Міністерство освіти і науки України

Полтавський національний технічний університет

ім. Ю.Кондратюка

Кафедра історії

Реферат

на тему:"Утворення давньоруської держави: проблеми походження, суспільного устрою і розпаду"

Виконав: студент групи 101-МЕ

Дорогобід В.П.

Перевірив: Гавриленко І.М.

Полтава 2007

План

1. Вступ

2. Утворення Давньоруської держави.

3. Походження слова "русь".

4. Роль норманів у утворенні Русі.

5. Київські князі Аскольд і Дір.

6. Розвиток Київської Русі.

7. Розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

8. Суспільний устрій.

9. Київська Русь на завершальному етапі.

Висновок.

1.Вступ

Першу державу східних слов'ян літописи та інші пам'ятки давньої літератури називають Руссю,або Руською землею,вчені-історики—Київською,або Давньою Руссю. Належала вона до найбільших, економічно, політично й культурно розвинутих держав середньовіччя. Вона охоплювала територію від Чорного моря до Білого моря, від Карпатських гір до Волги. Київська держава є колискою української народності, яка стала прямим нащадком її культури. На міжнародній арені Київська Русь посіла одне з провідних місць.

У східних слов'ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 союзів племен, що мали такі назви: поляни, деревляни,уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі. Дреговичі, кривичі, ільменські словени. Виникнення їх можна віднести до VІ-VІІ ст. Територія полян охоплювала землі між Десною та Россю. На північний захід від Києва, на Східній Волині, розташувалися землі деревлян. Уличі жили на Дніпрі й Бузі,тиверці—у мижеріччі Дністра і Пруту на території сучасної Молдови. На заході сучасної України мишкали дуліби, бужани й волиняни. Район Прикарпаття населяли племена білих хорватів. У басейнах Десни, Сейму, Сули жили сіверяни. По Оці розмістилися племена в'ятичів, на притоці Дніпра—Сожі—радимичі. На Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною, мешкали дреговичі. Верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги населяли племена кривичів. Найпівнічнішу групу східнослов'янських земель залюднили ільменські словени.

В умовах боротьби з кочовиками в Середньому Подніпров'ї склалося велике об'єднання союзів племен під назвою «Русь». Походження Русі та її назви—одне з дискусійних питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VІ—VІІ ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен—полян, сіверян та уличів. Це об'єднання займало територію між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю й Тясмином на півдні, Горинню на заході. Тут є багато річок з одно корінними назвами—Рось, Росава, Роставиця,-- що. Можливо, й покладено в основу назви «Русь». Крім русичів Подніпров'я, існували й інші великі об'єднання союзів східнослов'янських племен: дулібо-волинське, кривичів.

Протягом VIII-IX ст. відбувся процес об'єднання союзів племен східних слов'ян у великі державні утворення—князівства. Східні слов'яни того часу мали своєрідний суспільний устрій. Що дістав назву військової демократії. Розклад родового ладу спричинив формування сусідської територіальної громади, майнового розшарування суспільства, виділення родової аристократії.

Головним писемним джерелом вивчення історії Русі є літописи. Найвідоміші серед них "Повість временних літ" (складена у Києві близько 1111р.), Київський ХІІ ст.,Галицько-Волинський ХІІІ ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін.

Русь багато важила в політичному житті Європи та Близького Сходу. Протягом пів тисячоліття вона затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків причорноморських степів. Спустошливі вторгнення спочатку хозар та болгар, далі печенігів, берендеїв, ковуїв, половців, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. І лише страшний удар орд Батия, загибель сотень тисяч руських воїнів та мирних жителів зруйнували цю державу, але, загинувши сама, Русь послабила ворожу силу і тим урятувала від спаплюження й загибелі всю Європу

2.Утворення давньоруської держави

Основним чинником процесів, що привели до створення Києво-Руської держави, були:

1. внутрішні: основані на еволюційному розвитку східнослов'янських племінних груп;

2)зовнішні: принесені (але не насаджені) готами, гунами, аварами, хозарами, норманами.

Творцем Києво-Руської держави була південна група східних слов'ян – предків українського народу. Створена ця держава була на українській землі (північно-східні землі Київської Русі слід розглядати як її провінції). Як імперія Рюриковичів, Київська держава на якийсь час (Х-30-ті рр.. ХІІ ст.) об'єднала всі частини східного слов'янства і надала їм назву династії князів: Русь. Це було політичне (з прийняттям християнства—й ідеологічне) утворення і аж ніяк не єдина давньоруська народність.

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, де сформувалося Полянське князівство з центром у Києві, виникнення якого відноситься до кінця V ст. Першим полянським князем літопис називає Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Щодо особи Кия, одні літописці вважають, що він був перевізником через Дніпро, інші, не погоджуючись з прихильниками думки про просте походження Кия, відзначають, що Кий ходив до Царгорода, його з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував містечко, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків.

Розвиток виробництва у східних слов'ян зумовив зростання продуктивності праці, вдосконалення землеробських знарядь. Відпала потреба в спільному обробітку землі. Земля і все вирощене на ній переходило у власність окремих родин. Сім'ї, що жили на одній території, об'єднувалися в сусідську територіальну громаду. Поміж членів громади посилювалось майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували в своїх руках багатства. Перш за все—ділянки орної землі, на яких застосовувалася праця рабів або збіднілих членів громади. Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.

З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об'єднання—князівства, на чолі яких стояли князі. Центрами їх стали "городи": у полян—Київ, у ільменських словенів—Новгород, у сіверян—Чернігів тощо. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони—дружини.

Процес об'єднання слов'янських князівств в єдину державу прискорювало ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене "великим переселенням народів". Через південні східнослов'янські землі йшли на Дунай болгари та угри, хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдали авари, хозари, з півночі слов'янам загрожували нормани.

Для боротьби із навалою зовнішніх ворогів окремі князівства об'єднувалися. Вже в VII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали так: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Руською землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я. Сучасники—арабські й візантійські автори—називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його,--русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, у історичній літературі воно дістало назву Київська Русь.

3.Походження слова"русь".

Як і коли правляча в Києві династія одержала назву "русь", теж достеменно невідомо. З'ясовуючи це питання, покоління вчених протягом 200 років написали тисячі праць із розмаїтими, часто протилежними поглядами на цю проблему, проте вона й досі не має загальноприйнятого вирішення. Поява в Східній Європі (в середній течії Дніпра та Волги, на Чорному та Каспійському морях) досить агресивного племені "рось/русь" фіксується синхронними візантійськими й арабськими джерелами, починаючи з ІХ ст. і –масово—з першої половини Х ст.,причому етнічно це плем'я не визначається, але й не ідентифікується зі слов'янами. Воно постає як соціально домінуюча в Середньому Подніпров'ї окрема етнографічна група, об'єднана спільністю занять—дальньою торгівлею та військовою справою. Вірогідно, руси мали скандинавське походження, але сформувалися під впливом інтенсивних контактів зі слов'янами й степовими народами Східної Європи. Первісне значення терміну "русь" могло бути "військо, дружина". Відірвавшись від балтоскандинавського кореня, ця назва в ІХ ст. жила самостійним життям, ставши означенням ранньосередньовічного східнослов'янського лицарства, нової, над племінної військово-торговельної суспільної верстви, що консолідувалася навколо ватажка, утворюючи його дружину і ланки адміністративного апарату.

Проблема утворення Київської держави досі викликає наукові дискусії. Початок їм був покладений у ХVIII ст., коли кілька провідних учених Петербурзької Академії наук проголосили засновниками Руської держави норманів. Ця концепція відразу викликала критику з боку інших учених. Котрі визначальну роль у становленні держави відвели місцевим слов'янам. Відтоді точиться гостра суперечка між норманістами і антинорманістами. У ХХ ст. деякі вчені виступили із твердженнями, ніби ідея державності була занесена в середовище слов'ян із більш розвинених західних і східних регіонів, а носіями цієї ідеї (і засновниками Руської держави) були професійні воїни-іноземці та міжнародні торговці. Багато сучасних дослідників обережно ставиться як до слов'янських, так і до антислов'янських концепцій походження Русі. Заявам, що чужоземці приходили на території, де вже існували східнослов'янські переддержавні структури, протиставляють нагадування про те, що до утворення Київської держави на території України був один такий союз—Дулібський, та й той розпався.

4.Роль норманів у утворенні Русі

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (які називалися на Русі варягами) у складі в ІХ-Х ст. першої держави на східнослов'янських землях—Київської Русі, є предметом давньої дискусії, що часто виходило за суто наукові рамки. У цілому можна говорити, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не привнесло специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії і в слов'ян та їх синхронністю в обох регіонах. Щодо впливу норманів на темпи державотворення на східнослов'янських землях, то останнім часом стає загальним місцем теза, що вони прискорили цей процес, будучи великою військовою силою, до того ж над племінною, не пов'язаною з місцевими традиціями. Це положення здається логічним (хоча уявлення про східнослов'янське суспільство ІХ-Х ст. як племінне, є помилковим¹), але так само логічно можна обґрунтувати й протилежну точку зору. Скажімо, припустити, що нормани внесли до політики київських князів орієнтацію на далекі походи (на Візантію та Схід), на захват воєнної здобичі, через що консервувався розвиток внутрішніх процесів. Так, протягом тривалого часу зберігалася внутрішня "автономія" ряду східнослов'янських союзів племінних князівств, які ще в ІХ ст. стали данниками київських князів (дреговичі, радимичі, кривичі)—вона була ліквідована лише в кінці Х ст., тобто в епоху, коли можна припустити ослаблення варязького впливу (після загибелі майже всього війська Святослава в дальних походах і відправлення Володимиром найнятого ним варязького загону в Візантію). Можна вважати, що орієнтація на воєнну здобич не сприяла і ранньому розвиткові великого приватного володіння на Русь і т.п. Спробуємо тому відійти від умоглядних побудов і подивитися на темпи розвитку Київської Русі у порівнянні з іншими слов'янськими державами.

Раніше, ніж на Русі, склалися держави у Великій Моравії та Хорватії—у слов'ян, які контактували з більш розвинутими суспільствами—франкським та візантійським. Полабські й поморські слов'яни відстали у своєму розвитку. Найбільш синхронно з Руссю розвивалися Чехія й Польща. Тут складання держав відбувалось у межах ІХ-Х ст.; до кінця Х ст. закінчилося підкорення князями, відповідно, чехів і гнезненських полян сусідніх слов'янських перед державних спільностей і остаточно виникла нова, державна територіально-політична структура.

У цілому розгляд питання про роль норманів на Русі крізь призму зіставлення особливостей і темпів державотворення у східних слов'ян та в інших слов'янських землях приводить до висновку. Що вихідці із Скандинавії, незважаючи на їх значну роль у "зовнішніх" проявах цього процесу, не мали помітного впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку.

5.Київські князі Аскольд і Дір.

Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра і Аскольда. Очевидно, вони були останніми зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи. Їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір князював у 30-50-х роках ІХ ст. Він уже володів багатьма містами, значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн.

Досить ефектно князівство Аскольда сповістило світ про своє існування й початок боротьби за першість із Візантією на Чорному морі. У 860 р. руський флот із 200 лодій раптово вдерся до бухти Царгорода (Константинополя). Напад виявився настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг і зачинити вхід до бухти. Візантійському урядові довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів, аби він припинив облогу й повернувся додому.

Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

6.Розвиток Київської Русі

Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням “Повісті временних літ” зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорялися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава часів Олега залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства -- примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років стали першими політичними актами молодої держави.

Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали після звістки про смерть Олега.

На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Святослав, син Ігоря, був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона виявила себе розумним, енергійним та далекоглядним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього візиту укладення союзної русько-візантійської угоди, але очікуваного результату вона не дала. Незадоволена княгиня демонстративно запросила до Києва єпископа і священників з Німеччини. Коли ж місія прибула, виявилось, що справжніх намірів хрестити Русь Ольга не виношувала. Коли і за яких обставин стала християнкою сама княгиня, невідомо. Можливо, вона хрестилася у Києві, де вже була церква св. Іллі. Легенда про хрещення Ольги в Константинополі, ймовірно, народилася пізніше і була пов'язана з конкретними завданнями поширення християнства на Русі.

Недовге князювання Святослава (964-972) сповнене майже безперервними походами і битвами, внаслідок яких Руська держава значно розширилась. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під владу хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968р., Святослав задав поразки Хозарському каганатові. Далі Святослав втрутився у війну між Візантією й Болгарією. Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святослав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п’ять довгих років, він дещо занедбав державні справи.

Однак було б однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно як завойовника. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, а позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої вся давньоруська держава опинилася під владою однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху. Повертаючись до Києва Святослав загинув в бою з печенігами.

Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він у 977р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув. Володимир не став чекати поки Ярополк нападе на нього. Він набрав військо із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року, за свідченням автора середини ХІ ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

Форму Руської держави ІХ-Х ст. історики визначають як дружинну, адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Протягом тривалого часу вона утворювала примітивний адміністративний апарат, стягала дантну й чинила суд на місцях.

7.Розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого

Існування цієї форми державності завершилося за Володимира Святославовича (978-1015), прозваного згодом Великим. Із другої половини його князювання Русь набула ознак ранньофеодальної монархії. Своєю діяльністю він ніби з'єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Князівська дружина перестала брати участь у державних справах. На перший план висунулися бояри, прошарок яких складався з тих же старших дружинників та вихіжців зі старої племінної аристократії.

Володимир очолив державу, котра була на той час усе ще не досить консолідованою. Влада племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від центру на багато днів кінного шляху. була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази київського князя й привласнювали багато данини, що належала йому. Протягом 981-984 рр. Володимир повернув до складу Русі землі племінних княжінь хорватів та дулубів, відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в'ятичів.

Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. Так було зламано сепаратизм племінної верхівки, а Русь стала об'єднаною країною. Це значно зміцнило систему державної влади на місцях: в усіх ключових містах від імені київського князя збирали данинсу, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі у свою чергу мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, які порядкували у волостях.

Князь докладав величезних зусиль до зміцнення рубежів держави. Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу км.) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.

Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної він провів і судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про “Устав земляний”, ішлося про вироблення закону, що регулював би правові відносини в суспільстві. Родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських правителів.

Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

Заключний етап у складанні державності на Русі припадає на роки правління в Києві Ярослава (1019-1054). Часи Ярославового княжіння характеризуються як нове піднесення Київської держави (іноді це піднесення називають найвищим). Польща повернула Русі захоплені під час смути західноукраїнські землі; печеніги в 1036 р. були вщент розгромлені під Києвом, їх напади на Русь після цього припинились. З руських воєнних акцій невдалою була лише одна—похід 1043 р. на Константинополь (останній із серії походів ІХ-ХІ ст.).

Ярослав завершив розпочате батьком грандіозне міське будівництво, проичому на відміну від Володимирового "Корсуня" спорудив "Контантинополь-на-Дніпрі": 3,5-кілометровий міський вал охопив територію бл. 70 га, тобто в 7 разів більшу за місто Володимира. Твердині таких масштабів Русь не потребувала ні тоді, ні протягом наступних 200 років. Очевидно, князь бажав уподібнити власну столицю до Царгороду. На користь цього припущення свідчить і спорудження в Києві Софійського собору.

За правління Ярослава Русь стала по-справжньому європейською державою. Цьому значною мірою сприяла династична політика київського князя, котра зробила його знайомцем половини Європи. Численні династичні шлюби єднали Ярослава з візантійським імператором, шведським, польським, французьким, норвезьким. угорським королями.

Особливі успіхи були досягнуті у сфері духовного життя. Князь піклувався про розвиток культури. Вченість саого князя підкреслює його прізвисько "Мудрий". З Ярославом пов'язується перша кодифікація давньоруського права—"Руська правда" (1015-1016 рр.). На думку деяких істориків, Ярослав утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої зробив Софійський собор у Києві, а підгрунтям—систему писаних законів, що походили з Новгорода. Ярослав увів як сакральну (священну) й державну мову церковнослов'янську (болгарську) і зробив спробу вивести руську церкву з-під прямої залежності від Візантії, наставивши у 1051 р. митрополитом слов'янина Іларіона без санкції контантинопольського патріарха. (Ряд учених переконаний, що вчинок князя був лише актом "непросвіщенної побожності" і не переслідував жодних намітів підірвати владу пітріарха, до того ж помилку мвидко виправили)

Князювання Ярослава Володимировича, що тяглося майже 40 років. полишило важливий слід в історії східного слов'янства.

8.Суспільний устрій

Політична система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої при одночасному збереженні місцевих (вічових) органів самоуправління. У політичному устрої поєднувались три тенденції: монархічна (князь), аристократична (боярська дума), демократична (віче). Винятковим правом князювати володіла династія Рюриковичів , причому порядок переходу князівської влади у спадщину був заплутаний і породжував численні конфлікти між спадкоємцями. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову й військову владу. Він же розпоряджався всіма доходами (поділу майна на державне і приватне князівське не існувало). Князі носили особливе вбрання і владні символи (діадеми). Гербом княжої держави був тризуб.Внутрішнє управління здійснювали довірені люди князя (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову дружину. Князь час від часу міг радитися з боярською думою, де представлені були також церковні ієрархи, але самостійних постанов дума приймати не могла. У важливих випадках князем чи городянами скликалось віче, яке давало оцінку князівській політиці і могло укладати з князем "ряд" (угоду). Князі, як правило, зважали на думку громади, представленої вічем. Постійного складу віче не мало. Керівну роль в ньому могли відігравати як визначні бояри чи міщани, так і соціальні низи.

Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія і розвинулася у федерацію або конфедерацію окремих князівств. Історія Київської держави свідчить, що проблема верховної влади постійно була основною політичною проблемою Русі і, незважаючи на численні спроби, так і залишилась нерозв'язаною. Це дозволяє стверджувати, що Україна-Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом учієї своєї історії тяжіла до республіканських форм.

Населення Київської Русі було соціально розшарованим. Соціальна структура держави відповідала її економічній (феодальній) системі. Феодальні верхи, пов'язані між собою системою васальних взаємин, протистояли решті населення. Верховним власником усієї державної території був великий князь київський. До панівного стану входили: "світлі князі" і родова аристократія—земські бояри ("мужі"). Найбільші з них володіли окремими князівствами й містами. Бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами). До міської верхівки належали "мужі градські"—великі купці і фінансисти, а також княжі управителі (посадники, тисяцькі, тивуни, огнищани). До минш впливових і бідних городян належали крамарі й ремісники, а також наймані робітники (чернь). Величезну більшість населення (85%) становили вільні селяни-общинники (смерди), зобов'язані феодалові лише даниною (продуктовою рентою). Феодальнозалежним населенням були рядовичі, закупи. ізгої. На становищі рабів перебували холопи і челядь. Окрему соціальну групу, що постійно зростала, становило духовенство й т.зв. "церковні" люди. Таким чином, соціальна структура києворуського суспільства була досить строката: водночас із новими групами (феодали і залежні селяни) існували реліктові форми попередніх епох (вільні общинники), а також зародки нових буржуазних верств (міські торговці й ремісники).

Давньоруське суспільство характеризувалося соціальними суперечностями, які іноді переростали в масові повстання і рухи (1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр.у Києві1219 у Галичі та ін.). Учасниками їх були зубожілі міські верстви, рідше—селяни. Після народних виступів уносилися деякі зміни в законодавство ("Правда Ярославовичів"—доповнення до "Руської правди" Ярослава, "Устав про закупів" Володимира Мономаха). Наявність власного законодавства була характерною рисою руської державності, причому правові поняття були досить високо розвинені. Завжди визначався публічний характер злочину: винуватець повинен був компенсувати завдану шкоду і, при необхідності, понести грошове покарання. При цьому панівна верхівка забезпечувалася правовою охороною краще, ніж інші верстви населення. Смертної кари Русь не знала—навіть за вбивство можна було відкупитися грішми. Основу грошової системи становила гривна (фунт срібла). За Володимира Великого почалося карбування монети. У грошовому обігу перебувала також валюта інших держав.

9.Київська Русь на завершальному етапі.

ХІІ-ХІІІ ст. на Русі—період феодальної роздробленості. Її причини корінилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей--"земель"—та їхніх центрів, через натуральний, а отже—замкнутий характер феодального господарства слабо зв'язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дружинники—колишня опора великого князя київського—пройнялися "земськими" інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів--"коромол"—великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства та ще більше—своїх дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні вороги—половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. Їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послеблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

В процесі роздробленості в середині ХІІ ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги- "милостники", котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на манші князівства, або волості. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, туінів. В окремих землях--"уділах"—князівства сиділи менші князі—васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі--"снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівстка влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічнежиття справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Висновок

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль в історії східнослов’янських народів. Утворення Давньоруської держави поліпшило суспільно-політичний, економічний і культурний розвиток слов'ян. Київська Русь мала важливе значення на міжнародній арені. Також прославилася своєю військовою могутністю, успішно протистояла нападу кочівників. Русь захищала західно-європейську цивілізацію зі сходу.

Давньоруська держава мала високий економічний рівень розвитку. Важливу роль на Русі відігравало скотарство та замлеробство, також розвивалося ремесло. Культура Київської Русі була духовно і матеріально багатою, навіть деякі традиції виявилися настільки міцними, що дійшли до сьогодні.

Список використаної літератури

• Білоусько О.А., Киридон А.М., Кравченко П.А. Історія України / Корпоративні нариси; Навч. посібник. – Полтава "АСМІ", 2002.

• Гавриленко І.М. Історія України; Навч. посібник. – Полтава, 2007.

• Горський А.А. Український історичний журнал №1; стаття "Ще раз про роль норманнів у формуванні Київської Русі".—К.,1994.

• Грушевський М.С. Історія України-Руси;--К."Наукова думка",1991.

• Дорошенко Д.І. Нарис історії України; –К."Глобус",1991.

• Лях Р.Д., Темірова Н.Р. Історія України з найдавніших часів до ХV ст.; Підручник. – К."Генеза",2000.

• Моця О.П. Український історичний журнал №7; стаття "Давньоруська народність". – К.,1990.

1^ Спільності, що склалися після слов'янського Розселення в VI-VIII ст. по Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, були вже не племенами, а утвореннями територіально-політичного характеру.