніх справ.

На похоронах батька дочка Брежнєва була в щільному кільці працівників КДБ. На Галину вже був виписаний ордер на затримання, після арешту 9 листопада її близького друга, директора найзнаменитішого продуктового магазина в Москві (Єлисєєвського гастроному). Відразу після смерті Брежнєва газети почали багато писати про корупцію вищих чиновників.

Андропов заявив, що потрібно «більш жорстко боротися проти порушень партійної дисципліни». Журнал «Комуніст» засудив «кар'єристів, що намагаються проникнути в ряди партії, горлохватів, нероб, порушників порядку». Е.Шеварднадзе, Перший секретар Компартії Грузії та член Політ-бюро, виступив у «Правді» із звинувачувальною статтею проти сімейності та корупції і оголосив про усунення з посади більше 300 відповідальних осіб у Грузії. Нарешті, 11 грудня «Правда» несподівано опублікувала звіт про останнє засідання Політбюро, присвячене обговоренню безлічі листів робітників і селян, незадоволених погіршенням умов праці, фальсифікацією статистичних даних, порушеннями в розподілі житла, розкраданням грошових коштів та іншими порушеннями законності й справедливості. Цим повідомленням, за яким пішли пропозиції посилити санкції відносно корупції, сімейності, розкрадання і хабарництва, уряд демонстрував свій намір енергійно боротися з усіма видами злочинної діяльності на всіх рівнях, щоб оздоровити моральний клімат у суспільстві. Ці заходи не були чимось небаченим у радянській історії: популістські кампанії проти корупції «високопоставлених князьків», які вважали, що радянські закони не для них, а для простих людей, неодноразово робив Сталін. При Андропові ці акції були результатом, як відмічає Ж.Медведєв, могутнього тиску знизу. Корупція охопила всі рівні, і багато хто вважав, що погіршення становища з продовольством і промтоварами викликане їх перерозподілом в інтересах номенклатури, яка щедро забезпечувалася високоякісними продуктами через магазини для обраних, і що завдяки широкій мережі таких магазинів-розподільників та системі індивідуальних пайків проста людина може розраховувати тільки на хліб.

Кампанія проти корупції скоро затихла. її основним результатом стало оновлення керівної еліти. Цей процес носив, однак, обмежений характер, і міністри, що з пошаною йшли на пенсію, поступалися місцями своїм першим заступникам. Слідчі органи припинили розслідування великих скандалів, у яких були замішані високі партійні керівники, пов'язані із справжньою «радянською мафією», і зайнялися боротьбою з більш скромними формами тіньової економіки: лівими приробітками, дрібною спекуляцією, щоб, зрештою, перейти до боротьби за зміцнення дисципліни. «Потрібно рішучіше повести боротьбу проти будь-яких порушень партійної, державної та трудової дисципліни», - заявив Андропов у своєму виступі на пленумі ЦК КПРС 22 грудня 1982 р., будучи цілком переконаний в тому, що «хоча й не можна все зводити до дисципліни, починати треба... саме з неї». Поліпшити управління, підвищити ефективність економіки, піднявши продуктивність праці, - такими були основні цілі його «програми економічних реформ». Що ж до способів їх досягнення, то, згідно з Андроповим, після довгих міркувань про розширення самостійності виробничих об'єднань, підприємств, колгоспів і радгоспів настав час практично приступити до розв'язання цих проблем, однак діяти в цій області потрібно обачно, враховуючи й досвід братських країн. В очікуванні підйому'самоврядування Андропов запропонував найпростіший і найдешевший спосіб припинення падіння продуктивності праці: боротьбу з марнотратством і підвищення дисципліни праці.

Боротьба з марнотратством у сільському господарстві, промисловості та на транспорті протягом кількох місяців стала основною темою для обговорення в пресі. Для зміцнення дисципліни були вжито небачених раніше заходів. Тільки вони й залишилися, як нам здається, у пам'яті людей від короткого перебування Андропова у влади. Ці заходи зводилися до наступного: нагляд за старанністю трудящих, перевірка посвідчень особи в магазинах (з метою виявлення тих, хто пішов туди в робочий час), нальоти міліції в бані, кінотеатри (з тією ж метою), зміна розпорядку роботи магазинів для того, щоб дати можливість населенню зробити покупки не в робочий час.

Уряд посилив санкції відносно порушників партійної дисципліни і значно підвищив ціни на продукти харчування. Всі ці заходи нагадували не стільки угорську модель, скільки військове становище у Польщі. Після незначного підвищення в першому півріччі 1983 р. продуктивності праці в промисловості все повернулося на свої місця.

У зовнішній політиці в період «міжцарів'я» напруження між Сходом та Заходом досягло свого апогею. 21 грудня 1982 р., прагнучи запобігти розгортанню американських євроракет, Андропов пішов на серйозні поступки відносно ракет середньої дальності: він запропонував скоротити число СС-20 в Єврош до 162 (кількість аналогічних французьких і британських ракет), перемістивши інші на азіатську частину території СРСР. Сполучені Штати відмовилися від цього варіанту, розсудивши, що, з одного боку, у разі необхідності ці ракети можуть бути без великих зусиль повернуті в Європу, а з іншого - переміщені в Азію СС-20 змінили б стратегічну ситуацію там, створивши загрозу іншим союзникам Сполучених Штатів, особливо Японії.

26 серпня 1983 р., розуміючи, що переговори про ракети середньої дальності близькі до провалу, Андропов оголосив, що Радянський Союз готовий демонтувати всі СС-20, що перевищують число французьких і британських ракет, відмовляючись від їх переміщення в східну частину країни. Однак через кілька днів нова радянська пропозиція була перекреслена знищенням 1 вересня радянським винищувачем «Боїнга-747" південнокорейської цивільної авіакомпанії. Ця акція, яка, здавалося, підтверджувала правоту тих, для кого СРСР був суспільством, повністю підлеглим військовій касті, стала великою політичною катастрофою для Радянського Союзу, який намагався стверджувати, що він нічого не знає про долю літака. Перед фактом численних доказів своєї провини Радянський Союз наважився, нарешті, формально визнати 6 вересня, що літак був збитий радянською ППО. США використали цю трагедію як підтвердження їх уявлень про істинну природу Радянського Союзу, країни з варварським режимом, якою керують брехуни та шахраї. Впіймані на гарячому і поставлені перед необхідністю оборонятися, радянські керівники почали стверджувати, що з самого початку політ «Боїнга» був «витонченою провокацією, організованою спецслужбами США». Радянсько-американські відносини, і без того погані, ще більше погіршилися. 28 вересня Андропов особисто висловив свою думку з приводу кризи, додавши своєму виступу форму урочистої заяви, яка була передана по всіх радянських інформаційних каналах. Тон цієї заяви був безпрецедентним за своєю уїдливістю. Радянські керівники, мабуть, років двадцять не дозволяли собі подібних одповідей. Андропов звинуватив американську адміністрацію у використанні нею провокації з «Боїнгом» для продовження «нестримної» і «безпрецедентної» гонки озброєнь.

24 листопада СРСР перервав переговори в Женеві по євроракетах і оголосив про намір розмістити в Європі нові СС-20. Починаючи з цього моменту були припинені всі переговори між Сходом та Заходом, що стосувалися озброєнь. Ніколи ще після закінчення другої світової війни ситуація на міжнародній арені не була такою напруженою.

Вона залишалася такою ж напруженою і під час короткого перебування у влади К.Черненко, оскільки радянська зовнішня політика як і раніше була в руках Громико.

Влітку 1984 р. стало ясно, що Р.Рейган буде в листопаді переобраний на новий термін. Тому радянські керівники визнали більш розумним поступити так, щоб переобрання Рейгана на пост президента не сталося виключно за рахунок напруженості радянсько-американських відносин, і вирішили відповісти на пропозицію американської сторони повернутися до діалогу між Сходом та Заходом. 28 вересня Громико відправився у Вашингтон на зустріч з Р.Рейганом. За цією зустріччю пішли контакти Громико з держсекретарем Шульцем в Женеві 7 січня 1985 р., тепер вже з ініціативи радянської сторони, стурбованої новим технологічним ривком американців, який дозволив розпочати роботи над програмою «стратегічної оборонної ініціативи», відомою під назвою «зоряних воєн».

Загострення відносин між Сходом та Заходом у період «міжцарів'я» мало серйозні наслідки відносно вибору пріоритетів у радянській економіці. Радянські військові бачили в напружених відносинах між СРСР та США передусім можливість добитися великих асигнувань на оборону. Але становище в країні було настільки важким, що збільшення військових витрат сильно відбилося б на і без того низькому рівні повсякденного життя людей, на атмосфері в суспільстві, яка стала більш напруженою з моменту андроповсь-ких ініціатив «по зміцненню дисципліни».

6 вересня 1984 р. начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР маршал М. Огарков був усунений з посади без будь-яких пояснень. Ця відставка показувала ступінь напруженості, викликаної як міжнародним станом, так і проблемою пріоритетів в економіці країни. В останньому випадку рішення диктувалися безпосередньо кризовими явищами в економіці, про які довго вмовчувалося, хоч вони цілком розвинулися вже у другій половині 70-х рр. Ці явища, згідно Ж. Сапіру, свідчили «одночасно про виснаження можливостей існуючого режиму і про невдачу процесу оновлення форм соціального життя, які дозволили б сформуватися новому типу суспільно-економічних відносин».