Політична історія Галицько-Волинського князівства
Реферат з історії України на тему:
Політична Історія Галицько-Волинського князівства
Роман Мстиславич. Данило Галицький. У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали незалежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (1124—1152 рр.) об'єднав Галицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі князівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союзні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загрожувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку. Юрія Суздальського, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва. Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «збирачем» Галицької землі.
Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187 рр.). За тогочасним літописом, Ярослав був «шанований в усіх землях»; автор «Слова о полку Ігоревім» так характеризував галицького князя: він «сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Посилювало позиції Ярослава й те, що після несподіваної смерті свого батька він перейняв Галичину неподіленою на уділи.
Перемігши Івана Ростиславича Берладника, який за допомогою половців намагався повернути свій галицький стіл, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею і доклав чимало зусиль до впорядкування внутрішнього ладу князівства. З метою зміцнення союзу з Юрієм Долгоруким Осмомисл одружився з його дочкою Ольгою. Все це, однак, не перешкодило посиленню галицького боярства.
1 жовтня 1187 р. Ярослав помер. Київський літописець писав про нього: «Був він князь мудрий, вимовний, богобоязний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив з своїм військом, але посилав своїх воєвод. Він привів землю до квітучого стану...; у всьому сповняв Божий закон і тримав у порядку церковні справи».
Але Ярославові так і не вдалося здолати чи бодай обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона розпочала відкриту боротьбу проти Ярославова сина Володимира. Цей князь не відзначався сильною волею й великими здібностями. Під натиском бояр він залишив Галич. З цього скористалися угорські феодали: у 1189 р. угорський король Бела III захопив Галицьку землю і посадовив у Галичі свого сина Андрія. Та незабаром галичани повстали й вигнали загарбників. За підтримкою польського князя Казиміра влітку 1189 р. Володимир знову увійшов до Галича і прокняжив до своєї смерті в 1199 р.
В середині XII ст. швидко підноситься Волинське князівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство.
Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинському почав князювати його син Роман.
Між сусідніми Галицькою й Волинською землями розвивалися жваві господарські зв'язки. Це, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини й Польщі створювало передумови для об'єднання цих земель в єдине князівство. Скориставшись зі смерті галицького князя Володимира Ярославича, Роман у 1199 р. оволодів Галичем та об'єднав Галичину і Волинь.
За князювання Романа Мстиславича (1170—1205 рр.) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись на середнє й дрібне служиле боярство та городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XIII ст. Ватікан намагався проникнути на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство на католицтво, але князь рішуче відкинув пропозицію папи.
Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові як нащадкові київського князя Володимира Мономаха уділ в «Руській землі» (так тоді називалися Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом — і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися в справи Галичини-Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підійшов під Київ. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром під примусом свого супротивника постригтися в ченці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа та його союзника — володимиро-суз-дальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі».
Великої слави Роман набув у війнах проти половців, які, підбадьорені ослабленням Києва та князівськими чварами, постійно нападали на Русь і спустошували цілі волості. Боротьба проти степових хижаків була найважливішим питанням тогочасного політичного життя. Роман двічі — у 1202 і 1204 рр.— очолював об'єднані походи південно-руських князів на половецькі кочовища. Під час цих успішних походів було визволено багато руських бранців.
Загинув Роман у битві під Завихостом (у Польщі) 19 червня 1205 р.
У давньоруських літописах міститься ряд характеристик Романа Мстиславича — згодом героя народної традиції та усних переказів. Відзначаючи зосередження влади в руках великого князя, один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Волинський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих (кочовиків.— М. М.) як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Розповідаючи про успішну боротьбу Романа з половцями І литовським племенем ятвягів, народний переказ звертається до нього: «Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш». Трудящий люд Галицько-Волинської землі схвалював розправи Романа над місцевим боярством, оцінивши похмурий гумор князя, який, караючи боярських «коромольників», примовляв: «Не побивши бджіл, не їсти меду»...
Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначилося протистояння двох основних тенденцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнення князівства, а з Іншого — до поділу та роздроблення його території. Прихильниками об'єднання земель під владою великого князя виступали середньозаможне боярство, городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі боярської верхівки, яка зосередила в своїх руках великі земельні багатства. Князівську владу підтримувала також група володимирських бояр на чолі з В’ячеславом Товстим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її синам. Серед найзаможнішого боярства — супротивника великокнязівської влади — головував Володислав Кормильчич. За них стояв бельзький удільний князь. В усобиці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина й Польща — останні з метою захопити Галичину І Волинь. Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна з синами змушена була поневірятись по дворах угорського та польського володарів.
1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батькову вотчину—Володимир.
У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного, який князював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило розпочав боротьбу за другу свою співбатьківщину — Галицьке князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців та чернігівського князя Михайла Всеволодича (він деякий час тримав стіл у Галичі), Данило у 1238 р., спираючись па підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем та — за висловом літопису — «поставив на Німецьких воротах свою корогву». Так Данило відновив єдність Галицько-Волинського князівства.
У цей час виникла загроза німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден заніс меч над народами Прибалтики і Русі. Німецькі рицарі-хрестоносці починають нападати на руські землі. В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом військо розгромило хрестоносців і визволило Дорогочин.
Данило Галицький і надалі продовжував політику об'єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зайняв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та мон-голо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила.
Боротьба проти монголо-татарської навали. Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. В 1221 р. він завоював Середню Азію та Хорезм. Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя й Причорномор'я,
У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом з половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід вглиб Русі та повернули назад.
Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237—1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.
У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Мепгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром, і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання з головними силами Батия.
Восени 1240 р. мопголо-татари «многом множеством сили своей» знову підступили до Киева й облягли його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання твердиня киян — «град Володимирів». Вороги вдерлися в київський дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили «верхнє» місто («княжий город») і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, «от мала до велика все убиша мечем».
Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вопи взяли н зруйнували міста Волині — Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не шадя». Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.
У 1241 р, ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись па рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду (столиця— м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя.
Культура періоду феодальної роздробленості. Культура руських земель періоду феодальної роздробленості розвивалася на спільній основі багатої культури давньоруської народності. Нові політичні та економічні умови справили певний вплив па її розвиток. Незважаючи на усобиці й напади половців, відбувалося неухильне піднесення давньоруської культури. Вона дедалі більше демократизувалася, оскільки до культурного життя залучалися ширші суспільні верстви, нові землі та міста. Писемність, наприклад, уже не була привілеєм лише феодальної верхівки, вона ставала звичайним явищем і в середовищі городян.
На тлі загального розвитку давньоруської культури виявлялися певні локальні відмінності. Поряд із старими культурними центрами — Києвом, Новгородом, Черніговом — підносяться нові — Володимир-на-КлязьмІ, Галич, Полоцьк та їй. Культура кожної землі набуває своєрідних рис, які відбилися в літературі, архітектурі, живопису. Високорозвинута культура Русі XII—ХНІ ст. мала значний вплив на культури інших слов'янських і неслов'янських народів Європи.
Народна творчість, просякнута давніми реалістичними традиціями, зміцнювала свої позиції у феодальній культурі Русі, чому сприяв розвиток продуктивних сил країни. В усіх землях спостерігався вплив фольклору на літературу, дерев'яного будівництва — на кам'яну архітектуру тощо. Загострювалася боротьба передових і реакційних тенденцій в культурному житті, що виражалося, зокрема, в боротьбі об'єднавчих, патріотичних ідей проти ідей князівсько-удільного роздроблення.
Дальшого розвитку в період феодальної роздробленості набула давньоруська література. Вона, як і до цього, зберігала загальиоруський характер і відбивала, насамперед, ідеологію класу феодалів. Значна частина літературних творів присвячувалася церковно-богословській тематиці.
Літописці творили як у Києві, так і в окремих землях. Провідним центром літописання в XII — першій половині XIII ст. залишався Печерський монастир — осередок консолідації патріотичних сил на Русі. Звідси вийшли видатні літописці Никон, Нестор — автор загальновідомого твору «Повесть временных лет», в якому проводиться ідея єдності Руської землі. У Видубецькому монастирі в Києві був створений Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Автори цього твору описують діяльність князів, зокрема Володимира Мономаха та його синів, походи проти половців, закликають до єднання Русі.
Літописи складалися також в інших великих центрах Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Новгороді, в Галичині, па Волині.
Виникли й суто літературні, художні твори, в яких втілилися риси усної народної творчості. В Галичі за князювання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Тимофій (родом з Києва) — автор оповіді про останні роки життя Романа та початок діяльності його сина Данила (приблизно до 1211 р.). Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гідно «наслідував предка свого Мономаха...».
Найславетнішим зразком давньоруської літератури XII ст. є «Слово о полку Ігоревім» (створене, ймовірно, у Києві). Своєрідним літературним твором є «Києво-Печерський патерик», складений наприкінці XII — на початку XIII ст. До збірника увійшли житія святих, повчання, різні оповіді («Про зодчих», «Про живописців») тощо. Боротьба проти половців і монголо-татар відображена в билинах, а також у «повістях», вміщених у літописах (наприклад, про поразку руських військ на Кал ці).
У другій половині XII — першій половині XIII ст. тривав розвиток архітектури, художнього ремесла, живопису Давньої Русі. В окремих землях головні міста забудовуються оборонними та культовими спорудами, нерідко виконаними у традиціях місцевої народної архітектури. їх спорудженнями керували досвідчені будівничі. Літопис повідомляє, наприклад, що міські укріплення на Волині зводив «мужъ хитрый» Олекса.
На Подніпров'ї розвивалися й взаємозбагачувалися пов'язані єдиними стильовими особливостями київська, чернігівська та переяславська архітектурні школи. В Києві будуються соборні церкви Видубецького і Михайлівського Златоверхого монастирів, церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.), Кирилівська та ін. У Чернігові у другій половині XII ст. були споруджені Єлецький собор, церква П'ятниці, високохудожні архітектурні пам'ятки виникають у Володимиріна Клязьмі: Успенський і Дмитрівський собори та Золоті ворота, Покровська церква на Нерлі; в Новгородській землі побудували церкву Спас-Нередиця.
Протягом XII—XIII ст. велике кам'яне будівництво здійснювалося в Галичі. Зведено кам'яний князівський палац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона (1200 р.) та ін.
Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в Хол мі: «Звів також [Данило] церкву св. Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; кожного вугла—склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими, при вході в алтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі; внутрішній поміст її був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як Дзеркало. Дверей же її двоє прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдіем... [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувався. Прикрасив [Данило] камінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Киева…»
Розвивався й монументальний розпис — оздоблення інтер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна майстерня, де творив художник Алімпій. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах.
Високого рівня досягли також ювелірна справа (обробка дорогоцінних металів — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо), музично-пісенне мистецтво. В Галицько-Волинському літопису, наприклад, згадується «словутьный пъвецъ» Митуса, який співав у супроводі арфи або лютні.
Отже, незважаючи на князівські усобиці й напади кочовиків, культура Давньої Русі невпинно розвивалася. За своїм ідейним багатством і художніми якостями вона перевершувала культури багатьох народів середньовічної Європи. Ґрунтуючись на скарбниці єдиної культури Київської Русі, вона і в умовах роздроблення втілювала ідею єдності Руської землі. Монголо-татарська навала урвала цей злет творчої думки, чимало пам'яток архітектури, живопису» літературних творів загинуло в згарищах. Проте й у тяжких умовах ординського іга наші предки зберегли і примножували багатющі традиції давньоруської культури.
В першій половині XIII ст. у Південно-Західній Русі підноситься Галицько-Волинське князівство («королівство Русі»), Проте влада великого князя, помітно посилившись, не зміцнилася остаточно, процес феодальної роздробленості на цих землях не був подоланий.
У 1239—1240 рр. процеси централізації й політичного піднесення, що визначилися в Південно-Західній Русі, були перервані монголо-татарською навалою.
Із завоюванням руських земель Золотою Ордою закінчився великий період вітчизняної історії, період поступального розвитку Давньої Русі. Загарбники практично зруйнували господарство, матеріальну й духовну культуру Русі. Від багатьох міст і сіл залишилися лише згарища. Проте руський народ ціною величезних жертв врятував Західну Європу від ординців.
Нравится материал? Поддержи автора!
Ещё документы из категории история:
Чтобы скачать документ, порекомендуйте, пожалуйста, его своим друзьям в любой соц. сети.
После чего кнопка «СКАЧАТЬ» станет доступной!
Кнопочки находятся чуть ниже. Спасибо!
Кнопки:
Скачать документ