Вступ

Великі географічні відкриття мали колосальний вплив не тільки на історію європейського континенту, а й усього людства. Геополітична революція кінця ХV – середини ХVІІ ст. створила необхідні умови для формування світового ринку і розвитку геокультурних взаємозв'язків між народами різних регіонів, тим самим поклавши початок процесу становлення єдиного світу. Головною формою геополітичної революції була торгово-колоніальна експансія і пов’язане з нею суперництво між державами за сфери впливу та політико-економічне лідерство в Європі й світі. Незважаючи на те, що геополітичну революцію здійснили піренейські держави – Іспанія та Португалія, її результатами скористалися атлантичні держави Північного Заходу, зокрема Англія. Відкриття нових світових торгівельних шляхів зробило надзвичайно вигідним її географічне розташування у центрі світових комунікацій, що сприяло успішній колоніальній експансії та взяттю під свій контроль морської торгівлі. Однак перебільшувати роль географічного чинника у зовнішньополітичному піднесенні Англії не варто. Зрозуміти причину встановлення британського морського панування неможливо без врахування економічних, воєнно-політичних та інших факторів.

Актуальність теми полягає в тому, що зовнішня, особливо колоніальна, політика Англії досить часто трактується як агресивна і жорстока. Насправді, в умовах торгівельно-колоніального суперництва, вона цілком відповідала її національним інтересам, оскільки сприяла зміцненню буржуазії і держави в цілому. Блискучий зовнішньополітичний успіх цієї морської країни пояснюється не тільки вигідним географічним положенням, але й послідовною протекціоністською діяльністю уряду, спрямованою на розширення зовнішньої торгівлі, розвиток мореплавства і військово-морського флоту, необхідного у боротьбі національного купецтва проти конкурентів і ворогів. Зовнішня політика Англії здійснювалася через приватні компанії, корпорації, колонії, які всіляко підтримувалися короною. Саме завдяки державній підтримці морської величі Англії до середини ХVІІІ ст. вона стала найсильнішою державою світу. Не остання роль, звичайно, у зміцненні міжнародних позицій Англії належить особливостям її внутрішньо-економічного розвитку. Проте, показовим з цього приводу є той факт, що встановлення морської гегемонії Британії передувало її економічній домінації, що стала можливою внаслідок промислового перевороту.

Об’єктом дослідження є: основні напрямки і результати зовнішньої політики Англії в період Великих географічних відкриттів і ранніх колоніальних захоплень (кінець ХV – середина ХVІІІ ст.).

Предметом дослідження є: процес перетворення Англії із віддаленої периферії європейської цивілізації у атлантичний форпост Європи; особливості виникнення та становлення англійської колоніальної системи; історичні, географічні, економічні та політичні засади зміцнення Англії як провідної морської держави світу.

Мета і завдання дослідження: висвітлити зовнішню політику Англії впродовж кінця ХV – середини ХVІІІ ст. через призму її торгово-колоніальних інтересів; проаналізувати основні етапи та особливості встановлення морської гегемонії Англії; розкрити суть, причини та наслідки суперництва Англії з європейськими державами; визначити форми і методи політичного та економічного проникнення Англії в країни Америки, Азії та Африки. Дана мета конкретизується через вирішення наступних завдань:

• показати внутрішній розвиток Англії як держави з інтенсивно розвиненим виробництвом і великою потребою в додаткових ринках збуту;

• розкрити суть, причини та передумови Великих географічних відкриттів;

• проаналізувати участь Англії у Великих географічних відкриттях, роль і значення перших англійських експедицій та піратських походів;

• визначити основні результати Великих географічних відкриттів та показати їхнє значення для розвитку Англії;

• довести, що англійська торгово-колоніальна експансія в умовах монополії Іспанської імперії стала головною причиною протистояння з Іспанією;

• розкрити суть основних типів агресії Англії (контрабандна торгівля, піратство і відкриті військові дії), які застосовувалися Англією для боротьби з Іспанською колоніальною імперією;

• показати зміцнення Англії як морської держави після перемоги над Іспанією;

• проаналізувати політику Англії по відношенню до своїх колоніальних володінь у Вест-Індії та Північній Америці;

• показати особливості формування зовнішньополітичних пріоритетів Англії під впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму;

• визначити роль торгівельних компаній, зокрема Ост-Індської, у посиленні позицій Англії на міжнародній арені;

• розкрити причини, перебіг та наслідки англо-голандського суперництва середини ХVІІ ст.;

• пов’язати конкурентну боротьбу з Францією з початком завоювання Індії та перетворенням Англії у найбільшу колоніальну державу світу.

Хронологічні рамки дослідження. Тема наукової роботи охоплює досить великий історичний період (кінець ХV – середина ХVІІІ ст.), що дозволяє прослідкувати еволюційний шлях розвитку зовнішньої політики Англії від перших кроків в торгово-колоніальній сфері до встановлення морської гегемонії і утворення системи колоніальних завоювань.

Територіальні межі дослідження. Специфіка досліджуваної теми характеризується динамікою розширення географічних меж і пояснюється загальною нестабільністю міжнародної ситуації, що вивчається, в умовах зіткнення торгово-колоніальних інтересів та боротьби європейських держав за сфери впливу. Незважаючи на те, що наприкінці ХV ст. Англія виступала на міжнародній арені в якості політично централізованої і територіально оформленої одиниці, зовнішньополітична діяльність якої обмежувалася Європейським континентом, внаслідок Великих географічних відкриттів і розгортання торгово-колоніальної експансії її вплив поширився на території Північної Америки, Азії, Африки, Вест-Індійських островів.

Історіографія та характеристика джерел. При написанні наукової роботи були використані історичні документи і матеріали, опубліковані у хрестоматійних виданнях, зокрема, англійські акти про заохочення мореплавства і торгівлі [1], джерела, що характеризують соціально-економічне становище в британських колоніях, в тому числі й північноамериканських [2], тексти міжнародних договорів [3].

В роботі використано матеріали досліджень прихильників «теорії систем» та «теорії культурно-історичних типів». Зокрема такі науковці як В.А. Зарін [34], М.А. Шепелєв [62], А.В. Харламенко [79], А.Г. Франк [78] пов’язують період кінця ХV – ХVІІ ст. із зародженням світового ринку і колоніальної політики, поділяючи світову систему на «серцевинний регіон», що складався з Англії, Нідерландів, Франції і «залежну» периферію на Сході. Такий стан речей вони виправдовують переміщенням світових торгівельних шляхів зі Сходу на Захід – в Атлантику.

В.М. Раков [52] теж позиціонує формування своєрідного цивілізаційного ядра пост середньовічної Європи з північно-західним атлантичним регіоном, хоча причину англійського успіху ХVІІ – ХVІІІ ст. вбачає переважно в особливостях внутрішньополітичного розвитку. Французький дослідник Фернан Бродель [25] через панораму подій світової історії ХV – ХVІІІ ст. наголошує на виключній ролі «торгівельної революції» у переході від традиційного до сучасного суспільства, піднесенні «атлантичної цивілізації». М. Говард [30] навіть виділяє окремий тип міжнародних конфліктів – торгові війни, вважаючи комерційний інтерес в період ХVІ – ХVІІІ ст. рушійною силою у відносинах між державами.

Позбавлені євроцентристського підходу праці Н.Я. Данилевського [31], Еріка Вульфа [27], Арнольда Тойнбі [57]. Констатуючи факт розширення Європи за кордоном і розповсюдження її впливу на Схід та інші континенти, вони зауважують, що зміна позиції Європи із залежної від Азії до завойовницької і агресивної пояснюється цілим рядом причин, але аж ніяк не перевагою європейської цивілізації над східною.

Структура роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури та додатків. Загальний обсяг роботи – сторінок.

Апробація дослідження. Окремі аспекти наукової роботи були апробовані на міжвузівській конференції «Загальна декларація прав людини: теоретичний і практичний виміри», яка проходила 11 грудня 2008 року (тема доповіді «Работоргівля і становище рабів у період становлення англійської системи (ХVІ – сер. ХVІІІ ст.)») та на Звітній науковій конференції викладачів, співробітників, лекторантів, аспірантів та студентів РДГУ за 2008 р., яка відбулася в лютому 2009 року (тема виступу: «Піратство як чинник оформлення морської могутності Англії в ХVІ ст.»). Також мною була написана курсова робота на тему: «Особливості використання піратських сил англійською короною під час протистояння з Іспанією (XVI – поч.XVII ст.)»

Практичне значення роботи. Матеріали наукової роботи можуть бути використані для подальшого дослідження, написання дипломної роботи, монографічної праці; проведення шкільних уроків, дискусій, круглих столів; розробки лекцій, спецкурсів тощо.

1. Участь Англії у Великих Географічних відкриттях

1.1 Причини і передумови Великих географічних відкриттів

На зламі XV–XVI ст. у західноєвропейських країнах тривала епоха Відродження (Ренесансу). Характерною особливістю цього періоду стала поява нової ідеології, культури, суспільно-політичних відносин, світогляду людей. Їх зміст полягав у тому, що на зміну середньовічній феодально-церковній філософії прийшла нова, гуманістична, у центрі якої стояла особистість і проблеми суспільного життя. Під впливом ідей Ренесансу люди більше покладалися на власні сили. І хоча європейці не переставали вірити в Бога, церква, переживала глибоку кризу (Реформація), пов’язану з недовірою до її служителів [40, 26].

Протягом XV–XVI ст. в більшості європейських держав зароджуються капіталістичні відносини, створюються кадри найманих робітників, відірваних від засобів виробництва. Багато істориків майже одноголосно називають перехід до більш інтенсивного капіталістичного виробництва, що розпочався після 1500 року, справжнім чудом європейської цивілізації [49, 47].

Революційно-реформаційні процеси, які відбувалися в континентальній Європі протягом XVI ст., проникли й в острівну Англію. Наприкінці XV – на початку XVI ст. у ній було ліквідовано кріпосне право. Інтенсивне торгове мореплавство дало можливість досить швидко нагромадити первинний капітал і вже до середини XVI ст. створити досить розвинену мережу капіталістичних мануфактур, особливо в суконно-ткацькій, гірничодобувній, машинобудівній, кораблебудівній та інших галузях промисловості. Розвинута промисловість дала можливість Англії налагодити масове виробництво товарної продукції, створити міцну торгову конкуренцію іншим країнам Європи. Однак подальший розвиток капіталістичного виробництва в Англії вимагав збільшення ринків збуту і джерел постачання сировини [74, 35].

Економічному процвітанню Англії, на відміну від монархій Західної Європи, активно сприяв англійський абсолютизм, започаткований династією Тюдорів. Королі цієї династії нещадно боролися із залишками феодалізму, всебічно підтримували капіталістичні форми господарювання, пов'язуючи з ними свою економічну політику. З 1534 р. англійська корона (Генріх VIII) пориває з Папою Римським, оголошує себе главою церкви, закриває католицькі монастирі, а їх землю роздає «новим дворянам». Згодом королева Єлизавета І (1558–1603) замість католицької церкви запроваджує в Англії (1571 р.) протестантизм в його поміркованій англіканській формі. Церква стала національною і перетворилася на опору абсолютизму (вся влада зосереджувалася в руках монарха) [13, 352].

Соціально-економічні зміни, які розпочалися в західноєвропейських країнах, об'єктивно зумовили потребу більш детально й досконало вивчити географію планети. Їх наслідком стали Великі географічні відкриття кінця XV – середини XVII ст. На період Великих географічних відкриттів припадає налагодження нових торговельних шляхів і встановлення європейськими країнами безпосередньої торгівлі по морю з країнами Азії, Африки та Америкою. За цей час було прокладено морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки в землі казкової Індії, відкрито Американський континент, здійснено першу навколосвітню подорож [63, 22].

До певного часу проблема вивчення географії планети й освоєння нових земель залишалася нерозв'язаною як із технічних причин – недосконалість транспортних і навігаційних засобів, так і у зв'язку із забороною церкви поглиблено досліджувати природу, у тому числі планету й космос. Зрозуміло, що зародження капіталістичних відносин посилило інтерес до вивчення Землі, передусім потребами нових ринків збуту, пошуків джерел сировини, дешевої робочої сили. Капіталізація сільського господарства й ліквідація в аграрному секторі кріпосного права вивільнили великі маси населення, яку економіка держав перехідного періоду неспроможна була забезпечити роботою. Це «зайве» населення потребувало вільних земель для переселення [40, 26].

Пошуку нових світів сприяли й наукові досягнення в галузі мореплавства. Зокрема, у другій половині XV ст. було значно поліпшено навігаційні прилади (компас, астролябія, морські карти). Вони давали можливість більш точно визначити розташування судна в морі, прокладати морські шляхи й організовувати безпечне мореплавство. З'явилися нові, досить надійні й досконалі кораблі – каравели. Завдяки їх вдалій конструкції та великотоннажності судна могли досить швидко рухатися проти вітру (близько 23 км на рік) й перебувати в морі місяцями [66, 15].

Наприкінці XV ст. у країнах Західної Європи збільшилося виробництво товарів і розширилися торгівля. Зростала потреба у грошах, а, отже, й у дорогоцінних металах для їх карбування. Вирішення проблеми нестачі золота і срібла у Європі пов’язувалося із налагодженням вигідної торгівлі з країнами Сходу, багатими на прянощі і коштовності [63, 22]. Однак за умов турецького панування на Близькому Сході і Східному Середземномор'ї дістатись до омріяних східно-азійських країн і розбагатіти на торгівлі з ними було досить важко. європейці не могли вільно вести торгівлю з країнами Сходу. Справа в тому, що із захопленням турками-сельджуками Константинополя в 1453 р. й ліквідацією Візантії як держави сухопутні торгові шляхи на Схід було перекрито. В торгівлі з’явилося багато посередників – арабів, італійців, – що спричинило подорожчання товарів. Середземне море, яке ще з античних часів вважалося головним районом європейської морської торгівлі, поступово втрачає своє значення [66, 15].

Проблема, що склалася, полягала у протистоянні двох сил: європейських купців, зацікавлених у безпосередній торгівлі зі Сходом та посередників у торгівлі з країнами Азії та Африки. Західно-європейці, які до XVI ст. вже досконало освоїли сухопутні торгові шляхи в Індію, Китай, а морськими шляхами досягли навіть Екваторіальної Африки, змушені були шукати нові морські шляхи до «Індії» (так тоді називали далекі східні країни) в обхід турецьких і арабських володінь [63,22]. Оскільки середземноморська торгівля була монополізована італійськими містами-республіками, а північна і балтійська – союзом німецьких міст, то найбільш зацікавленими у пошуках нового торговельного шляху через Атлантичний океан виявились країни, що були розташовані на його узбережжі – Португалія та Іспанія [63,22].

Першими пошук шляхів у казкову країну Індію почали португальці, які обрали південний напрям. До 1445 р. вони обстежили західноафриканське узбережжя, а в 1471 р. досягли сучасної Гвінеї. 1487 р. відбулося відкриття Бартоломеу Діашем (1450–1500) мису Доброї Надії – південної точки Африки, звідки відкривався морський шлях до Індії. В 1497 p. Васко да Гамо (1469–1524), обігнувши Африканський континент із півдня, перетнув Індійський океан і привів кораблі до порту Калікут на південно-західному узбережжі Індії. Відкриття морського шляху до Індії дало поштовх західно-європейцям розпочати активне освоєння просторів Атлантичного океану в пошуках не тільки східних, а й західних шляхів до Індії [65,25].

Проект західного, найкоротшого шляху з Європи до Індії, спираючись на античне вчення про кулевидність Землі та неймовірні розрахунки і карти вчених XV ст., склав генуезець Христофор Колумб (1451–1506). Перша морська експедиція до берегів Індії під його керівництвом відправилась через Атлантичний океан у західному напрямі 3 серпня 1492 р. Того ж року він відкрив неподалік від Американського континенту Багамські острови, а потім Гаїті й Кубу. Під подорожі 1498–1499 рр. X. Колумб дослідив береги Південної Америки.

Колумб був впевнений, що відкрив новий західний шлях до Індії, і навіть не здогадувався про відкриття нового континенту [63,24]. Однак саме до такого висновку дійшли іспанські мореплавці, які в 1498–1504 pp. здійснили декілька подорожей вздовж бразильського узбережжя. Італійський космограф Амеріго Веспуччі (1452–1512), який брав участь у цих експедиціях, детально обстежив цю землю, зробив контурну карту берегів і запропонував називати відкриті на заході землі Новим Світом [65, 26]. Лотаринзький картограф Мартін Вальдзеємюллер у 1507 p., приписавши заслугу відкриття «четвертої сторони світу» А. Веспуччі, охрестив новий континент «Америкою», після чого ця назва затвердилась на всіх географічних картах [40, 27].

З відкриттям нового континенту між Іспанією й Португалією розпочалася боротьба за заморські володіння. Щоб уникнути в майбутньому воєнних конфліктів, в 1494 р. ці країни уклали між собою Тордесільяський договір, згідно з яким території на захід від островів Зеленого Мису належали іспанцям, а на схід – португальцям. Цей договір відкрив широкий шлях португальським та іспанським мореплавцям для пошуку нових земель та їх колонізації [42, 86].

В 1513 р. іспанський конкістадор Бальбоа здійснив у районі Панами сухопутний перехід углиб континенту і відкрив «велике море», назване пізніше Тихим океаном. Для більш детального вивчення Американського континенту і нововідкритого океану в 1519 р. іспанці організували експедицію на чолі з Фернандом Магелланом (1480–1521). Він протягом 1519–1522 pp. завершив справу, розпочату Колумбом, – досяг західним шляхом через Атлантичний і Тихий океани азійського материка і Молуккських островів, відкривши новий морський маршрут з Європи до Азії [63, 23]. Це було перше в історії людства навколосвітнє плавання, яке остаточно довело, що Земля кругла, і дало можливість наступним мореплавцям вже більш ґрунтовно вивчити нові землі, моря й океани, що мало надзвичайно велике як наукове, так і суспільно-економічне значення [40, 28].

Отже, зростання товарного виробництва у країнах Західної Європи, дефіцит дорогоцінних металів, а також бажання позбутися у торгівлі з країнами Азії та Африки арабських, турецьких та італійських посередників – все це у поєднанні зі створенням надійних засобів пересування по морю, з вдосконаленням компасу і морських карт зробило об'єктивно необхідними і можливими географічні відкриття кінця XV–XVI ст. На початковому етапі Великих географічних відкриттів найбільш активними виявились країни, що були розташовані на узбережжі Атлантичного океану, – Португалія та Іспанія. Однак у пошуках нових торгівельних шляхів були зацікавлені й інші країни, зокрема Англія.

1.2 Перші англійські експедиції та їхнє місце в історії Великих географічних відкриттів

Успіхи португальців і іспанців в освоєнні південного і західного напрямів світової торгівлі, захопленні нових земель, відомості про відкриття Вест-Індії Колумбом, кругосвітню подорож Магеллана справили сильне враження на купців західноєвропейських країн і заохотили їх до активної колоніальної політики. Однак «право» на захоплення всіх нововідкритих областей земної кулі регулювалося Тордесільяським трактатом, підписаним Іспанією і Португалією 1494 р., за яким всі землі, розташовані на схід від островів Зеленого Мису оголошувалися володінням Португалії, а ті, що на захід – Іспанії [42, 86].

Керуючись розподілом світу, санкціонованим Папою Римським, Іспанія і Португалія вважали своєю «забороненою зоною не тільки сушу і води усіх нововідкритих областей, але навіть невідомі землі і морські шляхи до них. Доктрина про розмежування сфер впливу між цими феодальними державами Піренейського півострова послужила зручним обґрунтуванням для відмови допускати до колоніальних завоювань інші держави. Сила такого обґрунтування підкріплювалася беззаперечним пануванням Іспанії і Португалії на морях [5, 696].

Жодна західноєвропейська держава не наважувалась на відкриту боротьбу з обома державами Піренейського півострова на океанах і в далеких колоніальних володіннях з метою хоча б відстояти своє право теж засновувати колонії і факторії в Південній і Центральній Америці, в Індії і на островах, де вже побували іспанці і португальці. Проте миритися з цією іспано-португальською монополією «північні народи» (в історіографії піренейських держав – англійці, французи голландці, англійці) теж не збиралися [53, 116].

До середини ХVІ ст. колоніальна діяльність «північних народів», в т.ч. і Англії, обмежувалася розвідками і експедиціями. Незважаючи на Тордесільяську угоду, вони заходились проникнути в недосліджені куточки земної кулі, використовуючи північно-західний і північно-східний океанічні шляхи. Їхні розвідки організовувалися з кількох мотивів. По-перше, у процесі експедицій велися пошуки нових шляхів, не захоплених іспанцями і португальцями (головним чином до Індії). По-друге, у такий спосіб збиралися свідчення про шляхи в Індію і Америку, якими користувалися іспанці і португальці, виявлялися можливості підриву їх монополії. Одночасно широко практикувалися піратські напади на іспанські чи португальські колонії і кораблі [53, 102].

З усіх причин, географічних, економічних і політичних, Англія не могла залишитися в стороні від боротьби за оволодіння новими землями. Вигідне географічне розташування спонукало Англію вести активну політику морської і колоніальної експансії. Проте довгий час вона відставала у цьому відношенні від Іспанії і Португалії. Водночас швидкий ріст обезземеленого селянства, піднесення промислової діяльності, торгівлі, мореплавства, штучно здавленого іспано-португальською монополією, – все це щоденно нагадувало про необхідність вирушити у географічні пошуки [38, 267].

Саме наприкінці XV – на початку XVI ст. вслід за португальськими і іспанськими мореплавцями, авантюристами, завойовниками і купцями в Атлантичний океан вирушають англійські кораблі. Англія приступає до відкриття і освоєння нових земель. Не зупиняючись ні перед людськими жертвами, ні перед фінансовими втратами, англійці перш за все прагнуть віднайти новий морський шлях в Індію. В цей час Англія ще не задумується про те, щоб вигнати з цієї зони португальців і по можливості іспанців і зайняти їх місце. Все ХVІ століття пройшло у спробах уникнути цього зіткнення і відкрити свій власний морський шлях в південноазіатські води, в Індійський і Тихий океан, щоб торгувати з тими областями, яких ще не знають португальці і іспанці [53, 102].

На той час головним морським портом Англії був Брістоль. Брістольські купці вирішили направити на далекий схід, до берегів Китаю експедицію на чолі з Джоном Каботом (1450–1498). Італієць за походженням, уродженець Генуї, який згодом переїхав до Венеції. Джованні Каботто з 1490 р. перебував на англійській службі і прибрав ім'я на англійський лад. На початку 1496 р. про нього писав іспанський посол в листі до короля Фердинанда і королеви Ізабелли: «Дехто, як Колумб, пропонує англійському королю починання подібно до плавання в Індію». Хоча іспанці були категорично проти експедиції генуезця, заявляючи на основі Тордесільяського договору про своє повне панування над всією Західною півкулею, і навіть подали протест англійському королю Генріху VІI, останній видав патент на ім'я Дж. Кабота і трьох його синів з дозволом «плавати на схід, захід і північ на п'яти кораблях під англійським прапором і проводити дослідження для відкриття всіляких язичницьких островів, земель, держав і областей в усіх цих країнах світу». Король обумовив для себе особисто п'яту частину прибутків експедиції [63, 26].

Дж. Кабот, метою пошуків якого був північно-західний чи північно-східний шлях в Індію, відплив з Брістоля в травні 1497 р. на борту корабля «Матвій» з екіпажем з 18 чол. У тому ж році він досяг берегів Північної Америки (півострів Лабрадор, острів Ньюфаундленд). В Англії вирішили, що мореплавець відкрив «царство Великого Хана», тобто Китай. Подорож Кабота відкрила для Англії багаті рибні промисли (район Ньюфаундленда), однак дійти до Індії північним шляхом так і не вдалося. В квітні 1498 р. була організована друга західна морська експедиція (після смерті. Дж. Кабота її очолив його син – Себастьян (1475–1557), внаслідок якої було досліджено узбережжя Канади [63, 27].

Експедиція в північно-східному напрямі була організована тільки в 1553 р. під командуванням Д. Уіллобі і Р. Ченслера. Вони надіялися дістатися до Індії і в Китай по морям і Льодовитому океану, а тому «озброїлися» листами до «великого китайського хана» та інших східних правителів. Однак, обігнувши Скандинавію, англійські кораблі замерзли у льоді недалеко від гирла Північної Двіни в районі Холмогор. Звідти Р. Ченслер дістався до Москви і був представлений Івану ІV, після чого між Англією і Московією встановились активні дипломатичні і торгівельні відносини [63, 27].

Дженкінсон, службовець англійської Московської торгової компанії, утвореної 1565 р., вирушив в 1557 р. з Москви по Волзі до Каспійського моря, побував в Бухарі, дізнавався про шляхи до Індії і, повернувшись, привіз англійським торговцям масу цінних відомостей. Його відправили у нову подорож, і в 1561 і наступних роках він побував у Персії, де зав’язав дипломатичні і торгові відносини, діючи і в якості представника Московської компанії, і як посол англійської королеви Єлизавети. Почалася торгівля з Персією через Росію, звідти до Англії почали прибувати товари великої цінності і у величезній кількості. Вражені англійці зазначали, що на Персію падав відблиск індійської розкоші. Торгівля з Персією підказала англійцям, що вони знаходяться на певному етапі у напрямку до мети, і це ще більше розпалювало їхнє бажання зв'язатися з Індією безпосередньо [53, 112].

Однак вже у XVII ст. торговий інтерес до відкриття північно-східного шляху до Індії помітно зменшується. Англійці ставлять перед собою нову ціль: поступово і послідовно нейтралізувати голландців, португальців, французів і монополізувати Індію з її торгівлею і багатствами.

Перш ніж остаточно відмовитися від ідеї про північний шлях до Індії, англійці спробували знову вирушити не на північний схід навколо Сибіру, а на північний захід. Ці спроби пов'язані з ім'ям Гемфрі Джильберта. Він планував заснувати на острові Ньюфаундленд, або на Лабрадорі англійську колонію, перетворивши її у базу для експедиції навколо Північної Америки і пошуків шляху в Тихий океан, до берегів Китаю і Індії. Але йому не вдалося реалізувати свій задум: у 1583 р. буря знищила його флотилію [38, 268].

Але ідея, яка надихала Джильберта, не згасала. Капітан Джон Девіс, вчений, мореплавець і географ, переконав багатого лондонського купця Сандерсона і деяких його товаришів профінансувати нову експедицію під його командуванням і в 1585 р. вирушив у подорож, поставивши за мету потрапити до Індії, обігнувши Північну Америку. У першій подорожі він обстежив південну частину Баффінової Землі і повернувся з переконанням, що ця протока існує. Друга подорож була здійснена ним в 1586 р., а в третю подорож капітан Девіс зробив знамените відкриття: знайшов протоку, що відокремлює Гренландію від Америки (точніше, від острова, який згодом був названий Баффіновою Землею). Він пройшов по цій, названій на його честь протоці до 72° північної широти і повернувся до Англії з переконанням, що пройти північчю в Тихий океан цілком можливо [53, 113].

Отже, не зважаючи на своє вигідне острівне розташування, Англія не була в числі лідерів на початку епохи Великих географічних відкриттів. Ініціативу в цьому плані перехопили Іспанія і Португалія. Тільки не підкоряючись умовам Тордесільяської угоди про розмежування сфер впливу, Англія могла взяти участь у розподілі багатств Індії і Америки. З цією метою англійські мореплавці з кінця XV ст. роблять спроби проникнути в Китай та Індію. Експедиції, здійснені ними у північно-західному і північно-східному напрямках, завершуються тим, що Великі географічні відкриття було зроблено і в Північній півкулі. У такий спосіб Англія заявляє про своє право на нові землі та морські шляхи до них.

1.3 Внесок англійських піратів у географічні відкриття XVI століття

Завдяки сріблу, що вивозилося з Америки в досі нечуваних кількостях, Іспанія зажила слави наймогутнішої країни Європи. Англія майже сто років страждала танталовими муками, спостерігаючи за тим, як цілі флотилії перевозили срібло до Європи. У будь-якому випадку, рано чи пізно, англійські авантюристи мали прорватися на території, монополізовані Іберійськими країнами [29, 142].

Це був час, коли майже всі мореплавці поєднували в собі і воїнів, і дослідників, і торговців. Безземельне дворянство, провінціали, яким була закрита дорога до королівських дворів і стримувала бідність, навіть солідні торговці ставали приватирами і вирушали в далекі плавання на боротьбу з монополією іспанців та португальців, у такий спосіб повстаючи проти самого Папи Римського, який благословляв і узаконював її [30, 45].

В умовах іспанської торгово-колоніальної монополії англійські пірати, підтримувані короною, прокладали шлях до альтернативних, незайнятих іспанцями земель, шукали спосіб пересування по морському простору в обхід іспанських володінь, однак найчастіше вони діяли агресивно, нападаючи на її колоніальні території і торгові кораблі, відбираючи в іспанців золото, яким вони не хотіли ділитися з жодною державою світу. Число англійських піратів XVI ст. настільки велике, що їх всіх просто неможливо перерахувати. Достатньо згадати лише деяких, щоб зрозуміти ту роль, яку вони відіграли в період Великих географічних відкриттів.

Почесне місце в цій галереї займає Френсіс Дрейк (1540–1596), який зажив найбільшої слави серед «морських псів» королеви Єлизавети І. Через багаточисленні грабіжницькі походи проти Іспанії Френсіса Дрейка, що діяв, головним чином, в 1570–1596 роках, і справді сміливо можна назвати піратом. Разом з тим, він був не тільки морським розбійником але й сміливим мореплавцем і першовідкривачем, котрий зробив великий внесок у послаблення Іспанського панування на морях і океанах [24, 139].

Першою експедицією Дрейка був піратський рейд в Атлантику в травні 1572 р., під час якого він притримувався стратегії морського терору по відношенню до всіх іспанських кораблів, що перевозили срібло і золото з рудників Перу та Мексики, та іспанських володінь в Новому Світі [16, 125].

Після походу 1572 р. особою Френсіса Дрейка зацікавилася Єлизавета I, якій вже доводилось таємно фінансувати піратські експедиції англійських моряків і отримувати значну частку із захопленої здобичі. Королева запросила Дрейка на прийом, на якому він поділився з нею своїми планами пошуку Південного континенту, «Терра Аустраліс», про існування якого здогадувалась тодішня наука, а також сміливим планом нападу на володіння іспанців в Америці із західного узбережжя материка [78, 139].

Королева підтримала наміри Дрейка і з кількома англійськими вельможами взяла участь у фінансуванні цієї ризикованої справи. Головною метою експедиції Дрейка було збагачення і прагнення завдати якомога більшої шкоди незахищеному узбережжю іспанської Америки з боку Тихого океану. Другорядними завданнями експедиції були: пошук шляху до Малаккських островів та інших земель, поки що закритих для англійців, налагодження торгових зв’язків між Англією і Сходом, відкриття протоки Апіа, яка за міркуванням того часу повинна була з’єднувати Тихий океан з Атлантикою десь на півночі Каліфорнії [28, 60].

13 грудня 1577 року флотилія Дрейка, яка складалася з 5 кораблів, з командою у складі 164 чоловік, вийшла з Плімута. В квітні 1578 року пірати підійшли до берегів Південної Америки в районі Ла-Плати і повільно просувались на південь. 20 серпня 1578 року піратська флотилія під командуванням Дрейка ввійшла до Магелланової протоки, пройшовши її всього за 20 днів [18, 69].

Однак після того, як кораблі вийшли в Тихий океан, налетіла буря. Флотилію занесло далеко на південь: тут південноамериканський континент закінчувався, а за ним лежала вода. Дрейк зробив відкриття: він виявив, що південніше Магелланової протоки знаходиться лише шматок суші, який, очевидно, належав до Американського континенту. Ніякого Південного континенту йому не вдавалося тут виявити. Дрейк переконався, що за Вогненною Землею простягається відкрите море. В ХІХ столітті, після того, як була відкрита Антарктида, води, побачені «Залізним піратом», назвали протокою Дрейка. Таким чином, в результаті непередбаченого шторму, Дрейк став першовідкривачем протоки між архіпелагом Вогненної Землі і Антарктидою [78, 140].

Дрейк планував, просуваючись далі на північ, знайти на північному сході прохід із Тихого в Атлантичний океан, щоб таким шляхом повернутися на батьківщину. Однак, досягнувши 48° північної широти через погану погоду він знову повернув на південь і 17 червня 1579 р. кинув якір чи то в невеликій затоці, яка на сьогоднішній день носить ім’я Дрейка («бухта Дрейка»), чи то, за більш ймовірною версією, неподалік від затоки Сан-Франциско [44, 102]. Біля берегів Північної Америки Френсіс Дрейк налагодив дружні зв’язки з місцевими жителями – каліфорнійськими індіанцями і, скориставшись моментом, провів урочисту церемонію приєднання індіанських земель до володінь англійської королеви Єлизавети, назвавши цю територію Новим Альбіоном [28, 74].

Після недовгого ремонту «Золотої лані» Дрейк знову вирушив у плавання і пішов шляхом, яким йшли кораблі Магеллана. Через 3 місяці він досяг Молуккських островів, навантаживши своє судно прянощами, за які англійці заплатили награбованим золотом і сріблом [44, 102]. Нарешті Дрейк перетнув Індійський океан і обігнувши африканський мис Доброї Надії 26 вересня 1580 року повернувся в англійський порт Плімут. Так закінчилась друга в історії після Магеллана навколосвітня подорож, яка тривала майже три роки [16, 128].

З 1585 року Іспанія знаходилася у стані війни з Англією. Вдало балансуючи на межі патріотизму і особистої вигоди, група авантюристів, натхненних феноменальним успіхом Дрейка, на початку 1585 року вирішила повторити його подвиг, організувавши експедицію у Тихий океан під командуванням 26-річного збанкрутілого дворянина Томаса Кавендіша (1560–1592) [18, 85].

22 липня 1586 року Кавендіш покинув плімутський порт на трьох суднах з командою у складі 123 досвідчених матросів і офіцерів. Мета експедиції Кавендіша була простою: розоряти порти, нападати на ворожі судна і грабувати противника. Одночасно мореплавці повинні були наносити на карти Адміралтейства всі нововідкриті землі [18, 86]. Сама королева Єлизавета І вклала у цю експедицію свої кошти. Вона ж дала Кавендішу наказ обігнути земну кулю і нанести на морські карти невідомі острови, сприятливі течії, попутні вітри і детально записати все це у своїх корабельних журналах [28, 79].

Благополучно минувши острови Зеленого Мису, кораблі Кавендіша вирушили вздовж Африканського узбережжя і нарешті повернули в бік Бразилії. 7 січня 1587 року ескадра увійшла у Магелланову протоку. Наприкінці лютого кораблі Кавендіша вийшли в Тихий океан, здійснюючи спустошливі набіги на узбережжя Чилі і Перу та полюючи на іспанські торгівельні кораблі. Іспанці вважали, що Тихий океан – їх власність, в яку ніхто не проникне, тому воєнного флоту у західного узбережжя Америки фактично не було. Дрейк, звичайно, побував в цих краях, але іспанцям здавалося, що це чиста випадковість [16, 149].

Після досягнення основної мети експедиції – збагачення її учасників, – у її продовженні не було необхідності. Всі витрати на подорож окупилися сторицею, і можна було повертатись додому. Із трьох кораблів у Кавендіша залишився лише один, з 48 матросами на борту, перевантажений здобиччю і беззахисний перед будь-яким воєнним кораблем. Тому Кавендіш вирішив пливти дорогою, прокладеною Дрейком, через Тихий океан до Островів прянощів, через Гуам і Філіппіни, повз Яву і Суматру. Подальший маршрут пролягав через Індійський океан і мис Доброї Надії – до західного узбережжя Африки і далі в Англію.

9 вересня 1588 року корабель Кавендіша увійшов в Плімутський порт. Так завершилась третя в історії людства навколосвітня подорож. Кавендіш обігнув земну кулю за 2 роки і 51 день [16, 154].

Після повернення до Англії Кавендіш, як і Дрейк, на відзначення заслуг перед королівством одержав шляхетський титул. Слава про нього розійшлася по всій Англії. Тут добре розуміли значення його експедиції і оцінили не тільки захоплену здобич, привезену ним, але й географічні свідчення, які вважались тоді великою цінністю. Англія отримала те, що раніше старанно приховувалось від всіх іспанцями: детальні карти з точними відстанями, обрисами берегів, проток, бухт, місць якірної стоянки, вітрами і течіями. Кавендіш привіз в Англію масу свідчень про Америку, Філіппіни, Яву, уточнені карти всіх тих земель, де він побував, лоцію Магелланової протоки. Він розповідав про багатства Сходу, і Китаю в тому числі, після чого в Англії знову почали посилено готуватись до того, щоб зв’язатися із східно-азіатським регіоном безпосередньо [16, 154].

Ще один англійський пірат і дослідник Мартін Фробішер (1539–1594) перше своє плавання здійснив у 1553–1554 роках до берегів Гвінеї. З 1563 р. Фробішер почав займатися піратством. З 1570 року він офіційно перебуває на службі у англійської королеви [18, 73].

У цей час англійців охопила манія пошуку Північно-Західного проходу, що вів до омріяної Індії. В 1576 році Гемфрі Джильберт на основі карти басейну річки Св. Лаврентія, укладеної Ж. Картьє і опублікованої в 1564 р. географом Ортеліусом, видав брошуру під назвою «Роздуми», у якій доводив наявність виходу із Атлантичного океану в Тихий. Ця брошура справила велике враження на М. Лока, одного з агентів англійської Московської компанії. Лок познайомився із Фробішером, відомим тоді мореплавцем і піратом, який теж прагнув відшукати Північно-Західний прохід до Індії. Разом вони вирішили спорядити невелику експедицію, вирушивши в об’їзд Америки з півночі [53, 112].

19 червня 1576 р. кораблі Лока і Фробішера вийшли із Дептфорда. Вони пройшли Північне море, обігнули Шотландські і Фарерські острови і дістались до південної кінцівки Землі Фрісланд (нині о. Гренландія). Відчайдушно маневруючи серед айсбергів, Фробішер вийшов у вузьку затоку, названу в результаті його іменем. Він пройшов цією затокою 60 миль, маючи по праву руку Азіатський материк, який зліва відділявся від Американської суші [16, 463].

Нововідкриті землі, які згодом були названі «Американською сушею» Фробішера, насправді являлись південно-східним півостровом Баффінової Землі. Єлизавета І дала їй умовну таємну назву Meta incognita (з лат. Невідомий шлях), так як зі слів Фробішера зробила висновок, що ця ділянка суші є підступом до Азії. Для Фробішера доказом того, що він все-таки досягнув Азії, були жителі цієї місцевості, які ззовні нагадували татар. У дійсності ж це була перша історично зафіксована зустріч європейців з американськими ескімосами [16, 464].

Після повернення Фробішера 2 жовтня 1576 р. королева Єлизавета поспішила подарувати йому особливу хартію на право монопольної торгівлі з Китаєм через «відкритий» ним Північно-Західний прохід. Негайно була організована Катайська (Китайська) компанія за участю королеви, поважних державних чиновників і магнатів Лондонського Сіті [18, 74].

В травні 1578 року Мартін Фробішер продовжив дослідження «затоки» і планував дійти до «Катая». Однак бурі Крайньої Півночі відкинули кораблі на південь. Експедиція потрапила у справжню, вільну від льоду широку затоку, за якою було видно відкрите море. Фробішер повів команду на північний схід і відкрив прохід між півостровом Мета-Інкогніта на заході і групою невеликих островів на сході. Тепер навіть в його очах «Золота Земля» не могла бути материком, адже вона знаходилася між двома протоками: однією справжньою, Гудзоновою, – на півдні і відкритою Фробішером, – на півночі [16, 466].

Після останньої експедиції королева навіть возвела Фробішера в дворянство. Таке ставлення Єлизавети до бувалого «морського вовка» привело до того, що англійські історики і по сьогоднішній день ставлять його ім’я поруч з іншими великими мореплавцями [16, 468].

Історичні ж наслідки арктичних експедицій такі: в марній надії знайти північно-західний шлях в Індію Мартіну Фробішеру в 1576–1578 рр. вдалося дійти до 63° північної широти, побачити справжню Гренландію, покласти початок відкриттю Баффінової Землі і увійти до Девісової і Гудзонової проток [53, 362]. Завдяки експедиціям Фробішера у моряків виникло уявлення про наявність великого архіпелагу на північному заході океану. Так успішний пірат і приватир став піонером підкорення Арктики [18, 73].

Таким чином, приклад Ф. Дрейка, Т. Кавендіша, М. Фробішера доводить, що єлизаветинські «морські вовки» були не тільки піратами, але й першовідкривачами, видатними мореплавцями, подорожі яких мали величезне географічне значення. В пошуках найвигідніших торгівельних шляхів чи в результаті проникнення до малодосліджених величезних територій, які або залишились до цього часу «білими плямами», або були закритими для доступу в них монопольним правом Іспанської і Португальської імперій, вони наносили на карти нові острови, невідомі землі, уточнені обриси узбережжі. Грабіжницькі походи англійських піратів відкрили морські шляхи, відомі раніше тільки іспанцям і португальцям, і чітко показали, що віднині в Іспанії немає монополії на корабельні перевезення в Тихому океані, і що португальці являються не єдиною силою на сході.

1.4 Основні результати Великих географічних відкриттів та їхнє значення для розвитку Англії

Великі географічні відкриття становлять одне з найбільш значущих явищ всесвітньої історії. Наслідки цих відкриттів вперше у світовій історії мали планетарний характер. В ході Великих географічних відкриттів європейці здійснили революційний прорив в інші цивілізації, що прискорило формування цілісності світового розвитку. У зв'язку з цим дослідники пропонують називати період кінця XV – середини XVII ст. геополітичною революцією [77, 23].

До кінця XV ст. Європа була відносно замкнутим регіоном. Відкриття нових земель розширило цивілізаційний кругозір європейців. Водночас почалася адаптація позаєвропейського світу до цінностей європейської цивілізації, щоправда, не завжди цивілізаційними методами [76, 51].

Великі географічні відкриття дали змогу встановити контури населених материків. Крім північного й північно-західного берегів Америки та східного берега Австралії, була досліджена досить велика частина земної поверхні. Хоча невідомими залишалося ще багато областей Америки, Центральної Африки й вся Австралія, наступними роками десятки експедицій ліквідували цю прогалину. Великі географічні відкриття дали величезний запас нових фактів з астрономії, геології, зоології, ботаніки. Це сприяло розвиткові наукових знань [40, 28].

Великі географічні відкриття започаткували добу колоніальних завоювань. З відкриттям нових земель та країн європейці розпочали їх інтенсивну колонізацію. Основу колонізаційного процесу заклав іспанець Фернандо Кортес (1485–1547). Він протягом 1519–1521 pp. захопив величезну країну Мексику, а її населення (племена ацтеків) зробив колоніально залежним від Іспанії. Другий іспанський конкістадор Франциско Пісарро в 1532–1535 pp. підкорив Перу, а в 1530–1540 pp. іспанці захопили Чилі, Нову Гренаду (Колумбію), Болівію [63, 29].

Острів Еспаньола (Гаїті) став центром іспанської колонізації. Населення Антильських островів проживало в умовах первісного ладу, а тому легко потрапило в повну залежність від іспанців. Однак індіанці не виправдали надій колонізаторів. Не призвичаєні до рабства, не пристосовані до важких умов праці, тубільці швидко виснажувались і помирали від голоду і хвороб. Якщо на початку колонізації місцеве населення усіх Вест-Індських островів складало близько 1 млн. чоловік, то за півсторіччя воно майже все було знищене [66, 22].

Знелюднені території потребували робочих рук. Колонізатори швидко вирішили цю проблему – з 1501 р. починається масове завезення негрів-рабів з Африки до Америки. 1515 р. Іспанія надіслала першу партію чорних рабів безпосередньо з Африки до Америки й одержала звідти першу партію американського цукру, який виготовили раби. Так розпочався процес багатовікового поневолення африканського населення і використання його в якості робочої сили на плантаціях [65, 27].

З усіх завойованих земель до Іспанії надходили дорогоцінні метали, коштовності, цінні породи дерев, тютюн, прянощі. Ці надходження ретельно контролювала королівська влада, спираючись на дворянство, з середовища якого призначалось вище чиновництво колоній – віце-королі, губернатори, генерал-капітани. У такий спосіб Іспанія швидко збагатилася й на певний історичний період почала відігравати провідну роль у європейській політиці [40, 28].

Колоніальна система вела до загострення взаємовідносин серед європейських держав. Між ними розпочалася збройна боротьба за колонії та сфери впливу в різних куточках планети. Це спричинило цілу низку європейських воєн, які тривали протягом усього Нового часу: англо-іспанські та іспано-голландські війни другої половини XVII ст., англо-французькі XVIII ст. [42, 86].

Географічні відкриття зумовили так звану революцію цін. Внаслідок того, що із заморських країн надходило багато золота й срібла, а виробництво зростало повільніше, золоті й срібні монети почали дешевшати. Тепер на них можна було купити в кілька разів менше товарів, ніж раніше [63, 30]. Віднині головним мірилом багатства й капіталу стало золото, за яке все можна було купити й продати. Золото посилило економічну міць буржуазії й категорій населення, пов'язаних із капіталістичним способом виробництва та колоніальною системою. Водночас золото зумовило масове розорення дрібного виробника в місті й селах, який не міг конкурувати з великим промисловим виробництвом [40, 29].

Відкриття нових торговельних шляхів призвело до переміщення центру європейської торгівлі з Середземного моря до північних морів. Відтепер і до прориття Суецького каналу (1869) основна торгівля Європи з країнами Індостану і Китаю велась через Атлантичний океан повз мис Доброї Надії [29, 142].

Місце Італії, найбільш розвиненої торгової країни в Європі, посіли Іспанія й Португалія. Левова частка цінностей, що надходили з колоній, потрапляла до Іспанії та Португалії. Ці країни були відсталими й майже не мали промисловості. Тому золото витрачалося феодалами як плата за товари, які купувалися в інших країнах. Награбовані в колоніях цінності накопичувалися в купців та банкірів більш розвинених країнах Європи. [40, 28].

Особлива роль, яку відіграли морські комунікації у ході Великих географічних відкриттів, остаточно встановила пріоритет морських держав над континентальними. Це підтверджується тезою А.Г. Франка про те, що вісь Центральна Азія – Анатолія – Північна Індія – Палестина та Єгипет перестала відігравати вирішальну роль у світовій системі [75, 9].

Історичний центр Європи із Середземномор'я переміщується у північно-західний, «атлантичний» регіон. Нідерланди, Англія й Північна Франція мали вільний вихід до Атлантики й лежали на шляху між Північною та Південною Європою. Оскільки Франція впродовж XVI ст. вела численні зовнішні та внутрішні війни, то найбільше скористалися наслідками географічних відкриттів Нідерланди та Англія. Розташування Англії та Голландії у центрі світових комунікацій сприяло майбутньому витисненню ними Іспанії та Португалії з панівних позицій у атлантичному просторі, їх успішній колоніальній експансії та взяттю під свій контроль світової торгівлі та комунікацій. Міста Антверпен і Лондон поступово перетворюються на головні центри світової торгівлі [49, 46].

Відкриття нових світових торговельних шляхів зробило надзвичайно вигідним географічне положення Англії (велике значення при цьому мав стратегічний контроль, який вона здійснювала над Ла-Маншем). До кінця XIV ст. Англія була переважно сільськогосподарською країною, зосередженою на своїх внутрішніх територіях і не спокушеною морем. З розвитком океанських шляхів Англія, завдяки своєму острівному положенню, володіючи звивистою береговою лінією і достатньою кількістю портів, мала всі можливості, щоб зайняти провідне торгівельне значення [27, 132].

Таким чином, Великі географічні відкриття дали європейцям можливість освоїти значні економічно-географічні простори, нагромадити первісний капітал для індустріалізації, втягнути нові регіони в більш прискорений соціально-економічний розвиток й європейську цивілізацію. Незважаючи на те, що геополітичну революцію здійснювали Іспанія, Німеччина та Португалія, її результати виявилися корисними насамперед для атлантичних держав Північного Заходу. Зміна напрямків торговельних шляхів породила суперництво між цими націями в прагненні оволодіти азійськими й американськими ринками збуту, продуктами та іншими матеріальними цінностями поневолених народів.

Отже, протягом кінця XV – середини XVII ст. було зроблено найбільшу кількість видатних географічних відкриттів. Пошуки нових земель і шляхів в Азію були викликані розвитком ремесел і торгівлі в Європі і пов’язаним з ним дефіцитом дорогоцінних металів, захопленням турками сухопутних доріг на Схід, необхідністю встановити безпосередній зв’язок з азійськими країнами. Перші відкриття були зроблені іспанськими і португальськими мореплавцями. Однак їхню ініціативу перехоплюють англійці, які приступили до пошуків північно-західного і північно-східного шляхів в Індію і Китай. Ряди першовідкривачів поповнювали і англійські пірати. У такий спосіб Англія заявляє про своє право на розподіл багатств Індії і Америки, які за умовами Тордесільяської угоди належали до сфер впливу ініціаторів Великих географічних відкриттів – Іспанії і Португалії.

2. Англо-іспанське суперництво та становлення англійської колоніальної системи

2.1 Торгівельна і колоніальна експансія Англії в умовах іспансько-португальської монополії

В XVI ст. Англія представляла собою країну з розвинутим мануфактурним виробництвом, високим рівнем господарського розвитку. Набирала сили нова верства населення – буржуазія, яка об'єднувався з рицарями і новим дворянством (джентрі) [20, 114]. Подальший розвиток капіталістичних відносин вимагав збільшення ринків збуту і джерел постачання сировини, що призвело до торгової експансії 60–70-х років. В Англії саме торгівля сприяла прискоренню розпаду феодальних відносин і була джерелом збагачення буржуазії [68, 57].

Розвиток англійської торгівлі здійснювався в особливих умовах. В Англії не було могутнього флоту, і її торгівля велася на іноземних суднах В ХV ст. торгівля Англії з Італією і країнами Сходу відбувалась головним чином за посередництва венеціанських купців. Торгівельні зв’язки Англії з країнами Північної Європи знаходились в руках німецьких купців, які входили до Ганзейського Союзу. В ХVІ ст. їхня монополія була ліквідована, а вся зовнішня торгівля зосередилась в руках великих торгівельних компаній англійських купців, які створювалися з метою освоєння нових ринків збуту товарів і отримання сировини. [49, 48].

В 1565 р. після подорожі Р. Ченслера була утворена Московська компанія. Отримавши від Івана Грозного привілеї на російському ринку, вона заснувала свої факторії в Холмогорках, Ярославлі, Вологді, Устюзі, Пскові і Новгороді [53, 103].

Торгівля з Московією велася не тільки в обхід Скандинавського півострова, але і через Балтійське море: проходячи через Зундську протоку, кораблі прибували до Нарви. В 1579 р. була заснована Естляндська (Східна) компанія для торгівлі із країнами балтійського регіону і Скандинавії [38, 267].

Проникнення англійського купецтва в країни Близького Сходу, як з боку Москви, так і через Середземне море призвело до встановлення регулярних дипломатичних і торгівельних відносин з Туреччиною. Отримавши привілеї від султана, англійці заснували в 1581 р. Левантійську компанію, яка імпортувала східні товари – шовк, прянощі, бавовну тощо [38, 268].

Існували компанії «купців-авантюристів», які діяли на власний страх і ризик, а також акціонерні купецькі товариства, створені за рахунок пайових внесків її учасників. По закінченні експедиції вони отримували свою частку прибутку в залежності від внеску. Інколи прибутки досягали 300% річних [74, 36].

Корона зазвичай надавала таким великим компаніям монопольне право на торгівлю, що охороняло їх від конкуренції і дозволяло самовільно збільшувати ціни на товари [20, 114]. В 1580 р. англійське купецтво отримало т. зв. капітуляцію – право торгувати повсюди у володіннях турецького султана, сплачуючи невелике мито, в розмірі 5%. Проникнення на Близький Схід полегшувалось тим, що Левантійська компанія володіла добре озброєним торгівельним флотом (зростанню англійського судноплавства сприяла державна протекціоністська політика, яка дозволяла перевозити ряд товарів тільки на англійських кораблях). Єлизавета I і Таємна Рада внесли в якості паю до компанії 40 тис. ф. ст., отримавши дохід в розмірі 300%. В 1584 р. королева вклала в левантійську торгівлю ще 10 тис. ф. ст. на умовах отримання 500 фунтів стерлінгів щорічного прибутку [53, 104].

Новий Світ був другим напрямком торгівельної експансії Англії і важливим джерелом збагачення її промислово-буржуазних кіл. Для англійської промисловості американські колонії, якими володіла Іспанія, були вигідним ринком збуту і постачальником сировини. В 40–60-ті роки ХVІ ст. купецтво Корсета, Девоншира і Корнуолла вело взаємовигідну торгівлю із населенням іспанських колоній на американському узбережжі, поставляючи їм власні товари, а також невільників, захоплених на узбережжі Африки [20, 115].

Однак з середини 60-х років влада Вест-Індії, охороняючи іспанську монополію на торгівлю з Америкою, прийняла жорсткі заходи проти відносин колоністів з «контрабандистами» і «єретиками», заборонивши своїм колоніям торгувати з будь-якою чужою нацією. Право на товарообмін у цьому регіоні фактично монополізувала Севільська компанія, без її дозволу жоден корабель не міг зайти до Портів Нового Світу [43, 80]. Всі іноземці, в тому числі і англійські купці, які робили спроби хоча б наблизитись до іспанських колоніальних володінь, автоматично зараховувались до піратів. Їх кораблі і товари конфісковувались, а членів команди безжалісно вішали на реях [38, 268].

Все це змушувало мирних англійських торговців ставати агресивнішими. Більшість з них продовжували торгувати з іспанськими колоніями всупереч усім заборонам, або ж перетворювались на морських розбійників, які грабували іспанські порти і судна, що перевозили американське золото і срібло. В цей період пірати і окремі купці-авантюристи були головними агентами, які ввозили контрабанду в іспанські і португальські колонії і таємно вивозили звідти колоніальні товари [28, 6].

В Англії виникли спеціальні купецькі компанії для спорядження піратських експедицій проти іспанців. Єлизавета та інші представники вищої англійської знаті була пайщиками ряду таких компаній [41, 59]. За такої підтримки англійські пірати нападали на навантажені американським золотом іспанські кораблі, грабували іспанські колонії в Америці і привозили в Англію небачені багатства. Союз знаті, купців і самого уряду з піратами був взаємовигідним, оскільки їх об’єднувала боротьба з спільним ворогом – Іспанією, яка до того ж приносила великі прибутки. Так, в умовах іспансько-португальської торгово-колоніальної монополії англійські купці почали досить вигідно перепродавати іншим державам колоніальні товари, якими їх постачали вітчизняні пірати, перехоплюючи товар в іспанців і португальців, котрі перевозили його з колоній в Європу [53, 108].

Таким чином, бурхливий розвиток промисловості змушував Англію шукати нові ринки збуту, фінансові ресурси і сировину, необхідні для її нормального функціонування. Розв’язання цієї проблеми пов’язувалося зі збільшенням кількості комерційних партнерів, пошуком нових ринків, створенням великих купецьких компаній, підтримуваних урядом Тюдорів. Назви торговельних компаній, утворених в той період (Московська, Левантійська, Істляндська) характеризують основні напрями англійської торгової експансії в 60–80-х р.р. Протягом всього ХVІ ст. Англія не мала таких великих і багатих колоніальних територій, які можна було б зрівняти із володіннями Іспанії і Португалії. Вона запізнилась на цей перший поділ світу, а тому наздоганяла втрачене різними способами, в тому числі шляхом контрабандної торгівлі з колоніями Іспанії і піратського грабежу її портів і кораблів.

2.2 Загострення англо-іспанських відносин у другій половині ХVІ століття

Однією з причин загострення англо-іспанських суперечностей стало утвердження англіканської реформації за правління Елизавети Тюдор (1558–1603). До релігійної ворожнечі між католицькою Іспанією і протестантською Англією слід додати також суперництво двох держав за панування на морях [34, 400]. Королева Єлизавета I і її найближче оточення не визнавали торгово-колоніальної монополії Іспанії, але прагнули дещо відтягнути конфлікт, оскільки Англія на той час ще не була готова до відкритого протиборства. У другій половині ХVІ століття суперництво з Іспанією набуло форми неоголошеної війни із залученням дипломатичних і піратських методів боротьби [34, 402].

В період неоголошеної війни проти Іспанії найхоробріші пірати Альбіону були завербовані на службу англійській короні в якості корсарів. Англія на той час не володіла сильним військовим флотом, тому створювала свої збройні сили на морі саме з таких піратів. Згідно з політикою Єлизавети I вони мали чітке завдання – полювати за іспанськими флотиліями, які перевозили дорогоцінні метали в Європу, і грабувати прибережні міста у Вест-Індії [43, 42].

Ці відважні люди, що відчайдушно боролись проти найголовнішого суперника гордого Альбіону – Іспанії високо цінувалися англійською короною і суспільством. Так, імена колишніх піратів, які стали корсарами її королівської величності, таких як Д. Хоукінс, Ф. Дрейк, Т. Кавендіш, М. Фробішер, займають поважне місце в історії Англії. Багато хто з них за визначні заслуги у боротьбі з ворогом отримали в нагороду дворянські титули, високі державні посади і звання Водночас англійська дипломатія ніколи не визнавала, що грабіжницькі напади на іспанців підтримуються владою, оскільки офіційно Англія не перебувала в стані війни з Іспанією [53, 131].

Діяльність англійських піратів у контрольованих іспанцями водах Нового Світу, завдавала грандіозних збитків Іспанській колоніальній імперії (втрати іспанців від морського розбою англійських піратів іноді доходили до 3 млн. дукатів на рік), послаблювала її могутність на морях і одночасно приносила солідні прибутки у вигляді відрахувань до державного бюджету, які йшли на будівництво боєздатного флоту, адже Англія готувалась до відкритої конфронтації з Іспанією [28, 7].

Напруга між Англією і Іспанією особливо зросла на початку 80-х років, коли піратські грабіжницькі набіги на іспанські володіння досягли небаченого розмаху. До погіршення англо-іспанських відносин призвів піратський рейд Френсіса Дрейка 1578–1580 рр. Посол Філіппа ІІ рішуче наполягав на покаранні Дрейка і поверненні награбованого, яке оцінювалося приблизно в 500 тис. ф.ст. Королівська рада Єлизавети обмежилась туманною відповіддю, що «іспанський король не має морального права перешкоджати англійцям відвідуванню Індії» [16, 129]. Вона осипала «Залізного пірата» почестями і подарувала йому титул баронета, отримавши натомість майже половину захоплених цінностей [19, 147].

З Іспанією англійська монархія стикалася не тільки на світових шляхах того часу, але і в сфері європейської політики. Оскільки католицькі сили в Європі являлися знаряддям іспанської політики, Англія підтримувала їхніх противників. Так, Єлизавета підтримувала гугенотів у Франції, допомагала повсталим Нідерландам. В свою чергу Іспанія надавала допомогу ірландським католикам в їхній боротьбі проти англійського панування в Ірландії, відправляючи туди своїх агентів, головним чином єзуїтів, і готуючи вторгнення на її територію. У самій Англії іспанські агенти організовували ряд католицьких змов проти Єлизавети, в центрі яких стояла колишня шотландська королева Марія Стюарт [5, 336].

Протягом кількох років Іспанія готувалася до нападу на Англію. Оточення Філіпа ІІ закликало його «роздавити гніздо єретиків». Страта Марії Стюарт стала зручним приводом для інтервенції [38, 272]. Іспанські сили вторгнення до кінця 1587 р. були готові виступити в похід, але несподівана контратака англійської ескадри під командування Ф. Дрейка зірвала плани Філіпа ІІ. Англійський адмірал здійснив сміливий напад на найважливіший іспанський порт Кадіс, де були зосереджені головні сили іспанського флоту – «Непереможної Армади». Англійцям вдалося знищити більше 30 із 60 іспанських кораблів. Напад зробив неможливим вихід «Непереможної Армади» в море: Філіп ІІ був змушений відкласти заплановане вторгнення в Англію на один рік [41, 60].

Тим не менше 20 травня 1588 р. «Непереможна Армада» залишила Лісабонський порт і вийшла у відкрите море, тримаючи курс до берегів Англії. Іспанці мали у своєму розпорядженні 175 воєнних і 57 транспортних кораблів, на борту яких знаходилось 8 тис. матросів, 2 тис.і невільників-гребців, 19 тис. солдат, тисяча офіцерів. На чолі Армади стояла людина, незнайома з морською справою, однак знатного роду – герцог Медина Сидонья [19, 147].

Війна з Іспанією в Англії набула значення боротьби за національну самостійність країни. Для відсічі десанту і захисту Лондона були створені сухопутна армія і флот [5, 337]. Англійський флот, який складався із невеликого ядра королівських кораблів і більшої частини приватних купецьких і піратських суден з різних міст Англії, нараховував близько 197 бойових і транспортних кораблів, здебільшого невеликих за розмірами. Вони, однак, відрізнялися маневреністю і були краще озброєні артилерією [38, 272]. Англійськими морськими силами командували не бездарні вельможі, а досвідчені капітани, в тому числі Ф. Дрейк, Д. Хоукінс. Головне керівництво англійським флотом взяв на себе Чарльз Говард [19, 147].

26 липня 1599 року армада вийшла із Ла-Коруньї і через кілька днів досягла англійських вод у Плімута, звідси вона попрямувала в Дюнкерк. Іспанці розраховували не на морську битву, а на висадку багато чисельного флоту, тактика ж англійців полягала у постійних нальотах на Армаду, поки вона рухалась протоками, що відділяли Англію від континенту [5, 338]. Протягом двох тижнів більш легкі і маневрені англійські судна під командуванням Френсіса Дрейка, використовуючи свою перевагу в артилерії, атакували іспанців. За висловом «Залізного пірата» англійці «виривали із хвоста іспанського птаха одне перо за іншим». У цей час основна частина англійського флоту на чолі з Чарльзом Говардом прикривала підхід до Дувра – місця можливої висадки ворога [38, 273].

Після кількох сутичок виснажена Армада, не зумівши дійти до Дюнкерка за поповненням, пристала до французького берега в Кале, очікуючи десантний загін з Фландрії. Але англійці не вагалися, застосувавши воєнну хитрість. Як тільки піднявся вітер, англійці, начинивши кілька своїх човнів-брандерів вибухівкою, і проникнувши у французьку бухту, підпалили їх і пустили на ворожу ескадру. Армада розсіялася, кораблі втратили зв’язок один з одним. Скориставшись цим, англійці розпочали битву. Іспанці зазнали повної поразки і великих втрат [19, 148]. Так і не дочекавшись підкріплення, залишки «Непереможної Армади» розпочали відступ. Але сильний південний вітер не дозволив їм здійснити плавання через Ла-Манш. Буря розкидала кораблі Армади поблизу берегів Шотландії і завершила її розгром [5, 338].

Таким чином, причиною багатолітнього суперництва Англією з Іспанією була англійська торгівельно-колоніальна експансія, якій було тісно в умовах іспанської монополії. Згодом конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Англія не мала змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, тому піддані Єлизавети І проводили своєрідну партизанську морську війну проти Іспанії. Англійські пірати під захистом корони систематично перехоплювали іспанські судна, що йшли з Америки, й здійснювали напади на іспанські колонії. Перемога над Непереможною Армадою знаменувала собою утвердження Англії в ролі нової морської держави. Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але і відстояла свою національну незалежність і протестантську віру.

2.3 Посилення Англії як морської держави після перемоги над Іспанією

Після подій 1588 р. значно посилились міжнародні позиції Англії, для якої відкрились шляхи до морської гегемонії. Англійці звільнились від іспанського іга на морях з ідеєю потіснити колишніх конкурентів, головним чином, в Індії і в Новому Світі. Загибель «Непереможної Армади» дозволила англійським корсарам і мореплавцям, лондонському, плімутському і взагалі всьому приморському англійському купецтву, яке фінансувало їхні експедиції, відійти від стратегії оборони і подумати про прямі напади на іспанські воєнні порти. Відтепер доцільним було не тільки організовувати напади на іспанські галеони, але і здійснювати далекі розвідки в заокеанські іспанські і португальські володіння з метою завести самостійні торгівельні зв’язки [20, 127].

Вже з перших десятиліть XVII ст. розпочинається поступове заселення англійськими переселенцями тієї частини східного узбережжя Північної Америки, яка лежить між сучасною територією штату Нью-Йорк і півостровом Флоридою З іншого боку, починаються перші спроби відбити у іспанців частину захоплених ними ще з часів Колумба земель. Майже одночасно відбуваються перші розвідки і початок торгових відносин з Індонезією, а згодом з Індією [53, 125].

Із розгромом іспанської Армади було підірвано морську могутність Іспанії. Панування на морях почало переходити до Англії і Голландії, що відкривало перед ними можливість здійснення великих колоніальних захоплень [5, 338].

Вступаючи наприкінці XVI ст. в боротьбу за колонії і за право на заморську торгівлю, Англія зіткнулася не лише з голландцями, які випередили її у цій сфері, але і зі своїм заклятим ворогом, Іспанією. Загибель «Армади» значно послабила, але не доконала Іспанію. Вона не була викреслена із списку конкурентів на морську торгівлю. Вже більше не було воєнно-морських сил, достатніх для того, щоб ризикнути ввійти в Ла-Манш, підкорити Англію і повернути собі першорядне значення в Європі. Але у іспанців залишалися деякі ресурси, за допомогою яких вони ще трималася на поверхні політичного життя Європи, хоч і на статусі другорядної держави. В Іспанії залишалася і Центральна, і Південна Америка, а також пости і факторії в південних морях Тихого океану [20, 148].

Крім того виявилося, що для боротьби на Атлантичному океані англійський флот продовжував залишатися безпорадним. Французи і голландці врахували нову ситуацію. Вони поспішили вигнати англійців із вод Ньюфаундленда, що в свою чергу знайшло відгук в Іспанії. Іспанський уряд оголосив, що Тордесільяська угода зовсім не пустий звук, і що його дію потрібно відновити. Це однак не припинило діяльність англійських піратів, які незмінно користувалися підтримкою правителів і великої частини буржуазії, зацікавлених в морській торгівлі [53, 126].

В XVIІ ст. яскраво виділилися 3 райони зіткнення колоніальних і торгових інтересів: Індія і країни Південних морів, Вест-Індія і Північна Америка. У Вест-Індії держави, які конкурували з Іспанією (Голландія, Англія і Франція), не мали можливості використовувати позбавлені будь-якої самостійності місцеві сили. В цій частині світу зусилля держав спрямовуються на розрив морських зв’язків Вест-Індії з метрополією шляхом контрабандної торгівлі і піратства [5,702].

Вже наприкінці 20-х років XVII ст. Вест-Індські острівні групи – Великі Антильські і Малі Антильські острови, – які «числилися» за Іспанією на підставі Тордесільясського угоди 1494 р., починають заселятися англійцями, французами і голландцями. Однак найбагатші Антильські острови (Еспаньола або Гаїті, Куба, Ямайка, Пуерто-Ріко і Тринідад) як і раніше належали іспанцям [5,707].

У 1654 р. між Іспанією і Англією спалахнула нова війна, Кромвель відразу ж відправив експедицію у вест-індські води. Характерною є розмова, яку Кромвель мав з іспанським послом перед тим, як почати війну: Кромвель вимагав свободи торгівлі для англійців у Вест-Індських володіннях Іспанії. Посол відповів, що це рівнозначно тому, якби Кромвель зажадав у іспанського короля, щоб той віддав обидва своїх ока [53, 258].

У квітні 1655 р. англійська ескадра вийшла в похід. Спроба відняти у іспанців Санто-Домінго (Гаїті) не вдалася, але Ямайка вже в травні того ж року була завойована англійцями. Цю війну проти іспанців Кромвель вів в союзі з Францією. Іспанці були позбавлені можливості повернути втрачене. Багатюща Ямайка надовго залишилася за Англією. Після того, як маршал Тюренн, керуючи союзними англо-французькими військами, розбив іспанців (у червні 1658 р., в битві біля Дюнкерка), Іспанія була змушена укласти Піренейський мир (1659 р.), за яким віддавала Ямайку англійцям [12, 522].

Таким чином, після тріумфальної перемоги над іспанською Армадою, яка вважалась непереможною, морська могутність Іспанії була підірвана, відтепер торгівельна і колоніальна першість почала переходити до нових морських держав, що ступили на капіталістичний шлях розвитку, до Англії і Голландії. Англійці відкрито заявляють про свої претензії на світове панування. Користуючись занепадом Іспанської колоніальної імперії Англія переходить до прямого захоплення великих заокеанських територій і претендує на роль першорядної морської держави.

2.4 Колоніальні завоювання Англії У Вест-Індії і в Північній Америці

Колоніалізм довгий час був обмежений тими морськими державами, які його започаткували. Англійці взялися до колонізації відносно пізно, створюючи свою колоніальну імперію на уламках іспанської. Перші переселенські колонії Англії виникли в Північній Америці. Після кількох невдалих спроб, здійснених у 80-х роках XVI ст., в 1607 р. було засноване перше постійне поселення – Джеймстаун. 1620 р. у Масачуссетську затоку приплив корабель «Мейфлауер», привізши 120 отців-пілігримів – пуритан, що тікали від релігійних переслідувань в Англії. В 1733 р. утворилася остання із 13 колоній – Джорджія [32, 529].

Англійські колонії в Північній Америці утворювалися на різній основі: як поселення релігійних громад (Плімутська колонія в Новій Англії); як поселення, засновані торговельними компаніями (Массачусетс, Вірджинія); як колонії, організовані приватними особами, що одержали хартії від короля (Пенсільванія, Меріленд). У період Англійської революції й протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, з’являлися нові колонії. Боротьба з голландцями, які в 1624 р. заснували Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк) і намагалися закріпити за собою область, названу Новими Нідерландами, завершилась тим, що в 1664 р. англійці захопили голландські володіння. До середини XVII ст. в Америці вже існувало 13 англійських колоній, у яких проживало понад 330 тис. осіб [5,709].

Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи на плантаціях, орієнтованих на світовий ринок, і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Наприкінці XVII ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників [53, 262]. Причини широкого застосування рабської праці в колоніях полягали насамперед у тому, що величезна кількість дрібних виробників легко здобувалася тут основний засіб виробництва – землю. Внаслідок цього пропозиція робочої сили в колоніях була досить обмеженою, а наймані робітники були надто дорогими. Рабство негрів, таким чином, було виправдане потребами капіталістичного розвитку в умовах дефіциту робочих рук [21, 87].

Англійські купці й судновласники звернулися до работоргівлі як до джерела величезних прибутків. Вони купували у Вест-Індії патоку, переганяючи її в ром на численних винокурних заводах Нової Англії. На західноафриканському узбережжі ром був головним платіжним засобом при купівлі рабів; ціна негра дорівнювала 100 галонам рому, тобто 10 ф ст. Отриманих рабів перепродавали у Вест-Індію й американські колонії по 30–60 ф. ст. «за голову» [61, 68]. На работоргівлі наживалися ліверпульські купці; її учасниками були англійські лорди та єпископи, врешті-решт у цій торгівлі були зацікавлені й самі американські плантатори, які відчували потребу у постійному притоку робочої сили [20, 289].

До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур. Вони спільно з «домашніми» ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами й розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки [35,20]. Успіхи товарного виробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значний поштовх до розвитку кораблебудування й перетворення його у високорозвинену галузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30% кораблів англійського флоту було побудовано в колоніях [20, 289].

Прискорений економічний розвиток поселень, розширення й поглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями й метрополією. Англійська буржуазія й аристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту для зростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характер розвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північні колонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американська буржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії у суднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].

З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чверті XVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнав промислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати в них прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актом заохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревно англійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів, тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніях вовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].

Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійською короною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето по відношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, що обиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але з посиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набували автономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевій купецькій і плантаторській олігархії [39, 31].

Економічно й політично північноамериканські колонії довгий час були більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використала їхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність від метрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Таке становище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного панування на американському ринку [35, 23].

Одночасно з колонізацією Північноамериканського континенту відбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділа в такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються на Бермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора, Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку, в 1666 р. – Багамські острови, в 1762 р. – два острови із групи Навітряних островів – Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].

У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливі природні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарство надзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, перш за все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійських купців, які торгували колоніальними продуктами. Англійські купці і промисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політику британського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалися про те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і у найвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть свої міста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі і промисловості Англії [53, 263].

Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізніше від Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальні володіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови в Карибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіці колоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічних важелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами для збуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу і місцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнародній арені.

Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництво на морях, а також релігійні протиріччя були головними причинами англо-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією у відкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІ століття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськими колоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизавети таємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдавали відчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутності після розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнює свої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочергової морської держави.

3. Розширення зовнішньої експансії Англії та нові військово-політичні конфлікти

3.1 Вплив торгівельних інтересів та ідей меркантилізму на зовнішню політику Англії в XVII – I пол. XVIII ст.

Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVII століття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індекс зростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експорт збільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає у створенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економіки у бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії, Китаю і африканських берегів [24, 378].

До середини XVIII ст. англійська зовнішня торгівля невпинно зростала, відносно зменшуючись у напрямі оточуючої Європи і збільшуючись на рівні заморських торгових операцій. Обмежена зростанням внутрішніх цін і вартості робочої сили, Англія не могла стримати французьку і голландську конкуренцію на близько розташованих ринках Європи. Центр тяжіння англійської торгівлі проявляв тенденцію до віддалення від Європи, тоді як її торгові операції з американськими колоніями і з Індією постійно збільшувалися [20,285].

Така ситуація була результатом перемоги над відстанню, яку отримала англійська торгівля, спираючись на перший флот світу. В світі не було жодної країни, включаючи Голландію, де розподіл праці у сфері мореплавства просунувся б так далеко, як в Англії [49, 46]. Сама по собі торгова революція не пояснює піднесення Англії на міжнародній арені, але жоден історик не заперечуватиме вплив торгово-колоніальної експансії на її зовнішню політику.

На початку Нового часу тільки вища державна влада таких великих країн, як Англія, була здатна керувати великим міжнародним обміном. З розширенням виробництва й торгівлі в країні вона збільшувала свій дохід шляхом наполегливого втручання у внутрішньогосподарські справи свого населення і дотримання торгівельного балансу, що передбачав збільшення експорту своїх вітчизняних товарів і зменшення імпорту. Цієї системи притримувалися в Європі близько двох століть. Згодом вона одержала назву меркантилізму [26, 186].

Меркантилізм – сукупність ідей, які становили головний масив економічного мислення ще на початку ранньоновітнього періоду і полягали у переконаності, що задля процвітання новітньої держави, збільшення її національного багатства треба маніпулювати всіма доступними юридичними, адміністративними, військовими і регулятивними засобами [31, 542].

В одній зі своїх популярних форм меркантилізм полягав у бульйонізмі – думці, що багатство й могутність країни залежать від суми нагромадженого золота. Інший різновид меркантилізму зосереджувався на вдосконаленні торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпорту і заохочення власного виробництва. В усіх своїх формах меркантилізм зосереджувався на зміцненні джерел економічної могутності – колоній, мануфактур, військово-морського флоту – і був зумисне спрямований проти комерційних конкурентів країни. В голландському варіанті меркантилізм здебільшого був полишений приватній та місцевій ініціативі. У французькому варіанті політика меркантилізму перебувала в твердих руках королівських міністрів [32, 540].

У Англії меркантилізм спирався на поєднання приватних і королівських ініціатив. Ранню теорію меркантилізму можна знайти в трактаті Т. Мана «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621 p.). «Звичайний спосіб збільшити наше багатство – зовнішня торгівля, – писав він, – причому вартість товарів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості спожитих іноземних товарів» [20, 301].

Англійська буржуазія прагнула свободи підприємництва і шукала нові шляхи збагачення, але за часів правління Якова I, який у своїй зовнішній політиці не надто керувався національними інтересами, зовнішня торгівля перетворилась у монополію вузького кола великих, переважно лондонських, купців. В 1608 р. король прийняв рішення про збір додаткових податків на предмети зовнішньої торгівлі. Внаслідок чого її баланс став пасивним: в 1622 р. імпорт в Англії перевищив експорт майже на 300 тис. ф. ст. [41, 76].

Після подій 1649 р., що ознаменувалися падінням монархії в Англії й установленням республіканського устрою, який проіснував до 1653 pp., зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення буржуазії та держави в цілому. З цією метою парламент розробив систему протекціоністських законів, які забороняли ввозити в Англію товари іноземного виробництва. Так, Кромвель заборонив вивіз сирої вовни й допустив безмитне ввезення чужої вовни, щоб втримати низькі ціни на продукт, від чого найбільшу користь отримали мануфактуристи. В 1651 р. з законодавці схвалюють Навігаційний акт, згідно з яким уся морська торгівля мала обслуговуватися виключно англійськими кораблями [26, 174].

Під час правління Карла II (1660–1685), який відновив старі аристократичні основи, в інтересах великих землевласників парламент призначив дуже високе мито на привізний хліб, цим самими закривши його ввіз; разом з тим він допустив вільний вивіз англійського хліба. Крім того за Карла II декілька разів був повторений Навігаційний акт 1651 р. [20, 302]. Ці заходи повинні були посилити і без того існуючу ворожнечу між англійцями й голландцями, які намагалися захопити монополію всесвітнього транспорту. У період правління Карла II між ними двічі починалися запеклі війни: англійський парламент, який після громадянської війни не хотів створювати сухопутне військо, на посилення військового флоту коштів не шкодував [26, 174].

Однак Стюарти шукали опори за кордоном, особливо у Франції. Це робило їх глухими до торгівельних інтересів своєї країни. Французький міністр фінансів Кольбер заборонив ввіз англійських товарів у Францію й наповнив Англію французькими виробами й предметами розкоші. В Англії вказували на те, що внаслідок невигідного балансу (переваги видачі грошей із країни над одержанням) втрачається кілька мільйонів золота й срібла щорічно; англійський комерційний світ вимагав у вигляді відплати заборони ввезення продуктів французької промисловості. Після довгих коливань Карл II задовольнив бажання торгівельного класу, але Яків II знову скасував заборону на ввіз французьких товарів [20, 302].

Вільгельм III, прийшовши до влади в результаті «Славної революції» 1688 р., зробив значні поступки землевласницькій аристократії, яка допомогла йому сісти на англійський престол та залучив до кола своєї політики весь торгівельний світ Англії. Зовсім по-новому він розв'язав фінансове питання: шляхом націоналізації фінансової системи і встановленням контролю над Англійським банком [26, 184]. З появою останнього (1694 р.) пов'язано створення ефективної системи кредиту, вирішальним елементом якої була довгострокова внутрішня позика, що перетворилася на постійний національний борг. Це дозволило Англії вести в XVIII ст. успішні війни, спираючись тільки на внутрішні ресурси [49, 47].

Саме з часів другої революції 1688 р. в Англії остаточно тріумфує меркантилізм. В інтересах торгівлі й промисловості забороняється ввіз товарів іноземних фабрик, особливо французьких, але заохочується ввіз через кордон сировини, важливої для місцевого обробітку, або забороняється вивіз із країни вовни, наприклад, якщо це було корисно для англійських фабрикантів. Всі ці заходи відповідали політиці вігів. Але Англія була далекою від тієї однобічності, яку засвоїли Кольбер і його спадкоємці у Франції, де сільські господарі скаржилися на зневагу до їхніх інтересів. Віги, навіть у той час, коли користувалися повною перевагою, змушені були враховувати інтереси землевласників, що складали головну базу протилежної партії, торі. За ними зберігалися премії за вивіз англійського хліба. Таким чином, у країні було тільки деяке протиріччя інтересів, однак не було протилежності й ворожнечі між основними групами виробників. Ця обставина надавала Англії більшої згуртованості у зовнішніх справах і переваги у зіткненнях з конкурентами [41,77].

Однак на початку XVII століття воювати і змагатися за владу в Європі надалі міг лише той, хто мав змогу здобувати кошти з інших джерел. Тобто, грабувати великий світ, який лежав поза Європою або торгувати з ним. Для цього постійно і у достатній кількості потребувалися кошти. Дати їх могла лише торгівля. І тому, перш ніж війна стала справою професійних армій, по всьому світу мали прокотитися не менш жорстокі Війни Торговців [30, 47].

Торгові війни XVII і XVIII століть велися європейськими державами за колоніальну і торгівельну гегемонію. Ці війни супроводжувалися грабіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння і сприяли залученню нових заокеанських країн і народів до сфери європейських колоніальних завоювань. Наполегливість і жорстокість, з якими велися торгівельні війни, пояснюються, з одного боку, прагненням кожної із конкуруючих європейських держав монополізувати в своїх руках пограбування країн Азії, Америки і Африки, з іншого – тим винятковим значенням, яким у мануфактурний період капіталізму характеризувалися зовнішні, в першу чергу монополізовані колоніальні ринки, зазвичай закриті для іноземної конкуренції [9, 506].

Виняткова вигідність торгівлі з колоніальними країнами полягала в тому, що вона завжди була нееквівалентною. Колонізатори нерідко придбавали продукти колоніальних країн задарма, шляхом відкритого насильства і грабежу. В індіанців Північної Америки вони в обмін на спиртні напої отримували дорогоцінні хутра, а в Африці – слонову кістку і рабів. В країнах Далекого Сходу ціна золота була значно нижчою по відношенню до срібла, ніж в Європі, і вивезення золота з Китаю, Японії і країн Південних морів приносило додаткові прибутки європейським купцям [9, 505].

Англійці та французи прагнули створити закриті, антагоністичні та взаємовиключні торгові системи, кожна з яких, на їхню думку, могла розквітати найпишніше лише на руїнах іншої [27,134]. З точки зору французького міністра Ж.-Б. Кольбера, Франція могла зростати у величі й статках, знищуючи добробут своїх ворогів. У досить різкій формі Кольбер висловив точку зору, яку в другій половині XVII століття поділяли як державні діячі, так і комерсанти: що торгівля є однією з форм війни. Перефразуючи можна сказати, що війна сприяла розвитку комерції іншими засобами. У другій половині XVII століття цій доктрині судилося стати загальноприйнятою в усій Європі [30, 47].

Найбільш рішуче цих поглядів дотримувалися в Англії, особливо на початку XVIII століття, коли вона перетворилась на провідну комерційну силу Європи. Один з англійських комерсантів заявляв: «Наша комерція краще процвітатиме за умов рішучої і добре організованої війни флотів, ніж за умов будь-якого миру, який забезпечує відкриті стосунки між націями» [30, 48]. Інший автор тих часів переконував уряд, «що треба настільки виснажити комерцію і флот постійного ворога, щоб у майбутньому вони не змогли успішно змагатися з нами й торгівлі» [41,77]. Якщо Кольбер вважав комерцію інструментом державної влади, то англійські купці необхідним засобом для розвитку їхньої комерції вважали власне владу, особливо її військово-морські сили.

Англійські купці були переконані, що торгівля породжувала багатство; якщо уряд міг прибрати його до рук, воно перетворювалося у відповідно оснащені і керовані флоти та армії, які у свою чергу, посилювали владу держави. Англійський письменник Чарльз Давенан у кінці XVII століття відзначав: «Сьогодні все мистецтво війни зведено до грошей: і нині той принц найвірогідніше матиме успіх та перемоги, хто наділений вмінням знаходиш гроші, щоб годувати, одягати армію та платити їй, хоч вона й не буде найхоробрішою» [30, 48]. Протягом XVII століття збільшення військово-морських сил Англії вимагало мобілізації всіх наявних ресурсів, особливо фінансових. Тому від Державного банку та казни успіх Англії у торгівельних війнах залежав не менше, ніж від генералітету головнокомандуючого графа Мальборо та професіоналізму сухопутних та морських збройних сил [26,184].

Складна комбінація гарячого релігійного ентузіазму, непереборного тяжіння до грабіжництва і щирого бажання чесно та вигідно торгувати, які протягом двох століть надихали на експансію європейців, розпалюючи їхню ворожнечу на морях і океанах, у XVII ст. поступово спростилася. Тепер це був звичайнісінький прямий збройним конфлікт між кількома державами – Голландією, Англією та в першу чергу Францією. Торгівля визнавалася державною справою, оскільки зростали не тільки індивідуальні капітали окремих комерсантів, але й багатство та могутність країни загалом. «За будь-яких умов нація здатна, – писав англієць у часи прийняття першого Договору про мореплавство в 1651 р., – здобути і збільшити величезну торгову мережу та флот, що дасть їй змогу утримувати незалежність на морях, і, врешті-решт, досягти нечуваного панування у світі» [30, 48].

Але найяскравіший приклад того, як держава залучала приватну ініціативу, щоб збагатити скарбницю і збільшите свій воєнний потенціал – чартерні компанії. Різноманітні англійські компанії, засновані на початку XVII століття мали майже необмежену владу, могли самостійно торгувати з іноземними партнерами, вести війни та укладати мир, формувати гарнізони, продавати зброю, створювати власні армії та флоти. Якщо англійські компанії були переважно товариствами з метою нагромадження приватного капіталу, з якого держава в той чи інший спосіб могла отримувати свою частку, то кожен крок французьких компаній прискіпливо контролювався; вони були конкретними агентами і знаряддям у руках свого уряду. Мабуть саме тому, що вони виявилися слухняними інструментами держави, скрупульозно контролювалися з центру, їм не вдалося досягти такого процвітання й успіху, як англійським конкурентам [24, 435].

Отже, англійська держава, по суті, була політичною коаліцією між централізованою виконавчою владою і класом торговців, в інтересах якого уряд, на практиці реалізовуючи ідеї меркантилізму, поряд з такою традиційною формою зовнішньої політики, як територіальні захоплення, здійснював низку протекціоністських заходів, спрямованих на розширення зовнішньої торгівлі і піднесення мореплавства. Меркантилізм неминуче вів до війн і насильницького захоплення торгівельних переваг. У цій боротьбі торгівельні супротивники вдавались до зброї, щоб змусити конкурентів прийняти свої умови ведення торгівлі і тим самим забезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку власної промисловості.

3.2 Ост-Індська торгівельна компанія та її роль у зміцненні позицій Англії на Сході

Зростання потреб у прянощах і, відповідно, відплив дорогоцінних металевих грошей з європейських країн на Схід ще за часів Великих Географічних відкриттів заохочували західноєвропейців до територіальних захоплень в Індії [42,85]. Проте спочатку їхня діяльність обмежувалася створенням невеликих торговельних факторій вздовж океанічного узбережжя Індостану – сил для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попервах не вистачало. В результаті до початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки існували численні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Мае, Карікал, Пондішері, Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон, Тутікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу) [50,193].

Необхідність пошуку ринків збуту й джерел дешевої сировини змушувала англійців теж енергійно включатися в східну торгівлю. Торгівля з Індією була важливою і складною справою. Тому у боротьбі за цю сферу впливу беруть участь вже не пірати-розвідники, а торгові компанії, які отримують підтримку від уряду. В Індії і Південно-Східній Азії компанії Голландії і Англії, що утворюються в цей час, спочатку виступали в ролі «визволителів» місцевих феодалів від тиранії португальців, яких вони витісняли, після чого заміняли їх в якості торгових монополістів [5,702].

Англійська Ост-Індська компанія була заснована 31 грудня 1600 р. групою лондонських купців, що одержали хартію від королеви Єлизавети I на монопольну (тобто заборонену для всіх, не залучених до складу компанії) торгівлю строком на 15 років, що поширювалась на країни, розташовані на сході від мису Доброї Надії до Магелланової протоки, іншими словами на всі землі, що омивалися Індійським і Тихим океанами [53,149]. Компанія складалася із двох органів, що знаходилися в Лондоні: зборів акціонерів із 25 чоловік, які обиралися терміном на 1 рік, і ради директорів на чолі з керуючим («губернатором») [72, 46].

Вже в квітні 1601 р. компанія відправила на Схід першу торгову експедицію, [53,149]. Її керівник капітан Ланкастер уклав торгівельну угоду із султаном Аче (о. Суматра). Назад він віз послання від султана, адресоване Єлизаветі, і невеликий вантаж перцю. В 1604 р. була організована і друга експедиція [5,702].

Перші подорожі фінансувалися шляхом підписки: постійного капіталу не було. Отриманий прибуток ділився лише між тими членами кампанії, які безпосередньо брали участь у фінансуванні кожної такої експедиції; ризик також поділявся між учасниками торгового рейсу. Звичайно ж певні відрахування йшли на користь кампанії. Водночас торгівля на перших порах приносила фантастичні прибутки: від перших двох подорожей члени компанії отримали близько 95% прибутку, тобто майже подвоїли капітал, вкладений в ці експедиції [72, 46].

В перші 9 торгових рейсів (з 1601 по 1612 рр.) компанія вивезла з Англії в Індію товарів більше ніж на 200 тисяч ф. ст., а привезла із Індії в Англію одних тільки прянощів і шовкових тканин приблизно на 1 мільйон ф.ст. Починаючи з 1612 року торгівельні подорожі в Індію вже почали організовуватися не в складчину між кількома бажаючими їх членів кампанії, а за рахунок і на ризик всієї кампанії. Вже у 1617 р. до Ост-Індської компанії входило близько 10000 пайовиків з капіталом у 1,6 млрд. ф. ст. [53,149].

Англійські торговці, які прагнули перехопити торгівлю індійських купців, зустрічали запеклу конкуренцію з боку португальців і голландців. Англійці були обізнані в слабких місцях португальців в Південно-Східній Азії, тому перші два десятиліття Ост-Індська компанія торгувала переважно з острівною Південно-Східною Азією, відправляючи свої експедиції на острови Ява, Суматра, Тернете, Банда, Молукки, віддаленні від основних баз португальського флоту [5,703].

Вже в результаті перших експедицій починаються зіткнення між англійцями і голландцями. Обидва суперники хотіли урвати свою частину із португальської спадщини. Однак голландці виявилися значно сильнішими, і англійцям довелося відступити і від Молуккських островів, і від інших островів Індійського океану, тобто від найкращих, багатших на прянощі і вигідніших в торгівельному плані колишніх португальсько-іспанських володінь, які в цей період швидко, один за одним, потрапляли в руки голландців [53,150].

Зазнавши невдачі в боротьбі з голландцями англійці спрямувала головний удар проти Португалії. В 1612 р. кораблі Ост-Індської компанії розбили португальську ескадру поблизу Сурата, що дозволило їй перенести свою діяльність на півострів Індостан [5,703].

Але для організації торгівлі з Індією необхідно було пристосовуватися до умов індійського внутрішнього ринку. Англія не мала достатньої кількості товарів, які б привертали увагу індійців. Добротні англійські сукна не могли стати предметом широкого вжитку у спекотній Індії. До того ж у Європі панувала політика меркантилізму, яка стала бар'єром у вивозі грошей для закупівлі товарів за межами європейського континенту. Тому англійські купці змушені були вести торгівлю в басейні Індійського океану східними ж товарами, насамперед індійськими тканинами. Англійці намагалися здобувати індійські товари там, де вони були найдешевші, тобто на місці їхнього виробництва, і з цією метою прагнули проникнути вглиб Індії. Це вимагало значної дипломатичної активності, оскільки налагодження торгових зв'язків було неможливим без встановлення дипломатичних відносин з монгольською і провінційною адміністрацією [72, 46].

В столицю імперії Великих Моголів вирушають посольства англійської Ост-Індської кампанії для укладання торгових угод. В 1609 р. була заснована перша торгівельна контора (факторія) англійців в Індії – в Сураті. В 1613 р. англійській компанії вдається отримати від падишаха Джахангіра фірман на право вільної торгівлі у всіх його володіннях з твердо встановленим митом в 3,5% на всі товари. Це ставило англійців у більш вигідне становище порівняно з місцевими торговцями, яких обкладали різними митами, що часто залежали від сваволі провінційних властей [5,703].

У такий спосіб Джахангір сподівався протиставити англійців португальцям. Проте, коли англійці зміцнилися на узбережжі, монгольські правителі неодноразово робили спроби вигнати їх звідти. Так, Аурангзеб спробував в 1687 році звільнити від них Бенгалію. У 1690 році велика монгольська армія оточила Бомбей (острів, який Англія отримала від Португалії в 1661 році як посаг Катерині Браганса, дружині англійського короля Карла II), що став центром англійських володінь на західному узбережжі. Військові дії Моголів закінчилися невдачею [20,331].

Відносини компанії й англійської корони були взаємовигідними. Компанії потрібні були королівські хартії й дипломатична підтримка на Сході, натомість вона надавала великі «позики» монархії. Ряд хартій, прийнятих англійським урядом, були віхами зміцнення позицій компанії в Англії: в 1609 р. Яків I подарував компанії нову хартію, що проголосила необмежений строк монопольної торгівлі компанії; хартія Кромвеля 1657 року перетворила її в організацію з постійним капіталом. Після реставрації Ост-Індська компанія одержала від корони острів св. Єлени та Бомбей, право оголошувати війну і укладати мир. За хартією 1686 р. компанія отримала права чеканки монети, організації військово-польових судів і утримання власних армій і флоту [20, 330].

Успіх компанії не міг не викликати заздрість і ворожі дії з боку її суперників в Англії – купців, що вивозили англійський текстиль. Останні підняли в парламенті питання про скасування монополії компанії й про регулювання її діяльності державою. Нічого не досягнувши в 1698 р., вони утворили альтернативну Ост-Індську компанію, однак через її слабкість і наявність французької загрози на Сході в 1702–1708 р. обидві компанії об'єдналися [72, 47].

Витиснувши з Індії ослаблених португальців, англійці поступово розширювали свою торгівлю в Азії. Вже у XVII столітті англійська компанія керувалася принципом «Наш істинний інтерес полягає в тому, щоб дешево купувати в Індії і дорого продавати в Європі» [5,703]. Компанія за срібло купувала малайський перець й індійські бавовняні тканини й продавала їх у Європі (насамперед континентальній), одержуючи за них значно більшу кількість срібла. Методи, якими користувалися англійці для зміцнення своїх позицій в Індостані, відрізнялися від португальських. На відміну від португальців, англійці прагнули до проникнення в глибинні райони Індії, намагалися долучитися до складної системи індійських внутрішніх торговельних зв'язків [72, 48].

У XVIII столітті англійська Ост-Індська компанія була найбагатшою компанією в Індії. Її центром було місто Мадрас на Коромандельському узбережжі, придбане англійцями в 1639–1640 роках у місцевого правителя. До середини XVIII століття англійці побудували там форт Св. Георга і гавань. В результаті виросло багатолюдне і багате портове місто.

У Бенгалії центром діяльності англійської компанії поступово стала Калькутта, заснована на річці Хуглі (західна притока дельти Гангу) в 1690 році. Там ще в XVII столітті для захисту складів була побудована фортеця, названа Форт-Вільям, на честь Вільгельма III, що правив тоді в Англії. У Форт-Вільямі розташовувалося і керівництво компанії в Бенгалії. Компанія вважалася також заміндаром (власником) трьох сіл поблизу Калькутти [20,331].

У 1717 р. англійці отримали від Фаррух Сіяра фірман, за яким компанії передавались ще 38 сіл. Її товари звільнялися від мит, за умови щорічної сплати в казну Моголів 3 тис. рупій. З того часу бенгальські товари почали займати все більше місця в англійському експорті з Індії [41, 127].

Довкола факторій англійської Ост-Індської компанії в Калькутті, Дацці, Касімбазарі і деяких інших пунктах Бенгалії виникли ткацькі поселення. В одній лише Калькутті на компанію працювало близько 8 тис. ткачів, що жили на околиці, – в «Чорному місті». Індійські агенти Ост-Індської компанії роздавали ткачам матеріал і приносили замовлення на ті тканини, які добре йшли на європейських ринках [26, 190].

Наваб Бенгалії Аллахварді-хан (1740–1756) побоювався зростання впливу англійських купців, які, розпоряджаючись факторіями з десятками тисяч ткачів, поступово витісняли індійських купців з морської торгівлі на Сході. Він боявся, що міста і укріплені факторії з часом перетворяться на опорні пункти англійців, з яких урядові буде важко їх вигнати. Проте за фінансову допомогу під час війни з маратхами змушений був надати компанії ряд привілеїв [20, 334].

Отже, провідну роль у торгівлі Англії із країнами басейну Індійського океану відігравала британська Ост-Індська компанія, яка перехопила панівні позиції на Сході у Португалії. Заснована більш ніж 400 років тому Ост-Індська компанія була унікальною організацією, політичним організмом, державою в державі і першим в історії транснаціональним комерційним товариством. Компанії такого типу існували не тільки в Англії, але також у Голландії, Франції та інших країнах. Однак жодна з Ост-Індських компаній не займала у своїх колоніальних імперіях такого місця, як англійська. Діяльність англійської Ост-Індської компанії, яка отримувала від уряду значні привілеї, повністю відповідала інтересам буржуазії і мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків і майбутнього завоювання Індії.

3.3 Англо-голландське протистояння 50–70-х років

Скинувши гніт іспанського абсолютизму, Голландія протягом кінця XVI–XVII ст. перетворилася у велику торгово-морську країну. Користуючись своїм особливим положенням між північними й південними морями, голландці незабаром стали посередниками в загальноєвропейській торгівлі, затьмаривши колишнє значення великої німецької Ганзи. Її торговий флот був найбільшим у світі й на середину XVII ст. налічував близько 30 тис. морських суден [20, 263].

Використавши свій могутній фінансово-економічний потенціал, Голландія сконцентрувала свою увагу на освоєнні віддалених морських шляхів і відвоюванні колоніальної торгівлі в іспанців і португальців. Голландці витіснили португальців з Індії, островів прянощів Молуккського архіпелагу, потім із Цейлону й Малакки. Шляхом створення торгових компаній, таких як Ост-Індська (1602 р.), Голландія поставила під свій контроль торгові шляхи в Тихому, Індійському, Атлантичному океанах, захопивши території на сході від мису Доброї Надії й до Магелланової протоки [41, 64].

Ост-Індська компанія користувалася правом виняткової торгівлі в цьому регіоні і взяла у свої руки добування пряних продуктів, гвоздики, перцю, кориці, мускату, які тоді високо цінувалися в Європі. Щоб виключити можливість контрабанди, торгівлю прянощами зосередили в місті Батавії на острові Яві. Всі продукти, що надходили з різних частин Індії, попередньо привозили в Батавію, так само, як колоніальні товари, що призначалися для Англії, Франції та інших країн Європи, проходили винятково через Амстердам [26, 90].

Вся політика Голландії в XVII ст. базувалася на спробах повного усунення своїх торгівельних суперників і встановлення повсюдної монополії. Протидія цій політиці призводила до численних конфліктів з урядами тих держав, торгові інтереси яких вона обмежувала. Так, голландські претензії на зовнішньоторговельну монополію зустрічали активну відсіч у Московській державі, Швеції, Данії, однак, як правило, справа не доходила до відкритих зіткнень, оскільки торгівля в цих країнах носила достатньо взаємовигідний характер. До того ж промислове виробництво в зазначених країнах не носило такого інтенсивного характеру, як в Голландії, що дозволяло багатьом голландським товарам панувати на ринках цих країн [20, 263].

Зовсім інакше складалися торгові відносини Голландії з Англією. Голландські купці зустрічали з боку англійців активну і жорстку конкуренцію на європейських ринках. В сфері колоніальних завоювань вони теж були запеклими суперниками. Подекуди загострення боротьби за ринки збуту товарів призводило до того, що обидві країни опинялися на межі відкритих воєнних виступів [41,64].

Традиційні ринки збуту англійських товарів успішно захоплювалися голландцями. Голландські купці витісняли англійців із ринків Московії і балтійських країн, північноамериканських колоній і країн Східної Азії, на Середземному морі і на узбережжі Західної Африки. В 1617–1618 р.р в районі Зондських і Молуккських островів між торговими компаніями обох держав навіть відбулися збройні зіткнення. У роки громадянської війни в Англії голландська буржуазія, скориставшись слабкістю Англії, посилила наступ на її позиції в міжнародній торгівлі [5,765].

Після перемоги Англійської буржуазної революції наступив короткотривалий період англо-голландського зближення. У Гаазі і Лондоні відбувалися переговори про укладення тісного військово-політичного союзу і розподіл сфер впливу. Проте суперечності між Голландією і Англією виявилися сильнішими за ті чинники, які зближували ці дві держави [37, 287].

В основі зміненого курсу англійської політики по відношенню до Голландії лежав протекціоністський підхід. З врахуванням своїх економічних інтересів буржуазний парламент Англії здійснив низку політичних акцій, спрямованих проти голландського посередництва у торгівлі з європейськими державами. Серед них – ухвалення «Навігаційного акту» (1651), відповідно до якого в Англію можна було ввозити іноземні товари тільки на англійських кораблях або суднах товаровиробника. У такий спосіб підривалася голландська посередницька морська торгівля. [20, 264]. Уряд Голландії відкрито заявив про свою незгоду з рішенням англійського парламенту і закликав скасувати документ, що обмежував торгівлю голландців. Відмова англійців скасувати акт послужила однією з причин першої англо-голландської війни (1652–1654) [37, 287].

Війна між морськими силами Англії і Голландії в основному відбувалася у вигляді грандіозних морських битв, у кожній з яких нерідко брало участь з обох сторін понад 200 кораблів із загальною кількістю матросів в 20–30 тис. чоловік. Незважаючи на високі бойові якості голландських моряків і навігаційну майстерність голландських адміралів на чолі з Мартіном Тромпом, голландський флот все ж таки було розгромлено у вирішальних битвах в червні-липні 1653 року. Голландські торгові судна, розсіяні по всьому світу і не ескортовані військовою охороною, легко ставали здобиччю англійців. Великих втрат зазнав також голландський риболовецький флот. Блокада голландського узбережжя англійським флотом літом 1653 року виявила найслабшу сторону голландської економіки – її надмірну залежність від зовнішньої торгівлі: блокада ледве не привела Голландію до катастрофи [12, 521]. Причини поразок голландського флоту пояснюють перевагою англійської військової організації і воєнної техніки, створеної в ході громадянської війни, а також наявністю в англійців досвіду проведення широкомасштабних бойових операцій на морі [12, 522].

За мирним договором, підписаним у Вестмінстері 15 квітня 1654 р., Голландія визнала «Навігаційний акт» і зобов’язалась відшкодувати збиток, завданий англійській Ост-Індській компанії з 1611 року. Цей мир ознаменував початок відступу Голландії перед Англією в торговому суперництві [20, 264].

Не дивлячись на поразку Голландії, перша англо-голландська війна не розв’язала суперечностей між країнами. Ще в роки протекторату відносини між ними не раз загострювалися. Голландська дипломатія кілька років безуспішно домагалася від Англії скасування «Навігаційного акту», що завдавав значних збитків голландській стороні [37, 287].

Реставрація Стюартів в Англії не пом'якшила англо-голландське суперництво. Двір Карла II був матеріально і політично зацікавлений у військових авантюрах проти голландської буржуазії і проводив агресивну політику, відчуваючи легку здобич. Новий «Навігаційний акт», виданий Карлом II в 1660 р., був ще менш прийнятним для голландців, порівняно з актом 1651 р. В 1663 р. англійці атакували головне джерело голландської работоргівлі – західноафриканські порти, а наступного року захопили Новий Амстердам в Північній Америці і перейменували його у Нью-Йорк. Ці зіткнення в колоніях послужили формальним приводом нової англо-голландської війни, яка розпочалася в 1666 році [26, 174].

Головним театром військових дій були Північне море, Англійський канал і Дуврська протока. Якщо в першій англо-голландській війні основним об’єктом дій англійців були голландські морські комунікації, то у другій війні стратегічна мета англійського флоту полягала у завоюванні панування на морі шляхом розгрому голландського флоту [12, 523].

Голландці значно посилили свій флот з часу першої війни і поліпшили його організацію. Перейнявши досвід англійців у веденні морських битв, голландський флот під командуванням де Рюйтера 11 -14 червня 1666 року завдав англійцям поразки у морському бої в протоці Па-де-Кале. Після цього 19 липня флот голландського адмірала де Рюйтера прорвався до гирла Темзи й заблокував його, загрожуючи Лондону [20, 265].

Такий поворот подій був настільки несподіваним для англійської сторони, що у цій ситуації англійці були змушені 31 липня 1667 р. підписати Бредський договір. Голландці втратили свої колонії у Північній Америці, визнавши право англійців на Новий Амстердам, але домоглися пом'якшення умов «Навігаційного акту», отримали Суринам (Гвіану) в Південній Америці і зберегли захоплений у англійців острів Пулоран (Молуккські острови) [5, 766].

Виникнення двох воєн протягом одного десятиліття між високорозвиненими на ті часи державами змусило багатьох політиків по-новому подивитись на ті суперечності, що призводили до воєнних дій. Необхідно було усунути ці протиріччя більш цивілізованим шляхом. Мова йшла про розподіл ринків збуту ненасильницькими, мирними методами. Вже в ході другої англо-голландської війни відбулись певні зміни у відносинах між обома державами. Відхід англійців з Індонезії, а голландців з Північної Америки фактично означав розподіл сфер впливу між голландською і англійською буржуазією [37, 287].

І хоча протиріччя між сторонами ще не були повністю врегульовані, проте їхня гострота була знята. Тому третя англо-голландська війна (1672–1674) вже не носила такого запеклого характеру, як у попередні роки. Головним супротивником Голландії цього разу виступила Франція, для якої завоювання Голландії було однією з умов встановлення гегемонії в Європі. Багато дослідників вважають, що Англію втягнув у війну Карл II, пов'язаний таємними зобов'язаннями з Людовіком XIV. Англійську буржуазію вдалося також спокусити обіцянками приєднання до Англії голландського острова Валхерн і міст Бріля і Кадзанда; Шельда опинилася б таким чином, відкритою для англійської торгівлі, а голландське узбережжя – під контролем англійського військового флоту [20, 266].

План союзників передбачав наступ проти Голландії з трьох напрямків: з моря – англо-французький флот, з півдня – французька армія, зі сходу – армія німецьких князів. Голландці вирішили на суші оборонятися, спираючись на систему укріплень, а на морі активними діями не допустити з’єднання англійського і французького флотів і завдати їм поразки [12, 523]. У березні 1672 р. англійський флот атакував голландські торговельні судна. У квітні французька армія вторглась у Голландію й підійшла до Амстердама. Перед загрозою втрати національної незалежності голландці відкрили шлюзи й, затопивши частину території, зупинили просування супротивника.

На морі де Рейтер спрямував головний удар проти сильнішого англійського флоту і зумів організувати надійний захист голландського узбережжя [5, 766].

Перемоги голландського флоту викликали незадоволення буржуазії. Після поразки в бою при Текселі (21 серпня 1673 р.) Англія вийшла з союзу з Францією й 19 лютого 1674 р. під тиском громадськості уклала з Голландією мир на основі статус-кво. Мирний договір суттєво не змінив становище сторін, хоч і став моральною перемогою голландців. Війна ж з Францією продовжувалася до 1678 р., коли був укладений Німвегенський мир, що зупинив кровопролиття [20, 268].

Отже, у середині XVII століття Англія вийшла на широку арену боротьби за торгову, морську і колоніальну гегемонію. У цій боротьбі суперником Англії була Голландія, з якою вона зіштовхувалася всюди у віддалених морях, особливо біля берегів Америки, де у голландців була своя колонія – Новий Амстердам, і в Ост-Індії. У трьох кровопролитних морських війнах другої половини XVII століття голландська торгово-колоніальна першість була зламана.

Незважаючи на те, що Голландії вдалося зберегти майже всі свої колоніальні володіння (окрім північноамериканських), подальше зміцнення воєнно-морського флоту Англії та її прискорений промисловий розвиток змусили голландців відмовитися від суперництва з нею.

3.4 Англо-французьке колоніальне суперництво на фоні міжнародних конфліктів I пол. XVIII ст.

З XVIII ст. у міжнародній дипломатії утверджується принцип рівноваги сил, згідно з яким будь-які зміни в якійсь частині Європи становили потенційну загрозу для всіх країн. Підтримка відносної рівності сил виступала в якості «європейської системи» безпеки. Складовою частиною цієї рівноваги були колоніальні володіння. Майже всі тогочасні війни мали морські або колоніальні театри воєнних дій, де точилися війни паралельно з головним воєнним конфліктом на континенті [32, 600].

У стані міжнародної рівноваги чи не найдужче була зацікавлена Британія, у якій з 1688 р. при владі перебували віги, прихильники розширення морської могутності країни. Дотримуючись принципу «рівності сил», Англія протидіяла будь-якій континентальній країні, якщо вона претендувала на гегемонію [31, 415].

Із середини XVII ст. такою державою в Європі стає Франція. Виснаження Іспанії й руйнування Німеччини після Тридцятирічної війни, а також ефективна державна політика, спрямована на підйом французької індустрії, ще більше проявили її перевагу. Цілим рядом розпоряджень французьку промисловість було ізольовано від іноземної конкуренції. Так, тариф 1667 р., укладений Кольбером в дусі меркантилізму, встановлював такі високі мита на імпортні вироби, що ввозити більшу частину товарів стало невигідно й неможливо; у свою чергу французькі виробники могли піднімати ціни на свої товари без побоювання, що їх виб'ють із ринку іноземці. Своїм тарифом Кольбер понад усе хотів послабити голландську торгівлю, вибити голландців із французького та інших європейських ринків. Іншим промисловим суперником французів були англійці, тим більше, що саме з ними вони стикалися на колоніальному терені [26,187].

Зіткнення колоніальних інтересів Англії і Франції відбувалося в усьому світі: у Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд інших островів, а французам – західна частина Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; у Північній Америці, де королівській Франції належали 2 колонії – Канада на півночі, вздовж ріки Святого Лаврентія, і Луїзіана в гирлі Міссісіпі, англійські ж володіння розташовувались від Мена до Флориди вздовж східного узбережжя Атлантичного океану; у Індії, де англійськими опорними пунктами слугували Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи на Коромандельському узбережжі і в Бенгалії володіли такими укріпленими базами, як Пондішері і Чандернагор. Не менш гострі протиріччя виникали між Англією і Францією у Леванті, де розвивалося їхнє суперництво за торговий і політичний вплив. Нарешті, як англійці, так і французи, які брали активну участь у работоргівлі, прагнули монополізувати цю прибуткову справу у своїх руках [20, 313].

Безперервні прагнення Людовіка XIV розширити французьку територію неминуче вели до конфліктів. У короля недаремно був девіз: «Менше, ніж Бог, але більше, ніж земна куля». З 54 років його самостійного правління (1661–1715) тридцять три роки пройшли у війнах [26,194].

Саме в цей час Людовік XIV захоплюється ідеєю загарбання всієї іспанської монархії з усіма її колоніями і володіннями в Нідерландах та Італії. Для цього потрібно було схилити бездітного іспанського короля, останнього з Габсбургів, скласти заповіт на користь онука Людовіка XIV – Філіпа, герцога Анжуйського, одруженого на сестрі Карла II Марії Терезі. Таким чином Франція демонструвала намір повністю оволодіти іспанською спадщиною. Але коли в 1700 році помер останній іспанський Габсбург, Карл II, і Людовік відправив за Піренеї свого онука, Вільгельм Оранський та його союзники (Голландія, більша частина князів німецької імперії, Бранденбург, Австрія, Савойя й Португалія) виставили кандидатом на іспанський престол представника австрійської гілки Габсбургів, другого сина імператора Леопольда I. Не бажаючи ані французького, ані австрійського панування, морські держави Англія й Нідерланди виступали за поділ іспанських володінь і домагалися для себе морських станцій, колоніальних придбань і переваг у морській торгівлі [26, 201].

Почалася Війна за Іспанський спадок (1701–1714). Битви відбувалися ледве не у всіх країнах Європи: в Іспанії, де боролися один проти одного обидва претендента, у Бельгії, на Рейні і в південній Німеччині, в Італії й у самій Франції. Союзники повсюдно здобували перемоги над арміями і флотом Людовіка. Безпосередня участь Англії в операціях на континенті була мінімальною, разом з тим вона взяла на себе фінансування союзників, по суті, купуючи собі солдатів. Свої власні військові зусилля Англія зосереджувала переважно в колоніальних і морських операціях. На чолі англійської армії стояв спочатку Вільгельм III, а після його смерті королева Анна, прийнявши військову програму вігів, доручила командування неабиякому полководцеві і дипломатові Джону Черчіллю, представнику великої англійської династії, більш відомому під ім'ям герцога Мальборо, яке він отримав в ході війни [41, 127].

Перемоги Мальборо в Баварії і південних Нідерландах помітно послабили французьку армію. Але для завершення англо-французького суперництва набагато більше значення мали операції на морі і в колоніях. Англійський флот нападав на французькі судна, а колоністи в Північній Америці, скориставшись тим, що канадські французи не могли отримати допомоги з метрополії, захопили Нью-Фаундленд і землі навколо Гудзонової затоки [20, 334].

Головним успіхом Англії в ході війни було захоплення в 1704 р. фортеці Гібралтар у єдиної протоки, що з'єднує Середземне море з океаном. Отримавши цей важливий стратегічний пункт, Англія різко зміцнила свої позиції на півдні Європи, і в колоніальній політиці наступних століть англійські панівні класи зуміли скористатися цими «ключами від Середземного моря» [26, 202].

Підписаний у 1713 р. Утрехтський мир закріпив перемогу Англії. За договором Франція змушена була поступитися частиною Канади (Акадією), захопленою в період війни англійськими колоністами; Іспанія – Гібралтаром і островом Мінорка. Крім того, Англія отримала так зване «асієнто» – виключне право на ввезення рабів до іспанських колоній в Південній Америці. Таким чином, у війні за Іспанський спадок Англія не допустила об'єднання іспанських і французьких колоній під фактичним верховенством Франції і заклала фундамент свого панування в Середземному морі і Північній Америці [41, 127].

Це був перший серйозний удар по колоніальній імперії Франції. Звичайно, результати війни не були остаточними. Утрехтський мир 1713 р. став лише початком кривавої дуелі між послабленою феодальною Францією, яка продовжувала залишатися грізним супротивником, і буржуазною Англією, що швидко набирала обертів.

Під час війни за «австрійський спадок» (1740–1748), у якій Франція і Пруссія у складі широкої коаліції воювали проти союзу Англії та Австрії, англійська Ост-Індська компанія спробувала використати європейський конфлікт як привід до силового витіснення французів із Індії, де французи зусиллями енергійного губернатора Пондішері Ж.Ф. Дюплекса (1697–1763) активно нарощувала військову потугу, формуючи корпуси сипаїв (індійських найманців) [50,194]. Воєнні дії 1746 р. завершилися для британців невдачею: сипаї Ж.Ф. Дюплекса не лише відбили напад, а й за підтримки французької ескадри адмірала Лабурдоне захопили Мадрас. Однак у 1748 р. війна за «австрійський спадок» завершилася і за Аахенським мирним договором Мадрас довелося повернути англійцям в обмін на фортецю Луїсбург, захоплену останніми в Канаді [20, 334].

Колоніальна політика Англії стала ще активнішою, коли до влади прийшло угрупування вігів на чолі з Вільямом Піттом. Цей «великий коммонер» (оратор палати общин) виражав інтереси агресивної, войовничої частини буржуазії, яка прагнула до захоплення нових територій і вважала, що подальше процвітання держави залежить від проведення успішної колоніальної війни. Перебуваючи в уряді з 1745 р., Пітт в 1757 р. зайняв посади міністра закордонних справ і військового міністра, таким чином зосередивши у своїх руках ті відомства, які були безпосередньо пов'язані з колоніальною політикою [41, 128].

Головною метою Пітта було послаблення французького впливу на Європейському континенті і відвоювання Північної Америки та Індостану. Щоб послабити і відволікти увагу й сили французів від заокеанських володінь, він планував залучити Францію до великої війни в Європі, після чого завдати їй нищівної поразки на морі і в колоніях [26, 203].

В 1756 р. утворилась велика коаліція з Австрії, Росії, Франції, Швеції й Саксонії проти прусського короля Фрідріха II, який незадовго до того відняв в Австрії Сілезію. Почалася так звана Семирічна війна (1756–1763). Пітт вирішив підтримати Фрідріха II. І хоч співвідношення сил в Європі складалося не на користь англійського союзника, найважливіше, що французька армія була зайнята війною з Пруссією, і Британія, використовуючи свій флот, змогла зосередитись на боротьбі за колоніальні володіння [20, 335].

Активні військові дії розгорнулися в Північній Америці, де англійці вирішили за всяку ціну відняти у французів Канаду. Не зважаючи на те, що кількість французів не перевищувала 150 тис. жителів, а в англійських колоніях проживало близько 2 млн. чоловік, успіх у війні за Америку спочатку був на боці французів. Однак вже у 1758 р. канадські французи були відрізані від Луїзіани, а після здачі Луїсбурга – і від Атлантики. Через британську морську блокаду французам не вдалося перекинути підкріплення до Канади, чим і скористались англійці, відправивши для вторгнення велику армію. У 1759–1760 рр. були зайняті найбільші міста Канади – форт Дьюкен, Квебек, Монреаль, також була завойована величезна незаселена область між горами Аппалачі і Міссісіпі [56, 20].

Дуже важливим було також суперництво двох держав в Ост-Індії. На початку XVIII ст. Індія переживала далеко не кращі часи. Колись єдина імперія Великих Моголів розпалася на ворогуючі князівства, правителі яких практично безперервно воювали між собою. Втративши воєнно-політичну єдність, Індія залишалася багатою економічно, а тому відразу стала об'єктом посиленої експансії з боку європейських колонізаторів [41, 128].

Коли французи прибули до Індії, англійська Oст-Індська компанія міцно там закріпилася і французам нічого не залишалося як забезпечити своє панування в Індії за допомогою військової сили. На Маврикії вони створили морську базу і озброїли невелику армію, що складалася з найманих солдат-індійців, навчених за європейським зразком, так званих сипаїв. Сипаї стали одним із основних знарядь колоніального завоювання Індії руками індійців. В той же час безперервні міжусобні війни князів Східного Декану відкривали широкі можливості для підкорення індійських князівств [50,193].

Генерал-губернатор французьких володінь Ж.Ф. Дюплекс вдало втрутився у феодальні міжусобиці, що відбувалися в Хайдарабаді і Карнатіку, де йому вдалося звести на престол своїх ставлеників. Скориставшись ситуацією, французи розширили свої володіння в районі Пондішері й здобули право збирати поземельний податок у приморських областях Гайдарабаду «для покриття витрат на утримання в Гайдарабаді французьких військ» [20, 335].

Це був перший «субсидіарний договір» такого типу. Відтоді європейці під приводом «допомоги в захисті» (фр. субсидії) відправляли на територію того чи іншого князівства допоміжне «субсидіарне військо» з європейських і сипайських частин. Правитель даного князівства, зобов'язувався утримував це військо на свій рахунок і не проводити зовнішніх зносин без відома компанії. Згодом англійці перейняли і розвинули ці прийоми колоніальної політики своїх французьких суперників, розпочинаючи колоніальне поневолення того чи іншого індійського князівства з укладання такого договору [50,195].

На деякий час Французька Ост-Індська компанія стала фактичним господарем Східного Декану і значної частини Коромандельського узбережжя (Карнатік). Однак успіхи французької Ост-Індійської компанії були нестійкими. Французький уряд не забезпечив Дюплекса необхідними коштами і людськими ресурсами. Англійці перейняли тактику Дюплекса і перейшли у наступ. У 1751 році невеликий загін англійців несподівано захопив Аркат – столицю Карнатіку, що вважалася неприступною фортецею. Через рік англійці отримали серйозну перемогу при Трічинополі (1752). Французька Ост-Індська компанія змушена була укласти мир з англійцями (1754). Французи зберегли свої позиції в Хайдарабаді, але визнали за англійцями Карнатік. Результат подальшої боротьби за Індію вирішила Семирічна війна (1756–1763) [41, 129].

Урядова політика Франції не сприяла перемогам у колоніальній боротьбі. Енергійного Ж.Ф. Дюплекса, експансіоністська активність якого, з погляду акціонерів французької Ост-Індської компанії, почала обходитися їм занадто дорого, відкликали з Індії у розпалі його вдалої колоніальної діяльності і віддали під суд. Новий генерал-губернатор Пондішері Лаллі, розраховуючи у боротьбі проти англійців на підтримку від уряду, проводив виключно оборонну політику, чим відразу ж скористалися британці [50,195].

Англійські діячі, які перебували на службі в Ост-Індській компанії, навпаки користувалися ширшими повноваженнями; особливо відзначився своїми перемогами Роберт Клайв, спочатку дрібний писар на службі в Ост-Індській компанії, згодом офіцер її армії. Воюючи головним чином силами самих індійців (сипаїв), Ост-Індська компанія захопила Бомбей і Мадрас, а також Калькутту в гирлі Гангу [20, 336]. Найбільше значення мало завоювання Бенгалії – найрозвиненішої частини Індії, яке відбулось у 1757 р. після перемоги у битві при Плессі. Захоплення англійцями Бенгалії, губернатором якої став Р. Клайв, значно посилило їх позиції в Індії. Величезні кошти, отримані англійською Ост-Індською компанією шляхом пограбування і розорення Бенгалії, дали можливість у декілька разів підвищити розмір платні для сипайського війська і, як наслідок, його чисельність [41, 130].

Французи, все ще сподіваючись утриматись в Індії, почали облогу Мадраса, але вона закінчилася невдачею (1759 р.) У 1760 році англійські війська під командуванням полковника Кута розгромили під Вандевашем сухопутну армію французької Ост-Індської компанії, очолювану генералом Лаллі Толландалем. Тоді ж англійці з моря і з суші оточили головний опорний пункт французьких володінь в Індії – Пондішері. В січні 1761 року після річної облоги, зголоднілий та виснажений, Пондішері капітулював [26, 105].

10 лютого 1763 р. в Парижі був підписаний договір, за яким Франція поступалася на користь Англії всією Канадою, лівим берегом Міссісіпі, кількома островами у Вест-Індії. Саме в цей час склалися умови для майбутнього панування Британської імперії на Сході. Й хоча за умовами Паризького миру Британія повернула французам Пондішері, суперництво за Індію завершилося на користь англійців. Це був сильний удар по французькій колоніальній імперії, більша частина якої перейшла до Великобританії [20, 336].

Отже, у англо-французьких війнах, що розгорілися на фоні міжнародних конфліктів XVIII ст., Англія прагнула не тільки послабити небезпечного супротивника, що претендував на гегемонію в Європі, але й захопити частину його заокеанських володінь. Відсталість соціально-економічного і політичного ладу Франції, заплутаність дипломатичної гри в Європі, яка відволікала її увагу від завоювань і поширення впливу на інші частини світу, перевага острівного розташування Англії були основними причинами підсумкової поразки феодально-абсолютистської Франції у її конкурентній боротьбі з буржуазною Англією, яка перетворюється на величезну колоніальну імперію і на довгий час завойовує статус найсильнішої морської держави.

Таким чином, зовнішня політика Англії, що формувалася під впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму, передбачала витіснення торгівельних суперників, захоплення монополії на перевезення товарів, встановлення панування на морях. У XVI ст. головним суперником Англії в боротьбі за морську і колоніальну першість була Іспанія, в XVII ст. – Голландія, а наприкінці XVII ст. ця роль перейшла до Франції. Головним знаряддям колоніальної політики Англії стають великі торгівельні компанії, які отримували від уряду значні привілеї. Серед них значно виділяється Ост-Індська компанія, яка користуючись переважно засобами економічного проникнення в Індію, змогла міцно закріпитися на Сході і підготувала ґрунт для майбутнього завоювання Індії. У війнах з Голландією Англії вдалося зламати її торгово-колоніальну першість і зайняти провідне місце в світовій торгівлі. А після перемоги над Францією Англія стає найбільшою колоніальною державою світу.

Висновки

З кінця ХV до середини ХVІІ століття було здійснено найбільшу кількість видатних географічних відкриттів, у ході яких європейці здійснили революційний прорив в інші цивілізації, що прискорило формування цілісності світового розвитку. Основними причинами Великих географічних відкриттів були зростання потреб у золоті і сріблі в умовах розширення товарного виробництва в Європі та бажання європейських мореплавців встановити безпосередній зв’язок з країнами Сходу. На початковому етапі Великих географічних відкриттів пріоритет у пошуках нових земель і шляхів в Азію належав Іспанії і Португалії.

Після перших португальських та іспанських подорожей географічні відкриття не припинилися. Незважаючи на те, що сфери завоювань були поділені між Португалією та Іспанією за Тордесільяською угодою 1494 р., англійські мореплавці вирішують проникнути в недосліджені куточки земної кулі, використовуючи північно-західний і північно-східний океанічні шляхи. І хоч основна ціль експедицій – пошук проходу до Індії та Китаю, – не була досягнута, в результаті їх проведення були зроблені не менш важливі відкриття, якими Англія заявляє про своє право на участь у розподілі багатств Індії та відкритого Американського континенту.

Ряди першовідкривачів у ХVІ ст. поповнювали і англійські пірати. Нападаючи на іспанські колоніальні території і торгові кораблі, відбираючи в іспанців золото, яким вони не хотіли ділитися з жодною країною світу, вони одночасно прокладали шлях до альтернативних, незайнятих іспанцями земель, шукали спосіб пересування по морському простору в обхід іспанських і португальських володінь.

Незважаючи на те, що Великі географічні відкриття були ініційовані піренейськими державами, їхні результати виявилися корисними насамперед для атлантичних країн Північно-Західної Європи. Внаслідок Великих географічних відкриттів торгівельні шляхи перемістилися із Середземного моря до північних морів. Центрами світової торгівлі стали Антверпен і Лондон. Опинившись на перехресті торгівельних шляхів між Європою і Америкою, Англія поступово перетворюється із віддаленої периферії європейської цивілізації в атлантичний форпост Європи.

Результати Великих географічних відкриттів безпосередньо вплинули на зростання зовнішньої торгівлі і активізацію колоніальної політики західноєвропейських держав. Англія в цей час відчуває велику необхідність у додаткових ринках збуту, фінансових ресурсах і сировині для забезпечення потреб внутрішнього виробництва. В умовах іспансько-португальської монополії розв’язання цієї проблеми пов’язувалося із освоєнням нових ринків за океаном. З цією метою у 60–80-х рр. створюються великі купецькі компанії, які отримували від уряду виключне право на торгівлю з певним регіоном і зобов’язувались представляти англійські інтереси на зовнішніх ринках. Назви торгівельних компаній, підтримуваних урядом Тюдорів (Московська, Естляндська, Левантійська компанії) характеризують основні напрями англійської торгової експансії у зазначений період.

Досить вигідною і прибутковою для англійських купців виявилася торгівля з іспанськими колоніями в Новому Світі. Монополія Іспанії на торгівлю з усіма нововідкритими землями стала головною перешкодою на шляху англійської торгово-колоніальної експансії у цьому напрямку. На той час Англія не була готовою до відкритої війни з Іспанією і Португалією. Її протест проти іспансько-португальської монополії набув форми контрабандної торгівлі і піратського грабежу іспанських портів і суден. Англійська корона всіляко підтримувала і заохочувала проведення піратських експедицій проти Іспанії, так як вони значно послаблювали її морську могутність. На той момент використання піратських методів було єдино можливим способом боротьби за право створення англійської колоніальної імперії поряд з Іспанією і Португалією.

З середини ХVІ ст. англо-іспанський конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Страта шотландської королеви-католички Марії Стюарт, яку підтримували сили міжнародної реакції на чолі з іспанським королем Філіпом ІІ, стала зручним приводом для нападу на Англію. У битві 1588 р., що завершилася розгромом іспанської «Непереможної Армади», Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але й відстояла свою національну незалежність і протестантську віру. Після перемоги над Іспанією Англія відверто заявляє про свої претензії на світове панування, претендуючи на роль першорядної морської держави. Перед нею відкриваються перспективи великих колоніальних захоплень.

Зародження світової колоніальної системи, що характеризувалася поширенням європейської цивілізації та інші континенти, загостренням суперечностей між державами за ринки сировини і збуту тощо, було одним із наслідків Великих географічних відкриттів. Довгий час колоніалізм був обмежений тими державами, які перші його започаткували. Перші англійські колонії виникли в Північній Америці наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. До середини ХVІІІ ст. тут було 13 колоній, жителі яких вважали себе підданими англійського короля. Після захоплення Кромвелем Ямайки у 1695 р. процес англійської колонізації охопив і Вест-Індські острови. Торгівля з колоніями приносила Англії величезні прибутки. Метрополія стримувала економічний розвиток своїх колоній, забороняючи їм торгувати з іншими морськими державами і розвивати власну промисловість, у такий спосіб перетворюючи їх на сировинний придаток.

Англійський уряд, починаючи з Навігаційного акту 1651 р., послідовно проводив політику меркантилізму. З метою збільшення національного багатства, зміцнення англійської буржуазії і держави в цілому було розроблено низку протекціоністських законів, які забороняли ввозити до Англії товари іноземного виробництва, заохочували розвиток вітчизняної торгівлі і мореплавства, сприяючи досягненню активного торгівельного балансу. Зовнішня політика Англії, що формувалася під впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму, передбачала витіснення торгівельних суперників, захоплення монополії на перевезення товарів, встановлення панування на морях.

З ХVІІ ст. головним знаряддям у боротьбі за торговельно-колоніальну здобич виступають не пірати-розвідники, а великі торгівельні компанії. Перейнявши досвід португальців щодо організації заморської торгівлі в Індійському океані на основі національної монополії, англійські купці у 1600 р. створили Ост-Індську компанію. Витіснена з Індонезії більш сильними противниками – голландцями, вона розгорнула свою діяльність на території Великих Моголів. Поступово захопивши всі зовнішньоторговельні зв’язки Індії і монополізувавши їх у своїх руках, вона зміцнила свої позиції на Сході і створила всі умови, необхідні для завоювання Індії.

Протягом всього ХVІІ ст. велася запекла боротьба між Англією і Голландією за торгівельну, морську і колоніальну гегемонію. Вже наприкінці ХVІІ ст., завдяки своєму вигідному географічному положенню і ефективній державній політиці, Англія займає місце Голландії, монопольне становище якої в світовій торгівлі було підірвано, і починає контролювати вузлові пункти світових океанічних шляхів.

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. головним конкурентом Англії на міжнародній арені стала Франція. Англо-французькі колоніальні інтереси стикалися у трьох головних регіонах світу: у Вест-Індії, в Північній Америці та Індостані. Скориставшись тим, що Франція була учасником міжнародних конфліктів на європейському континентів, Великобританія (з 1707 р.) основну свою увагу зосереджує на відвоювання французьких колоній. В результаті Франція втрачає Канаду і північно-східну частину Ост-Індії, а Великобританія, завдяки своєму вдалому географічному розташуванню і цілеспрямованій експансіоністській політиці Уряду силами переважно військово-морського флоту добивається домінування на морських торгових шляхах і перетворюється на одну з наймогутніших колоніальних держав світу.

Список джерел та літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / [упоряд. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький, М.М. Страхов, С.І. Пугачова; ред. В.Д. Гончаренко]. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – С. 304–307.

2. Сборник документов по истории нового времени: буржуазные революции ХVІІ – ХVІІІ в.в. / [сост. Н.А. Никитина; ред. В.Г. Сироткин]. – М.: Высшая школа, 1990. – 303 с.

3. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640–1870) / [сост. Е.Е. Юровская]. – М.: Высшая школа, 1990. – 253 с.

4. Большая историческая энциклопедия / ред. кол.: С.В. Новиков, В.П. Ситников, В.В. Славкин. – М.: ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2003. – 943 с.

5. Всемирная история: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958. – Т. 4 / Под ред. М.М. Смирина. – 823 с.

6. Всемирная история: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958. – Т. 5 / Под ред. Я.Я. Зутиса. – 782 с.

7. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 9. Начало Возрождения. – 2000. – 592 с.

8. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 10. Возрождение и реформация. – 2001. – 480 с.

9. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 13. Эпоха английской революции. – 2000.-560 с.

10. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек п др. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 15. Эпоха просвещения. – 2000. – 512 с.

11. Всемирная история: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т.16. Европа под влиянием Франции. – 2000. – 560 с.

12. Дюпюи Р. Всемирная история войн: Харперская энциклопедия военной истории: В 4 кн. / Р.Э. Дюпюи, Т.Н. Дюпюи. – Спб: Полигон-АСТ, 1997. – кн. 2 (1400–1800). – 892 с.

13. История человечества / Б. Байер, У. Бирнштайн, Б. Гельхофф, Э.К. Шютт; пер. с нем. Н.А. Врублевская. – М.: АСТ, Астрель, 2002. – 640 с.

14. Коробов А. Все о Великой Британии / А. Коробов, Ю. Иванова. – Х.: Рато, 2007. – 542 с. – (Серия «Страны мира»).

15. Пономарев М. Новая и новейшая история стран Европы и Америки: Практическое пособие для студентов вузов: В 3 ч. / М.В. Пономарев, С.Ю. Смирнова. – М.: Владос, 2000. – Ч. 1 Европейская цивилизация в ХVІ – ХVІІ в.в. Век Просвещения. Период становления индустриального общества. – 288 с.

16. Скляренко В. 50 знаменитых пиратов и разбойников / [В.М. Скляренко, Я.А. Батый, А.П. Ильченко, Т.В. Новикова], под ред. Д.В. Табаскина. – Х.: Рато, 2006. – 510 с. – (Серия «100 знаменитых»).

17. Соколов Б. Сто великих войн / Б.В. Соколов. – М.: Вече, 2003. – 544 с.

18. Сто великих авантюристов / [авт.-сост. И.А. Муромов]. – М.: Вече, 2004. – 534 с.

19. Сто великих мореплавателей / [Н. Авдяева, Л.Н. Жданович]. – М.: Вече, 2004. – 563 с.

20. Англия: Краткая история / [В.В. Адамчик, М.В. Адамчик, А.Н. Бадак и др.]. – Мн.: Харвест, 2003. – 608 с.

21. Африканцы в странах Америки: негритянский компонент в формировании наций Западного полушария / АН СРСР, ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая; глав. ред. Э.Л. Нитобург. – М.: Наука, 1987. – 401 с.

22. Барг М. Великие социальные революции ХVІІ – ХVІІІ в.в.: в структуре переходной эпохи от феодализма к капитализму / М.А. Барг, Е.Б. Черняк. – М.: Наука, 1990. – 254 с.

23. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм 15–18 ст. / Фернан Бродель. – К.: Основи. – Т. 1. Структури повсякденності, можливе й неможливе / Пер. з фр. Г.Філіпчук. – 1995. – 543 с.

24. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель. – М.: Прогресс. – Т. 2. Игры обмена / Пер. с фр. Л.Е. Куббеля. – 1988. – 633 с.

25. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель. – М.: Прогресс. – Т. 3. Время мира / Пер., ред. Ю.Н. Афанасьева. – 1992. – 679 с.

26. Виппер Р. История Нового времени / Р.Ю. Виппер. – М.: Че Ро, 1999. – 624 с.

27. Вульф Е. Європа і народи без історії / Ерік Вульф; пер. з англ. і Пошивайла. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 535 с.

28. Герхард П. Пираты Новой Испании (1575–1742) / Петер Герхард; пер. с англ. Б. Кекелишвили. – М.: Центрполиграф, 2004. – 239 с.

29. Голубчикова Ю. География человека / Ю.Н. Голубчикова. – М.: Едиториал, 2003. – 356 с.

30. Говард М. Війна в європейській історії / М. Говард; пер. з англ. А.В. Яковини. – К.: Мегатайп, 2000. – 168 с.

31. Данилевский Н. Россия и Европа / Н.Я. Данилевский. – М.: Книга, 1991. – 576 с.

32. Дейвіс Н. Європа: історія / Норман Дейвіс; пер. з англ. П. Панащук. – К.: Основи, 2000. – 1463 с.

33. Зарин В. Запад и Восток в мировой истории ХІV – ХІХ в.в.: (западные концепции общественного развития и становления мирового рынка) / В. Зарин. – М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. – 264 с.

34. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку Нового часу / А.Зінченко. – Вінниця: Нова книга, 2002. – 564 с.

35. Иванян Э. История США / Э.А. Иванян. – М.: Дрофа, 2004. – 532 с.

36. Ивонин Ю. Становление европейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух эпох / Ю.Е. Ивонин. – Минск: Университетское издательство, 1989. – 199 с.

37. История дипломатии: [в 5 т.] / Глав. ред. А.А. Громыко. – М.: Госполитиздат, 1959. – Т. 1 / Под ред. В.А. Зорина, В.С. Семенова, С.Д. Сказкина. – 543 с.

38. История средних веков: [В 2 т.] / Под ред. С.П. Карпова. – М.: Высшая школа, 2003. – Т. 2. Раннее новое время. – 431 с.

39. Історія Сполучених Штатів: Нарис / Гол. ред. Говард Синкотта; пер. з англ. Ю. Лісняк. – К.: Діалог Інтернешнл, 2001. – 406 с.

40. Історія сучасного світу: Соціально-політична історія 15–20 століть: Навч. посіб. / За ред. Ю.А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

41. Кертман Л. География, история и культура Англии / Л.Е. Кертман. – М.: Высшая школа, 1979. – 384 с.

42. Кириченко В. Нова історія країн Азії, Африки та Латинської Америки: Навч. посібник / В.П. Кириченко. – К.: Либідь, 2003. – 168 с.

43. Маховский Я. История морского пиратства / Яцек Маховский. – К.: Свелас, 1992. – 256 с.

44. Найкирхен Х. Пираты: морской разбой на всех морях / Х. Найкирхен. – К.: Республиканский центр духовной культуры. Общество «Знание Украины», 1992. – 252 с.

45. Новая история стран Европы и Америки. Первый период: Учеб. По спец. «История» / [В.Н. Виноградов, Н.М. Гусева, А.М. Зверев и др.]; под ред. Е.Е. Юровской, И.М. Кривогуза. – М.: Высшая школа, 1998. – 415 с.

46. Новая история стран Европы и Америки: Учеб. Для вузов / Под ред. И.М. Кривогуза. – М.: Дрофа, 2005. – 909 с.