Зміст

Вступ

1. Теорія видатних особистостей І – ХХ ст. Історії України

1.1 Володимир Великий

1.2 Ярослав Мудрий

1.3 Богдан Хмельницький – видатний український гетьман

1.4 Іван Сірко

1.5 Михайло Грушевський

1.6 Павло Скоропадський

2. Президенти незалежної України

2.1 Леонід Кравчук

2.2 Леонід Кучма

2. 3 Віктор Ющенко

3. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні

1. Лідерство в організаційному управлінні

2. Теорія м'якої сили та її трансформація у концепцію управління

3.3 Портрет сучасного керівника

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В історії України залишили свій слід тисячі видатних особистостей, які жили в різні епохи й уславилися в різних сферах діяльності. Серед них — державні діячі та полководці, церковні ієрархи та підприємці, науковці та інженери, архітектори та художники, письменники, композитори та музиканти, діячі театру та кіно. Пам’ять про них увічнено в монументах, меморіальних дошках та назвах вулиць, деяким присвячено музеї. Особливого ставлення вимагають місця останнього спочинку — кладовища та окремі могили.

Особливо запам’яталися керівники, які робили все щоб Україна була незалежною. А коли це відбулося – роблять все, щоб Україна процвітала. Тому потрібно знати не тільки їхні імена, але й те що вони зробили для нас за допомогою мистецтва управління.

Серед видатних українських керівників були князі (Аскольд і Дір, Олег, Данило Галицький, Володимир Великий, Ярослав Мудрий ), гетьмани (Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Виговський, Пилип Орлик), кошові отамани (Іван Сірко, Іван Брюховецький, Григорій Сагайдачний), правителі ХХ ст.(Михайло Грушевський,Павло Скоропадський, Симон Петлюра), президенти незалежної України (Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович). Тому заслуговує уваги висвітлення питань, пов’язаних з видатними особистостями України.

Метою курсової роботи є вивчення видатних особистостей України з метою визначення їх характеристик, за допомогою яких вони досягли успіху в управлінні людьми, народом, державою, зробили неабиякі досягнення і значний вклад у розвиток економіки України.

Завдання курсової роботи огляд характеристик видатних керівників в Історії України і їх безпосередній вплив і діяльність в історії України, а також вплив на формування економіки, розвиток підприємницької діяльності, виробництва тощо.

1. Теорія видатних особистостей І – ХХ ст.

1.1 Володимир Великий (980–1015)

україна президент видатний

Володимир Великий — князь новгородський, великий князь Київський (980—1015). Канонізований Західною і Східною християнськими Церквами. Творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами – Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір терем ний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико- Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та кафедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Варто зазначити – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира - «красне сонечко», про його людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в натхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдино держцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

Як пишуть літописці Володимир мав дві особистості:

• Володимир-поганин був войовничий, жорстокий, розгнузданий,

• Володимир-христіянин визначався лагідністю і милосердям, любив мир, лад і спокій, був строгий для себе.

Така внутрішня переміна людини цілком можлива, — християнство мало величезний вплив на людей, особливо на тих, що приймали його щиро, з глибокою вірою. Але рівночасно Володимир був якби символом перемін, які переходило тоді українське громадянство. Україна довгі часи була пострахом сусідніх земель: «варвари-Русь, народ жорстокий і немилосердний, що не знає ласки до людей» — оце звичайна характеристика наших предків у чужих письменників. З дикою, живлою силою, з молодечою буйністю, з завзяттям, відвагою і погордою смерти, гнали ці північні ватаги на південні, культурні землі, несли знищення, смерть і руїну. Але оце той грізний народ поволі втихомирився, став лагідний, людяний, перейшов до спокійного життя. Ця переміна ішла сама з себе, під впливом змінених господарських умов та під натиском культурніших сусідів. Але до приспішення її немало причинився сам Володимир. Поширення християнства, заснованя шкіл, початки освіти, нове будівництво, зміни в законодавстві, уліпшення управи, уведення України у коло християнських держав — все те великі заслуги князя.

1.2 Ярослав Мудрий

Ярослав I Володимирович (близько 983 — 20 лютого 1054, Вишгород) — Ростовський князь (987—1010), Новгородський князь (1010—1034), Великий князь Київський (1016—1018, 1019—1054), святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира I Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди. В хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, у XI—XII ст. воно мало вигляд Гюрьгі).

Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Було завершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира Святого (дослідження П. Раппопорта) (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), а Ярослав поставив на них лише забороля. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор, в якому згодом було поховано в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду;? -1050). Це був акт порушення задуму собору. Створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління було засновано міста Юр'єв (нині — Тарту), Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Турів, встановлено династичні зв'язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. Продовжувалося карбування срібних монет.

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.

За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопільського патріарха. Ярослав устійнив церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначування митрополитів на київську кафедру, Церква Київської Русі користувалася автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини і славний Києво-Печерський 1051 р., які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконо писання.

За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки в колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевих людей, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині та ін.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов`янську мову, переписувано багато книг, був укладений літописний звод.

Київська Русь за Ярослава I Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілість своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину.

1.3 Богдан Хмельницький – видатний український гетьман

Богдан Хмельницький (6 січня 1596 — 6 серпня 1657) — український шляхтич, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування польської шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Як полководець Б. Хмельницький був блискучий стратег і тактик, знаменитий військовий організатор, мужній і хоробрий вояк. Він створив понад 300-тисячне українське військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Європі й основою, на якій будувалася нова українська держава.

Але для утримання й розбудови держави, яка виникла революційним шляхом, потрібне було ще міжнародне визнання й військова допомога сусідніх держав. Досвід боротьби з Польщею в умовах польсько-шляхетського ладу й магнатської сваволі на кресах Речі Посполитої переконав Хмельницького та його однодумців, що повний й сталий успіх козацтва, а тим паче національних українських змагань без цих передумов і відповідної міжнародно-політичної кон́'юнктури неможливий. І тут виявився надзвичайний дипломатичний хист Б. Хмельницького. У своїй тривалій і не завжди переможній боротьбі проти Речі Посполитої Хмельницький створив, одну за однією, три могутні коаліції.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Особливо вражає демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмельницького. Також вражала велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо.

1.4 Іван Сірко́

Іван Сірко́ (1605 (1610)—1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення… „Нужда закон змінює“, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я“.

В історії Запорозького козацтва постать Сірка одна із найлегендарніших. Історики визнають особливий військовий талант полководця, все його життя було прикладом безмежної відданості українському народу.

Чоловік він був розважливий, мудрий, демократичний, скромний до аскетизму і віруючий . Сірко ніколи не відривався від козацьких мас, жив у курені разом з козаками, харчувався із спільного котла, вів тверезий спосіб життя, полюбляв пасічникувати в десяти верстах від Січі, в Грушевці.

1.5 Михайло Грушевський

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (29 вересня 1866, Холм (нині Польща) — 25 листопада 1934, Кисловодськ, СРСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.

Видатний українcький історик і громадський діяч Михайло Грушевський був обраний президентом Української Центральної Ради, що постала в березні 1917 року. 19 квітня в Києві відкрився

2 січня Центральна Рада видала свій Четвертий Універсал, в якому було проголошено незалежність Української Народної Республікі. Проте, ще в грудні 1917 року почалася інтервенція російсько-більшовицьких військ в Україну. Недалекоглядна політика Центральної Ради щодо власного війська (300-тисячна армія, що складалася з українізованих частин російської армії, була демобілізована Центральною Радою) й відтак на час більшовицької інтервенції її військо налічувало всього 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави.

М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», встигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше.

Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Брест”. Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви.

1.6 Павло Скоропадський

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (15 травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904 — 1905) та Першої світової воєн (1914 — 1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).

2. Президенти незалежної України

2.1 Леонід Кравчук

Леоні́д Мака́рович Кравчу́к ( 10 січня 1934, Великий Житин) — перший Президент України після здобуття нею незалежності у 1991 році (1991—1994), Голова Верховної Ради України у 1990—1991 роках, Народний депутат України у 1990—1991 та 1994—2006 роках, Герой України (2001).

Описуючи позитивні психологічні риси характеру першого Президента України, студенти назвали його розумним (21,9%), розважливим, спокійним і виваженим (по 20,6%) та досвідченим (19,9%) політиком.

Чимало респондентів характеризували його як комунікабельну особистість (13,7%), яка має певні лідерські якості (12,3%).

Також його назвали дипломатичним (11,0%), гнучким (9,6%), обережним, освіченим, з ораторськими здібностями (по 8,2%), активним, цілеспрямованим (по 6,9%), відкритим, симпатичним, кмітливим, із почуттям гумору (по 5,5%).

До негативних рис характеру Л. Кравчука студенти віднесли лицемірність (41,1%), голослівність (13,7%) неправдивість (12,3%), непослідовність, несамостійність, кон'юнктурність, егоїзм (по 8,2%), корисливість, підступність, недоосвіченість (по 6,9%), скритність, ненадійність, злопам'ятність (5,5%).

Судячи з результатів експертного опитування, образ Л. Кравчука має певні розбіжності в оцінці його особистості чоловіками та жінками.

Наприклад, його назвали спокійним і розважливим 25% опитаних жінок і лише 12% чоловіків. Натомість розумним характеризували 36% респондентів-чоловіків і лише 14,6% жінок. Така сама тенденція й в оцінці рівня досвідченості цього політика: чоловіки – 28%, жінки – 14,5%.

Серед тих, хто виокремив негативні риси цієї людини, вочевидь більший відсоток чоловіків, ніж жінок.

Зокрема, лицемірним назвали його 52% опитаних чоловіків і 35,4% жінок, неправдивим – відповідно 28% і 4,2%, кон'юнктурним – 16% і 4,2%.

Серед позитивних особистісних рис першого Президента України, який після програшу на виборах 1994 року протягом 10 років продовжував активну політичну діяльність як депутат парламенту, 5-відсотковий бар'єр перетнули 17, а серед негативних – 12.

2.2 Леонід Кучма

Леоні́д Дани́лович Ку́чма ( 9 серпня 1938, Чайкине, Чернігівська область) — український політик, прем'єр-міністр України з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993, другий президент України (19 липня 1994 — 23 січня 2005).

10 липня 1994 — обраний на посаду Президента України (Передвиборча програма) У 1-му турі президентських виборів набрав 31.17%, найбільше в Криму — 82.6%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2.5-3.5% голосів. У 2-му турі: 52.15%, найбільше в Криму і Севастополі — 89.7 та 91.5%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2.5-3.5% голосів. З шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час діючий президент — Леонід Кравчук, набрав у першому турі 37.92%, а у другому —— 45.1% голосів.

Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 року Конституційний суд України надав Кучмі право балотуватися на посаду голови держави утретє, але той відмовився. У грудні 2004 року новим президентом України був вибраний Віктор Ющенко.

Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону. Леонід Кучма не брав участь в активних політичних проектах, лише зрідка виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації.

Другий Президент України Леонід Кучма на відміну від свого попередника був вочевидь менш публічний у своїй діяльності. Попри те, що він перебував на президентській посаді протягом двох термінів, його особистісні риси (порівняно з Леонідом Кравчуком) виявилися менш знайомими респондентам.

До позитивних рис характеру Л. Кучми студенти зарахували розважливість (21,9%) та спокійність і врівноваженість (17,8%).

За ними йдуть такі риси цього політика, як розум (11,0%), вольові якості, досвідченість (по 9,6%), гнучкість, організаторські дані (по 6,8%), комунікабельність, амбітність, поміркованість (по 5,5%).

До негативних рис експерти насамперед віднесли лицемірність (26,0%) і неправдивість (15,1%).

За ними було зазначено несамостійність (13,7%), пасивність (12,3%), скритність (11,0%), жадібність (8,2%), однобічність поглядів і надмірну прагматичність (по 5,4%).

І тут в оцінках жінок і чоловіків виявилися певні розбіжності. Скажімо, вольовим політиком Л. Кучму назвали 16% опитаних чоловіків і лише 6,2% жінок. Ті самі 16% чоловіків і тільки 8,3% жінок виокремили його розум. Слабкі лідерські здібності цієї людини назвали 12% чоловіків і 6,2% жінок, жадібність – 12% і 6,2% відповідно.

Те саме стосується й такої риси, як досвідченість: 24% чоловічих і лише 2,1% жіночих голосів. Неправдивість відзначили відповідно 32,0% і 8,33%. Натомість лицемірність набрала 20% чоловічих і 29,1% жіночих голосів.

Загалом серед усіх названих рис характеру Л. Кучми 5-відсотковий бар'єр перетнули 10 позитивних і 9 негативних. І це співвідношення, отже, є гіршим, ніж у Л. Кравчука.

2.3 Віктор Ющенко

Ві́ктор Андрі́йович Ю́щенко (23 лютого 1954, Хоружівка, Недригайлівський район) — український політик, третій Президент України (2005—2010).

В. Ющенко – запальний прихильник європейської та євроатлантичної інтеграції України, вступу до СОТ. Виступає за створення єдиної помісної української православної церкви, підтримує існування єдиного державно мови - української.

Вже займаючи президентський пост, влітку 2005-го, В. Ющенко потрапляє в епіцентр скандалу, пов'язаного з розкішним життям його старшого сина Андрія. Пильна увага до членів сім'ї викликало хворобливу і бурхливу реакцію Президента, яка, у свою чергу, погано відбилася на його іміджі демократа і погіршила відносини з українським журналістським співтовариством. Пізніше В. Ющенко активно критикували за схильність до впливу найближчого оточення (так званих "любих друзів"), недостатню жорсткість у реалізації передвиборчих обіцянок і нездатність об'єднати очевидних і потенційних політичних союзників.

В. Ющенко був і залишається прихильником ревізії політичної реформи. Підтримана парламентом у розпал "помаранчевої революції" і вступила в дію 1 січня 2005 року вона перетворила Україну в парламентсько-президентську республіку, помітно обмеживши повноваження Президента і розширивши можливості Верховної Ради. Друга половина 2006 року і перша 2007-го ознаменувалися для глави держави жорстким протистоянням з правлячої парламентсько-урядовою коаліцією у форматі "Партія регіонів - СПУ - КПУ" і особисто прем'єром В. Януковичем і спікером Верховної Ради Олександром Морозом. Битва за "торжество демократії", що часто нагадує просто боротьбу конфліктуючих сторін за владу, супроводжувалася кількома президентськими указами про достроковий розпуск парламенту V скликання, ініційованої коаліцією тяганиною в Конституційному Суді, кількома корупційними скандалами, пов'язаними з суддями КСУ, перипетіями навколо крісла Генпрокурора Україна, досягненням , розривом і знову досягненням політичних домовленостей. Вирішальною з них стала згода протиборчих сторін на проведення позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року.

Результат пропрезидентського блоку "Наша Україна - Народна самооборона" на осінніх виборах, всупереч очікуванням Ющенко, не вразив. У новій, не без проблем створеної парламентської коаліції через більшого числа зібраних мандатів перша скрипка дісталася БЮТ. Відповідно, і посаду Прем'єр-міністра - теж. Її прогнозовано зайняла Юлія Тимошенко. Леді Ю практично відразу стала для глави держави подразником N1. Вже вдруге українці стали глядачами запеклого поєдинку між Президентом Ющенком і Прем'єром Тимошенко за їх, глядачів, симпатії. Поєдинку, в якому аж ніяк не всі правила і дії - зразок коректності та порядності (втім, для політики це не дивно). І поки сутичка, за замірами соціологів, проходить не на користь Президента.

За задумом В. Ющенко, після виборів на базі НУНС повинна була бути збита нова пропрезидентська партія. Однак і на цьому фронті не все гладко: парламентська фракція блоку розривається між кількома центрами впливу. І, схоже, більшою мірою тяжіє не до Банкової. Саме тому лютий 2008-го ознаменувався виходом Віктора Балоги, глави Секретаріату Президента і "сірого кардинала" Ющенка, виходом із кістяка НУНС - партії "Народний Союз" Наша Україна "(НСНУ). За ним потягнулися деякі нардепи-" нашоукраїнці ", відомий партійний будівельник і заступник глави Секретаріату Роман Безсмертний. На думку експертів, "вихід" політиків з НСНУ свідчив про те, що команда В. Ющенка приступила до створення нового пропрезидентського політичного проекту, головним завданням якого став би не стільки успіх на чергових парламентських виборах, скільки перемога нинішнього господаря Банкової на наступних виборах глави держави. Однак за підсумками чергових президентських виборів в 2010 році В. Ющенко зайняв лише 5-е місце.

Досягнення України часів президентства Віктора Ющенка незворотні. Україна стала іншою. Головне - це самоідентифікація українського народу. І ніхто ніколи не відніме у Ющенка цього досягнення. І Янукович у 2004 році був зовсім іншим, ніж зараз. Чому? Тому що нація змінилася. І неважливо, скільки часу було потрібно, щоб вона переламалася в цьому напрямі - до свободи, до незалежності. Знаєте, як складно це назад повернути? Це дуже складно, особливо у наш час. Тому я вважаю, що Віктор Ющенко — це історична особа. І у нього був такий шанс, але він не реалізував його на сто відсотків.

В. Ющенка є спокійним і врівноваженим (37%), харизматичним (26,0%) і розважливим (21,9%) політиком.

Його вважають чесним і правдивим (16,4%), розумним (15,0%), добрим (13,7%), патріотичним (12,3%), душевним (10,7%), цілеспрямованим (9,6%). Чимало опитаних студентів характеризували В. Ющенка як освічену, рішучу, комунікабельну людину, що має ораторські здібності (кожна риса набрала по 8,2%).

Він симпатичний, поміркований, щирий, моральний політик та гарний сім'янин (ці риси виокремили по 6,9% респондентів). Також його можна назвати впевненим, гуманним, надійним, ввічливим, благородним, відданим справі (5,5%).

Його негативні риси характеру - непослідовність (28,8%) і слабкі лідерські якості, надмірна м'якість для цієї посади (по 23,3%), нерішучість і несамостійність в ухваленні політичних рішень (по 20,6%).

В. Ющенка також характеризували як пасивного (9,6%), малокритичного (8,3%), поступливого, голослівного й недосвідченого (по 6,8%), нецілеспрямованого керівника (6,9%). А дехто вважає його й нерозважливим, самовпевненим, невольовим і таким, що має слабкі ораторські здібності (по 5,5%).

Президент України Віктор Андрійович Ющенко дуже сильно відрізняється від двох своїх попередників. Його орієнтація на інтеграцію України у європейські і міжнародні структури очевидна. Він не приховує, що майбутнє України у Європейському союзі (ЄС) та НАТО.

Він має великий авторитет серед відомих іноземних політиків. У нього багато добрих знайомих у цьому середовищі. Особиста дружба поєднує його з такими людьми, як Хав’єр Солана, Олександр Квасьневський, Лех Валенса, Президент Грузії Михаїл Саакашвілі.

Чималий інтерес Ющенка до історії України. Він вважає себе нащадком останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Спостерігається інтерес Президента до музейної справи. Так, зокрема він виступає за відродження національних святинь України, таких як палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині чи національного комплексу Кам’яна Могила. Президент причетний також до створення величезного музейного комплексу на базі київського заводу «Арсенал». Велика дружба пов’язує Ющенка з відомими митцями, художниками, поетами. Зокрема, відомий український художник Іван Марчук подарував Ющенкові створений ним портрет Президента. І портрет цей є вельми цікавим. Він передає внутрішній світ самого художника.

Цікавим є і особисте та сімейне життя Віктора Андрійовича. Він виховувався у сім’ї сільських вчителів. Своїх батьків дуже шанував. Взагалі дуже лагідно відноситься до старшого покоління. У всіх своїх виступах постійно нагадує людям старшого покоління, що воно за своїм внеском у справу українського відродження дуже унікальне. Що воно пережило трагічну долю і заслуговує на краще життя. Пишається своїм батьком Андрієм Ющенком, який був в’язнем німецьких концтаборів Освенціма і Дахау. Одружений вдруге. Про перший свій шлюб багато говорити не любить. Просить журналістів не торкатись цієї теми. Від цього шлюбу у нього двоє дітей, син Андрій та донька Віталіна. Друга його дружина – донька українських емігрантів в США Катерина Чумаченко. Не так давно вона стала громадянкою України. Ющенко дуже пишається своєю дружиною. Вони познайомилися випадково у літаку. Сиділи поруч і відразу знайшли порозуміння і спільну мову. Вона відразу відзначила високий розум і ерудицію свого майбутнього чоловіка. Опоненти Ющенка дуже активно використовували під час виборчої кампанії деталі цього шлюбу. Головна думка така: через дружину американські урядові кола тиснутимуть на нього.

Від другого шлюбу у Президента України троє дітей. Це дві доньки Христина і Софія та син Тарас. Ющенко дуже пишається своєю родиною. Взагалі часто і багато з’являється перед людьми разом з родиною. Президент без сумніву вважає сімейне виховання основою формування громадянина України, гідного свого покликання.

Ющенко – віруюча людина. У своїх виступах і під час передвиборчої агітації, і вже на посаді президента, він постійно говорить про релігійну толерантність, терпимість, необхідність зваженого підходу у питаннях розв’язання релігійних проблем. Більш тісними є його стосунки з традиційними українськими церквами. Зокрема, з українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) та українською греко-католицькою церквою (УГКЦ). Разом з тим, Президент співпрацює й з іншими релігійним конфесіями. Він постійно акцентує увагу на необхідності церковного примирення і об’єднання головних християнських конфесій з метою створення єдиної помісної церкви. Під час передвиборчої агітації Ющенко підкреслював, що він сповідався і попросив благословення у храмі УПЦ МП – церкви Московського патріархату. Бо у його рідній Хоружівці стоїть храм цієї конфесії. Разом х тим, сама УПЦ МП доволі довго працювала на режим Кучми, а під час виборів віддавала перевагу Януковичу. Що, до речі, не відповідає демократичним нормам. Бо духовні особи не можуть відверто підтримувати політиків. Це було помітно особливо на Донеччині, де Янукович приймав участь у відродженні реставрації важливої православної святині – Святогірської лаври. Нині служителі УПЦ МП намагаються про це не згадувати. Сам Президент виступає ініціатором спільних молебнів в ім’я незалежної України представників різних конфесій. Так, на день незалежності України 24 серпня 2005 року відбувся такий спільний молебень у Софійському соборі у Києві.

Своєрідне відношення Ющенка і до такого не вельми простого питання, як відзначення пам’яті участі українців у Другій світовій війні. Зокрема, він відмовився від традиції проведення у День Перемоги традиційних військових парадів. У своєму зверненні до учасників Другої світової війни, що воювали у Червоній Армії та УПА, він закликав їх до примирення. Проблема ця не вельми проста. І потребує свого розв’язання на високому державному рівні.

Ющенко був і лишається переконаним прихильником ненасильницького розв'язання усіх суспільних конфліктів. Згадаємо, як він щовечора заклинав Майдан і всю Україну через телеекрани: тільки без крові! тільки без жертв! тільки шляхом ненасильницьких дій! З нами Бог і Україна, з нами духовна сила – тому ми не можемо уподібнитися тим, хто будує політику на обмані і силі!

До речі: неприйняття Ющенком кампанії "Україна без Кучми", схоже, значною мірою ґрунтувалася на тому, що певна частина учасників цієї кампанії була налаштована вкрай радикально. Лишень згадаймо, як Тарас Чорновіл, прорвавшись до пам'ятника Шевченку, зірвав і топтав жовто-блакитну стрічку на вінку, покладеному перед тим Леонідом Кучмою.

Віктор Ющенко віддає очевидну перевагу моральним чинникам і моральному осуду перед формально-юридичною судовою процедурою. Згадаймо його слова щодо самогубства Юрія Кравченка – що кожен вибирає свій шлях і кожного чекає свій суд. З погляду християнина самогубство – тяжкий гріх. Але вбивство іншої людини – гріх не менший, то ж чи не виглядає самогубство як краща спроба спокути цього гріха, ніж постання перед людським судом, перед формальною процедурою?

Віктор Ющенко, як і належить, надзвичайно відданий родинним цінностям. Це відчули на собі журналісти, котрі зачепили походеньки, скажемо прямо, не надто порядного джиґуна Ющенка-молодшого. Але для Ющенка-старшого замах на родинні цінності, на його ближнє коло, був чимось страшнішим, аніж замах на власне фізичне життя. Згадаймо ще одне: чи не головним аргументом Ющенка-батька у полеміці з журналістом було: Андрій – порядний, віруючий хлопець.

Для Віктора Ющенка те, що називають "кумівство", має зовсім інше значення, ніж для більшості українського населення, яке реально тільки вдає із себе щирих християн, кілька разів на рік ідучи до церкви і від випадку до випадку хрестячи лоба.

3. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні

3.1 Лідерство в організаційному управлінні

Вивчаючи теорії політичного лідерства, слід звернути увагу на те, що дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми за допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно утилітарному — зводиться до емпіричних досліджень, розробки практичних рекомендацій.

Слід розкрити погляди вчених на загальнотеоретичному рівні досліджень проблеми лідерства. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається випадково, «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають. Американський політолог С. Хук визначав, що історія є творінням великих людей, і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. За Фрейдом, деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. Сучасна політологія спирається на типологію німецького соціолога і політолога М. Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичне лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Проаналізуйте сутність цього феномену. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «до індустріального» суспільства). Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, зумовлених законом.

Для розкриття сутності лідерства за характером і масштабами діяльності необхідно визначити лідерів трьох рівнів: лідер першого рівня — малої групи; лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії); лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

3'ясувавши типологію політичного лідерства, можна визначити найбільш типові риси, властиві багатьом політичним лідерам. Ці типові риси складають певну основу, що дозволяє об'єднати багатьох політичних лідерів у відповідні групи. Залежно від того, яким способам зміни політичної і соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів.

Лідер-реформатор відстоює базові цінності даного політичного суспільства або його ідеальної моделі культури. Віг прагне до еволюційної зміни дійсності. Реформатор спирається на традиції, намагається зберегти все цінне, що було створено в попередній період розвитку суспільства.

Чільне місце у світовій політичній науці щодо лідерства належить українській політичній думці, яка відображає реальну історію України від княжих часів до сьогодення. У наш період іде процес відродження демократичних інститутів лідерства в Україні. За умов формування багатопартійної системи існує перспектива появи великої кількості суб'єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, які становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи суспільства.

Кожен з видатних керівників в історії України є лідером. Кожному з них притаманні індивідуальні риси характеру і стилів управління, але є загальні:

• Харизматичність;

• Кмітливість;

• Самовпевненість;

• Ерудизм;

• Вольовий характер;

• Наполегливість.

Багатство сторін, аспектів лідерства визначає багатоманітність його типології. Найбільш простою і широко розповсюдженою класифікацією лідерства в організації є виділення його трьох типів (іноді їх називають ролями лідера):

1. Ділове лідерство. Воно характерне для груп, що виникають на основі виробничих цілей. В його основі лежать такі якості, як висока компетентність, вміння краще інших вирішувати організаційні питання, діловий авторитет, досвід. Ділове лідерство найбільш сильно впливає на ефективність керівництва.

2. Емоційне лідерство. Воно виникає в соціально-психологічних групах на основі людських симпатій, міжособистісного спілкування. Емоційний лідер викликає у людей довіру, випромінює теплоту, вселяє впевненість, знімає психологічну напругу, створює атмосферу психологічного комфорту.

3. Ситуативне лідерство. Воно по своїй природі може бути і емоційним і діловим. Однак його відмінною рисою є нестійкість, часова обмеженість, зв’язок лише з певною ситуацією. Ситуаційний лідер може повести за собою групу лише в певній ситуації[4].

Лідерство - це не управління. Управління концентрує увагу на тому, щоб люди робили речі правильно, а лідерство - на тому, щоб люди робили правильні речі.

Різниця між лідером і менеджером проводиться по багатьом позиціям. Ефективний менеджер не обов'язково являється ефективним лідером, і навпаки. Їх основні характеристики находяться як би в різних вимірах.

Лідер також являється керівником, але характер його дій інший, ніж у звичайного менеджера. Він не керує, не командує, а веде за собою інших. Можна бути першою особою в організації, але не являтися фактично лідером, бо той повинен бути не затверджен наказом, а психологічно визнан оточуючими як єдиний, хто здатний забезпечити задоволення їх потреб. Тому практично виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:

- керівник звичайно признається офіційно, а лідер висувається стихійно;

- керівникові надаються законом певні права й обов'язки, а лідер може їх не мати;

- керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;

- керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в основному внутрігруповими стосунками;

- керівник, на відміну від лідера, несе відповідальність перед законом за стан справ у групі.

Лідери будують свої стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх. Вони кладуть довіру в основу групової та сумісної роботи. Щодо професіоналізму, то використовуючи його, а також різні здібності та вміння, менеджери концентрують свої зусилля в сфері прийняття рішень. Вони намагаються звузити набір шляхів вирішення проблеми. Рішення часто приймаються на основі минулого досвіду. Лідери, в протилежність, здійснюють постійні спроби розробки нових та неоднозначних вирішень проблеми. Очевидно, що на практиці не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин управління. Дослідження показали, що значна група менеджерів в більшості володіє лідерськими якостями.1 Однак, зворотній варіант також зустрічається в реальному житті.

3.2 Теорія “м'якої сили” та її трансформаціяу концепцію управління

Поняття «м'яка сила» упровадив у науковий обіг Джозеф Най із Гарвардського університету (США), який опублікував у I половині 1990 - х років серію праць на цю тему [1]. До речі, зауважимо, що окрім проведення суто наукової роботи професор Най набув солідний досвід державного посадовця... Отже, Най стверджував, що надто довго практики віддавали перевагу концепції «політичного реалізму», покладаючись на «жорстку силу» з її військовим і фінансовоекономічними чинниками. «Силою є здатність впливати на інших з метою отримання бажаних результатів. Якщо ви досягаєте цього примусом або за плату, я називаю таке «жорсткою силою». Якщо ви досягаєте цього привабливістю, я називаю це «м'якою силою», - пояснював Най [2]. Коли Най формулював цю гіпотезу, він був переконаний, що США мають незаперечну перевагу у »м'якій силі», тобто він вважав, що імідж США у світі як найдемократичнішої і найзаможнішої держави, «країни вільних можливостей» разом із продукцією Голлівуду та молодіжною культурою з її рупором - телеканалом MTV користуються в світі значно більшою популярністю, ніж все, що раніше міг запропонувати СРСР в ідеологічному протистоянні (Най стверджував, що одразу після Другої світової війни Радянський Союз мав великий запас «м'якої сили», тобто привабливості, але ця привабливість зникла після радянських інтервенцій до Угорщини 1956 р. і особливо після Чехословаччини 1968 р.).

«Привабливі спосіб життя та культура, здатність діяти в унісон зі світовою громадською думкою (і навіть очолювати її), а не йти їй наперекір, таким чином, являють собою не менш корисні елементи політичного інструментарію держави, ніж майстерна дипломатія, фінансова потужність і навіть важкі авіаносці», - стверджує інший теоретик «м'якої сили» професор Єльського університету Пол Кеннеді. Ще порівняно недавно, стверджує він, «багато країн рухалось у напрямку, вказаному американськими «батьками - засновниками», до демократії, верховенства закону, економічної свободи тощо. Все це зміцнювало особливий статус Америки у світі та було наочним спростуванням тез тих учених, які говорили про занепад США. Здавалося, три опори: військова потужність, економічний потенціал і «м'який вплив» - ще довго утримуватимуть країну на найвищій сходинці п'єдесталу [3].

Водночас, як засвідчують у своїх публікаціях і виступах Д. Най, П. Кеннеді, Р. Ермітейдж та ін., значно «наростила» свою «м'яку силу» Китайська Народна Республіка, свідченням чого стало блискуче проведення Олімпійських ігор 2008 р. попри величезний зовнішній політичний тиск, навіть шантаж і погрози (передусім, через так зване «питання Тибету»).

Попри величезні матеріальні витрати й інтелектуальні зусилля США не вдається поновити свою «м'яку силу», тобто привабливість ідей із позначкою «зроблено у США». Певний оптимізм, щоправда, вселяє обрання новим президентом Барака Обами, що було зустрінуто у світі з величезним ентузіазмом. Але, попереджають оглядачі, райдужні очікування від нового президента можуть не справдитися, оскільки йому доведеться продовжувати внаслідок багатьох чинників непопулярну політику Америки на Близькому Сході, зокрема окупацію Іраку, підтримку Ізраїлю, конфронтацію з Іраном і нарешті, війну в Афганістані.

Виходячи із цих факторів, той самий професор Най пропонує нову концепцію «розумної сили», а фактично - поєднання «жорсткої» і «м'якої» сил. На слуханнях у Конгресі Най прямо ось так образно визначив цю концепцію: «Здатність комбінувати «жорстку» і «м'яку» сили - батіг і морквину, та привабливість - ось це я називаю розумною силою» [4].

Поступово інформаційна складова посідає певні позиції у державній зовнішньополітичній діяльності України. Про це свідчать нормативні документи Міністерства закордонних справ. Спостереження за роботою дипломатів зміцнюють враження, що українські дипломати оволодівають навичками сучасного паблік рилейшнз роботи із пресою і комунікацією із сегментованими та цільовими аудиторіями.

Отож, видається зайвим переконувати на користь системної підготовки і перепідготовки фахівців для інформаційної сфери у сучасній дипломатії. Адже сьогодні паблік рилейшнз загалом є надзвичайно динамічною галуззю, що охоплює політичну, економічну, технологічну і соціально - культурну сфери.

Водночас слід вказати на надзвичайну обмеженість матеріальних і людських ресурсів для такої повноцінної діяльності української дипломатії. Оперуючи більш ніж скромними коштами і невеликим персоналом, їй доводиться обмежуватися короткотерміновими PR - акціями (медіа - події, медіа - тури, випуск тематичної відео - аудіо і друкованої продукції). Досі так і не зіп'ялося на ноги утворене за Постановою Кабінету Міністрів України № 936 у структурі МЗС Агентство з міжнародного розвитку, яке б - за логікою мало зайнятися освітньою дипломатією. У затвердженому Положенні про Агентство зазначено: «Функціонування агентства слугуватиме не лише просуванню інтересів нашої держави у згаданих країнах, а й покращенню іміджу України серед міжнародного співтовариства, популяризації науково - технічних досягнень та відповідних закладів вищої школи нашої держави».

Але ця, прямо скажемо, бідність часто поєднується із марнотратством. Після відомого скандалу із розкрадання кількох мільйонів доларів на «імідж України за кордоном» у 2005 р. МЗС знову отримав 15 млн грн - «на підтримку вступу України до НАТО». Як описав кореспондент агенції УНІАН Сергій Воропаєв,

«вдалося побачити угоду, укладену посольством України в одній з європейських країн з місцевою PR -компанією. Найбільше вразив пункт, який передбачає підготовку та розсилання по основних ЗМІ країни двох прес-релізів на місяць. За це компанія попросила 6 тис. євро щомісяця (близько 42 тис. грн..). Навіть створення додаткової дипломатичної посади в посольстві для виконання лише цієї роботи обійшлося б платникам податків дешевше». Але виявилося бюрократична система звітності за витрачені кошти дає змогу саме таке марнотратство, тоді як власна ініціативність і творчість не лише не вітаються, а й наражаються на неприємності [20].

Ця обмеженість разюче контрастує із потужною роботою дипломатії інших держав. Для порівняння: у посольстві Ізраїлю у США є відділи зв'язків із Конгресом, прес - служба, відділ міжрелігійних відносин і навіть бюро лекторів, яке пропонує зацікавленим виступи 50 експертів (університетські викладачі, журналісти, дипломати) із найрізноманітніших тем - від історії і археології до питань оборони і світової економіки. А веб сайт посольства працює в режимі інформаційного агентства.

Лідери українських політичних партій і навіть керівники держави купують шпальти західних видань для власної самореклами або для боротьби з політичними конкурентами із власної ж країни [21]. Олігархи купують західних політиків для поліпшення власного реноме, передусім щоб позбутися запитань про походження капіталу (наприклад, за два попередні роки Віктор Пінчук сплатив у фонд екс президента Польщі Квасьневського 700 тис. дол.).

Іще пам'ятна перемога українського народу на Майдані у 2004 р. створила всі можливості для нової влади активно просувати і зміцнювати у світі позитивний «помаранчевий» бренд України як демократичної держави. На жаль, наприкінці вже 2005 р. були всі підстави констатувати, що «помаранчевий бренд» України зазнав якщо не краху, то величезних моральних збитків. І це спричинено кількома факторами.

По - перше, не було вироблено і реалізовано власної інформаційної стратегії, яка б відповідала на запитання: заради досягнення яких цілей здійснює інформаційну політику держава? На просування власних товарів на закордонні ринку і зростання власного експорту? Чи розвиток власного виробництва і залучення іноземних інвестицій? На інше?

По - друге, в самому керівництві не лише не було досягнуто дотримання тактики «єдиного голосу», а й розпочалася справжня інформаційна війна між недавніми союзниками. Вже перший розкол у владі із гучними відставками у вересні 2005 р. призвів до визначення «помаранчевої революції» як «утраченої» практично в усіх світових ЗМІ [22].

По - третє, Україна виявилися абсолютно пасивною, коли із її трендом почали грати інші держави. Так, США використали «помаранчеву революцію» як ілюстрацію власної політики «просування демократії». Президент Дж. Буш і держсекретарка К. Райаз неодноразово у виступах ставили Україну поруч із Іраком та Афганістаном як приклади результатів американської політики. У країнах Близького Сходу Україну почали сприймати як «американський продукт». Ось що писав оглядач провідного тижневика «Al Ahram» (Єгипет) А. Салама: «Україна - це модель, яку США планують використати для просування демократії в регіоні» [23].

Натомість, Росія активно поширювала тезу про те, що «кольорові революції» на пострадянських теренах не тільки незаконні, а й такі, що неминуче призводять до економічного колапсу [24].

Отже, головне, чого бракує Україні на сьогоднішній день, - це чіткого бачення владою пріоритетів розвитку країни, і тому інформаційна складова зовнішньої політики і далі приречена перебувати в маргінальному стані.

3.3 Портрет сучасного керівника

Протягом багатьох десятиліть проблема управлінських кадрів і керівництва персоналом привертала увагу спеціалістів.

Сьогодні для керівників критичним фактором є не стільки брак управлінських знань, скільки відсутність деяких особистісних рис, пов'язаних з ефективною комунікативністю, кооперацією з людьми, мотивацією, вмінням створити команду та працювати з нею, вести перемовини і досягати в них успіху.

Ефективність процесу управління значною мірою зумовлена двома чинниками: хто керує і як керує. Ефективність управління – ступінь досягнення визначених цілей і вирішення поставлених завдань.

Сучасний рівень розвитку суспільства ставить високі вимоги до керівника організації, типу керівництва колективом, до особистісних та ділових рис.

Сучасний менеджмент в організації виділяє різні типи керівників і визначає особистості і ділові якості, що ними має володіти сучасний керівник.

До особистих якостей керівника відносять: інтелект, ініціативу, етичність, чесність, довіру до підлеглих, комунікабельність, здатність вести за собою, доброзичливість, впевненість у собі, незалежність.

До ділових якостей керівника: компетентність, економічну грамотність, підприємливість, уміння організовувати, вимогливість, критичність, новаторство, холоднокровність у кризових ситуаціях, уміння знайти компромісне рішення. [1]. На основі цих якостей було проведене анкетування на Виробничо-комерційному підприємстві «Котлогаз» серед керівників підприємства, що й підтвердило актуальність цієї проблеми: ефективне впровадження нових технологій (89%), особистісні риси (87% опитуваних), невміння створювати команду (42%), комунікативність (39%), ведення діловодства (31%), кадрове забезпечення (26%), вироблення стратегії ефективного управління персоналом (21%), організація контролю та керівництва (17%), мотивація персоналу (6%).

Цінні поради керівникові щодо поліпшення особистісних рис та навичок особистих взаємин доцільно пошукати у мудрого Дейла Карнегі: 6 правил, як сподобатися людям, 12 правил, дотримання яких дозволяє схилити людей до Вашої точки зору, 8 розумних порад щодо спілкування.

Для того щоб досягти успіху в роботі колективу, існує ряд стандартних вимог, на які повинні звернути увагу кожний сучасний керівник: здатність до планування та прийняття рішень, робота з людськими ресурсами, організованість та доцільне використання часу, комунікація, навички спілкування, забезпечення розвитку членів колективу, лідерство, управління змінами.

Узагальнивши результати багаторічних досліджень вчених у галузі управління персоналом, вважаємо, що кожний керівник повинен дотримуватись цих рекомендацій, вносячи щось своє, але завжди пам’ятати, що в управлінні людьми не може бути однакових шаблонів і правил, так як не існує «стандартної людини», якою можна легко керувати, використовуючи стандартні прийоми і методи. Бажано, з погляду керівника додати до цього портрету ще декілька пунктів: 1) неповторність керівника – він повинен бути провідником управлінської майстерності: у центр діяльності ставити особистість, систему соціально значущих людських рис, творчий потенціал, персоналізацію внеску кожного у спільну діяльність, персоналізацію професійних знань; 2) філософом виробничого процесу: час вимагає впровадження нової етики управління – партнерсько-рівноправного стилю взаємин, відмови від декларативного спілкування; 3) вміння знаходити золоту серединку між добротою і суворістю, слабкістю і силою, простотою і складністю, правдою і неправдою, чуйністю і безсердечністю – це бажання піклуватися про інших, намагатися зробити життя людей, які поруч із тобою легшим і щасливішим, а це значить бути завжди чесним, вимогливим і справедливим (порядним у всіх своїх помислах і вчинках, добре знати, розуміти духовний і душевний стан підлеглих, жити їхніми радощами і смутками, бути делікатним і тактовним у стосунках з ними, любити їх і водночас бути вимогливим до них і до себе); 4) здатність орієнтуватися в сучасних технологіях: а саме володіти філігранною технікою управління, яка вимагає особливої уваги до дрібниць і деталей управління персоналом, володіти технологією профілактики і подолання професійного стресу та синдрому «професійного вигорання», що дасть змогу швидко знаходити контакт з персоналом, вміло організовувати виробничий процес, залучати до різних видів діяльності.

Ефективне управління персоналом багато в чому завжди буде залежить від особливих та професійних якостей керівника підприємства, ступенем усвідомлення ним необхідності вчитися самому і сприяти навчанню інших, щоб відповідати соціально – економічному середовищу, яке постійно змінюється. Для достовірної та адекватної оцінки портрета керівника управління персоналом нами доповнено до стандартного портрету керівника, декілька пунктів, які на наш погляд, повинні бути покладенні в основу при оцінці портрета керівника в сфері управління персоналом в сучасних умовах нестабільності зовнішньої середи, що допоможе зберегти або підвищити рівень психологічного клімату в колективі, зайняти активну позицію серед інших керівників в управлінні підприємством.

Висновок

Підсумовуючи все вище сказане можна з упевненістю сказати, що Україна – суверенна демократична європейська держава, державотворчі традиції почали формуватися ще в ІV –III тис.до н.е. племенами Трипільської культури. Протягом багатьох віків українському народові доводилося відстоювати право на своє існування та захищати власну національну ідею цілісну та соборну Русь-Україну. В найскладніші моменти такої боротьби формувалися особистості, для яких Україна була на першому місці. Ці люди були моральними лідерами, володарями сердець, вони були провідниками суспільства і ввійшли у світову і вітчизняну історію як найвидатніші та найвідоміші українці.

Варто зазначити, що на теренах сьогоднішньої економічної системи і ведення організаційної діяльності, лідери будують свої стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх. Вони кладуть довіру в основу групової та сумісної роботи. Щодо професіоналізму, то використовуючи його, а також різні здібності та вміння, менеджери концентрують свої зусилля в сфері прийняття рішень. Вони намагаються звузити набір шляхів вирішення проблеми.

Кожен керівник,в тому числі держави, повинен піклуватися про підвищення компетентності тих, ким він керує. Майже кожна людина має значний потенціал для особистого і професійного зростання, і в міру подорожчання людських ресурсів стає усе більш важливо задіяти цей потенціал. Розвиток людей - це ключовий елемент управлінської ефективності, що дозволяє одержати такі результати:

- зростання зацікавленості і віддачі працівника;

- більш високі результати роботи;

- поява кандидатів на висування;

- збільшення життєвої енергії і створення сприятливого клімату;

- постійне підвищення стандартів;

- створення сприятливого середовища для особистого зростання;

- уміння оцінити індивідуальні потреби;

- уміння консультувати;

- здатність діставати уроки з досвіду роботи.

Список використаної літератури

1. Грушевський М.С. Історія України Руси. В ІІ т. – Т.1. – К., 1991.

2. Колпаков В. М. Методы управления. -К., 1997.

3. Красовский Ю. Д. Организационное поведение. - М., 1999.

4. Менеджмент: теоретичні основи і практикум: навч. посібник [для студ. вищ. навч. закл.]. – К.: Магнолія плюс, 2000. – 336 с.

5. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ.- М., 1998.

6. Мескон М.Х. Основы менеджмента: [пер. с англ.] / М.Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. – М.: «Дело», 1992. – 699 с.

7. Обер-Крис Дж. Управление предприятием: Пер. с фр. - М., 1997.

8. Одегов Ю. Г., Журавлев П. В. Управление персоналом. - М., 1997.

9. Пашков А. С., Иванкина Т. В., Магницкая Е. В. Кадровая политика и право. - М., 1989.

10. Полонська Н. Історія України. – В 2-х книга. – Кн.1. – К., 1994.

11. Татарников А. А. Управление кадрами в корпорациях США, Японии, Германии. - М., 1992.

12. Теория и практика управления персоналом / Авт.-сост. Г. В. Щёкин. - К., 1998.

13. Управление организацией / Кол. авт. - М., 1999. Управління персоналом органів внутрішніх справ України / За ред. О. М. Бандурки. -Харків, 1999.

14. ШершнъоваЗ., Соборсъка С. В. Стратегія управління. - К., 1999.

15. Щёкин Г.В. Как эффективно управлять людьми: психология кадрового менеджмента. - К., 1999.

16. Аналочи Фаруад. Стратегический менеджмент малых и средних предприятий – М., 2001.

17. Блинов А.О. Искусство управления персоналом – М., 2001.