Герберт Джордж Веллс (Herbert George Wells) народився 21 вересня 1866 року в затишному містечку Бромлі неподалік від Лондона в родині звичайних англійців вікторіанської доби. Батько працював садівником, мати - покоївкою у великому старовинному маєтку Ап-парк, де обслуга не менш, ніж пани, пишалася вельможністю походження і краще знала славетний родовід своїх господарів, ніж історію власної родини. Як це й годиться дрібним буржуа, батьки майбутнього письменника мріяли про незалежність, яка в їхній уяві ототожнювалась із можливістю мати власну справу. Згодом мрія здійснилася. На невеличкі збережені гроші за допомогою далеких родичів удалося купити будиночок і посудну крамничку. Тут виявилося, що батько родини не має хисту до примноження капіталу. І як тільки доля відвернулася від Веллсів - захворів батько, - їм довелося продати крамничку і будинок і повернутися до Ап-парку, де мати стала працювати економкою. В Ап-парку між книжок і слуг минуло дитинство Герберта Веллса.

І умови існування, і тогочасна моральна атмосфера на все життя зробили Веллса прибічником вікторіанських традицій. Мати майбутнього письменника Сара з юних років обожнювала свою ровесницю королеву Вікторію, виховувала в синові чесність, повагу до багатства, а головне - прагнення до фінансової незалежності. Хлопчик мав досягти статусу хай дрібного, але власника. Та сильнішим від повчань матері виявився вплив книжок.

Бібліотека Ап-парку, зібрана колишніми його власниками, складалася, в основному, з літератури доби Просвітництва. Вона й породила в юного Веллса непереборну віру в прогрес і непереможне тяжіння до знань. Крамарем він не став (а втім, може, філософія, закладена в дитинстві, допомогла свого часу письменнику-Веллсу [3] в організації фінансової незалежності? Адже те, чого в цьому плані йому пощастило досягти, вдавалося далеко не всім талантам).

Герберта віддали вчитися на прикажчика до мануфактурної крамниці. Нічого не вийшло. Через якийсь час хазяї повернули хлопчика додому як нездатного до навчання. Проте потяг до знань виявлявся постійно і нестримно. Навчаючись на мануфактурника, молодий Веллс приділяв вільний час не лише читанню книжок. Він спромігся відвідувати заняття зовсім іншого плану - його вабили до себе природничі науки.

Значно краще, ніж продавати крам, він зумів навчати дітей. Коли Гербертові пощастило влаштуватися молодшим вчителем у Мідхерсті, він вразив екзаменаторів знаннями своїх учнів. За це юний вчитель отримав право безкоштовно протягом року навчатися біології та природничим наукам у професора Томаса Хакслі, учня великого Чарлза Дарвіна в лондонській Нормальній школі.

Досі знання Веллса з різних предметів були певною мірою хаотичними, розрізненими. В 19 років він прагне збагнути світ як щось цілісне, зрозуміти основні закони його організації та розвитку. Природничі науки стають для нього ключем для ви-будови такої цілісності. Інтерес до біології не був випадковим для Веллса, це довела і його тривала плідна літературна діяльність. Адже понад усе він був мислителем, що прагнув побачити і осягти єдину систему світу, в яку було б вписано і людське суспільство, і становище людини у всесвіті. Мабуть, саме за системність він так гаряче полюбив феномен Просвітництва. Але Просвітництво з його непохитною вірою в Прогрес і Розум найбільше цікавилося математикою і механікою - науками лінійними. В кінці XIX століття зростає інтерес до природничих наук, які дають складну картину органічного життя.

Цікаво, що водночас з Веллсом зовсім інша людина, породжена іншою культурою і способом життя, але підбурювана такою ж пристрастю зрозуміти світ, звертається до природничих наук як до першоджерела. Це - Джек Лондон, який не обмежується лише соціальними вимірами, а намагається встановити місце людини в системі органічного світу (що є традиційним для американської філософської думки). Співставлення двох популярних у своєму часі письменників свідчить не про їхню ідентичність (її немає і не може бути в середовищі митців); воно [4] може служити характерним доказом того, що інтерес до природи, її основних законів став ознакою часу і був необхідним для людей, які бажають зрозуміти власне життя.

Веллсу надзвичайно пощастило із вчителем. Томас Хакслі був не тільки блискучим біологом, а й вченим-мислителем, що прагнув осягнути закони природи і людського суспільства, зрозуміти зв'язок людини із тваринним світом і характер їхньої розбіжності. Хакслі констатував, що тварини інстинктивно поводяться найбільш доцільно. Людина ж має свідомо організувати власне життя за законами доцільності. І тут найважливіше - та система, яка існує лише в людській спільноті, - система моральних цінностей, що й вирізняє людину із тваринного світу, з яким вона пов'язана всіма фізичними параметрами і функціями. Мораль можна вважати основою культури, - суто людського феномена, без якого не може бути ніякого майбутнього людства. Ще на зорі технократичної ери біолог-мислитель розрізняв технократію і культуру і наголошував на тому, що лише досконала культура має створити завершену теорію життя, що ніякі здобутки техніки не забезпечать прогресу суспільству із нерозвиненою мораллю.

Тож не дивно, що учень Хакслі Герберт Веллс перейнявся думками і філософічним настроєм свого вчителя і це спонукало замислитись над мірою і співвідношенням вільної плинності, мінливості й детермінованості, які в реальному світі усталилися протягом довгої історії, а людина, щоб забезпечити виживання людства на землі, має знайти їх самостійно, внаслідок розвитку усіх наук - як природничих і технічних, так і соціальних та гуманітарних.

Набутки в біологічних науках Веллс викладає у виданому 1893 року «Підручнику біології». Підручник не був довершеним, і при наступних виданнях окремі його частини переписували інші автори. Але на цьому кар'єру Веллса-біолога можна вважати завершеною. З Нормальною школою Веллсові довелося розлучитися, не закінчивши навчання: допитливий мислитель не зміг завчити мінералогічної класифікації. Для нього терміново було знайдене місце вчителя у провінційному містечку, та й то ненадовго. Герберт серйозно захворів і був змушений повернутися до матері. Проте майбутнє його було вже визначено: він мріяв стати письменником. [5]

Писати Веллс почав рано. Ще до свого від'їзду до Лондона він розважав прислугу гумористичним виданням «Ап-парківський панікер». У Нормальній школі він пише статті і редагує «Журнал наукових шкіл». Повернувшись до Ап-парку, повністю зосереджується на літературі. Заняття письменством передусім потребувало літературного навчання. І Герберт Веллс вивчає класику - Шеллі, Кітс, Гейне, Вітмен, Готорн... А ще й (знов неминуча паралель з Дж. Лондоном), страшенно потребуючи успіху в широкої читацької аудиторії, читає те, що популярне, щоб засвоїти певні прийоми. Час від часу Веллс викладає біологію, в основному ж пише статті, рецензії, згодом - оповідання для журналів. І хоча друкують із того далеко не все, до нього приходить добробут, він стає популярним. Перше друковане оповідання - «Препарат під мікроскопом» (1893), перша друкована збірка новел - «Викрадена бацила та інші пригоди», - як бачимо, все - на біологічну тематику.

Водночас з'являються задум, а згодом і фрагменти першого роману «Аргонавти хроносу», якому судилося залишитися незавершеним. Але ж певною мірою його ідею використано в романі «Машина часу» (1895), який приніс Веллсу надзвичайний успіх і відкрив світу такий жанр літератури, як наукова фантастика, і цьому жанру судилося стати одним з найпопулярніших у XX столітті.

Веллс входив у світ науки, коли вона ще базувалася на лінійному потрактуванні часу, адже перші відкриття про відносність часу, про взаємини хроносу і топосу датуються початком XX століття. Але ідеї про наявність «четвертого виміру» вже з'являлися - в 1884 році вийшла книжка Чарлза Хілтона «Що таке четвертий вимір», крім того, Веллс брав участь в обговоренні студентської доповіді Хамілтона-Гордона на аналогічну тему... Та щоб сприйняти і обіграти таку ідею, треба було мати відкритий гнучкий розум, розвинену уяву, неординарність мислення, письменницьку сміливість. Великому успіху «Машини часу» сприяло те, що вона вписалась у комплекс тем, які дуже хвилювали мислителів кінця XIX століття, і головними з них були перспективи подальшого, пов'язаного з науково-технічним прогресом розвитку людства в цілому і людини як виду. Веллс зосереджується на обох животрепетних проблемах.

В оповідній манері, винайденій сучасниками (згадаймо «Серце пітьми» Конрада або «Дезі Міллер» Г. Джеймса) і згодом широко [6] впровадженій у прозу XX століття, Веллс розказує про мандрівку в майбутнє, яку на власній винайденій і сконструйованій машині здійснює головний герой (у нього немає персонального імені. Він - Мандрівник у Часі). У свою чергу цей центральний епізод, як у раму, вставлено в повістування, яке веде людина, що дуже близька автору і за своїм соціальним статусом, і за характером, і за цензом освіти, і за психологічними характеристиками, і за способом буття. Втім, і Мандрівник у Часі також належить до кола вчених джентльменів, позитивістів і екпериментаторів, тобто людей, близьких автору. Йому притаманні такі риси, як порядність і чесність, досвід і навички об'єктивного спостереження і наступного аналізу. Не будучи авантюристом, він має активну натуру, здатний не лише до розумування, а й до дії, на нього і на його свідчення можна повністю покластися. Ані створення цих характерів, ані опис обставин їхнього життя не становить спеціального предмета автора - все подається (і це - в першому романі письменника) як щось буденне, звичне, типове для милої спокійної виваженої вікторіанської Англії. І, дійсно, весь антураж і дійові особи добре відомі освіченому читачеві з сучасної йому літератури, з англійської класики.

Власне, і англійська література в кінці XIX століття в особі неоромантиків переймається апробацією звичного милого вікторіанського суспільства через його співставлення із світом природного, натурального, не втягнутого ще в цивілізаційний процес, раціональний світ апробується чимось гіпер- або поза-раціональним. Веллс іде в тому ж напрямку, але власним шляхом. У буденну раму вставлено центральний епізод - життя людства через більш ніж 8 тисяч років, куди завдяки чудовій машині потрапляє наш сучасник. На відміну від своїх колег, прихильників технічного прогресу, Веллс не пророкує світлого майбутнього, не малює щасливого людства, позбавленого необхідності виконувати «чорну» роботу. Його думка і фантазія мислителя-систематика сягають далі в часі і динаміці процесу, його картина близька до того, що згодом було названо антиутопією. Спираючись на тенденції бурхливого розвитку техніки, які породжують і стабільно підтримують у диференційованому суспільстві розподіл соціальних ролей, а отже - поділ праці на розумову і фізичну, приймаючи ідею еволюції людського роду за аксіому, Веллс доходить песимістичних висновків про неминучість виродження людства і людини як біологічного виду, про [7] загрозу вичерпаності і виродження цивілізації на землі. Мандрівник у Часі бачить повний занепад колись могутньої цивілізації і на цьому тлі дві іпостасі того, що колись було людиною, - безпорадних і безпомічних, легковажних і прекрасних елоїв, що майже як боги насичуються амброзією (вони споживають лише рослини), і грізних підступних мешканців підземель морлоків, що змушені годувати свої натреновані віками фізичної праці м'язи тілами тендітних наземних і неземних створінь. Як і має бути в будь-якій авантюрі, автор організовує її навколо любовної пригоди, сентиментальної і чистої. Вона завершується трагічною загибеллю милої безпорадної жінки і перемогою мужнього і розумного вченого над виродженими нащадками, його поверненням у свій час. До речі, ні оповідача, ні автора не дуже цікавить психологія цих нащадків сучасних землян, вони примітизовані до краю, виглядають швидше як створіння, що тільки-но з'явилися на планеті, а не такі, що є наслідком багатотисячолітнього розвитку виду. Скажімо, елої не просто легковажні і позбавлені волі, а й недоумкуваті істоти. А куди ж подівся накопичений їхнім розумом багатющий досвід? Адже в багатьох поколіннях вони розвивали свої інтелектуальні потенції. Вчений Мандрівник у Часі дає розгорнуте пояснення: «Болісно було думати, як недовго панував над природою людський розум. Він сам укоротив собі віку. Люди вперто прагнули добробуту, вигод усталеного, всебічно забезпеченого суспільства, досягли всього цього, і ... ось який їхній кінець. Колись і життя, і власність, очевидно, опинилися в цілковитій безпеці. Заможний був упевнений у своєму багатстві і життєвих вигодах. Бідняк знав, що йому забезпечене життя і праця. Безсумнівно, в тому світі не було ні проблеми безробіття, ні якихось інших невирішених соціальних питань. І настав великий спокій.

Ми забуваємо закон природи, який каже, що розумова гнучкість являє собою винагороду за всі небезпеки, зміни й тривоги в нашому житті. Істота, що живе в цілковитій гармонії з оточенням, вдається до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт виявляють свою неспроможність. Де немає змін і немає потреби в змінах, там нема й розуму. Володіють ним лише ті істоти, які мають у житті різноманітні потреби і наражаються на небезпеки».

Погодьтеся, що ця постановка проблеми філософа-натураліста значно глибша за класові конструкції сучасних Веллсу дослідників суспільства. [8]

Отже, фантастичну подію, виписану реалістично і переконливо, використано як можливість експериментальної екстраполяції суттєвих проблем сучасності, динаміка яких має визначити долю людства - розвиток техніки та організацію праці, тобто те, на чому побудована організація суспільства. Основоположна ідея, виражена через політ фантазії і водночас вдягнута у надійний «мундир» вікторіанської нарації, і забезпечила такий блискучий успіх роману, що приніс його автору першу славу. Наступні романи, створені в тому ж смисловому і формальному полі, примножили її.

«Острів доктора Моро» вийшов наступного 1896 року. І цей роман повністю базований на англійській традиції: сюжет про незаселений острів обрамлено розповіддю про морську подорож (згадаймо славнозвісного «Робінзона Крузо»). І оповідач знайомий: колишній випускник Нормальної школи, добропорядний молодий вчений-джентльмен. І навіть основні події роману, свідком яких виявилась ця високоморальна людина, події абсолютно фантастичні - адже доктор Моро «перекроює» звірів на людей, - теж нібито вписуються в коло зацікавлень сучасних автору англійських письменників (згадаймо «Мауглі» Редьярда Кіплінга, де центральними виявляються взаємини світу природного і цивілізованого). І знов Веллс спирається на біологічні науки, які на той час ще тільки теоретично передбачали трансплантацію, тобто могли дати лише маленький поштовх автору, включає власну фантазію і виходить на оригінальну і глибоко філософську постановку комплексу суттєвих проблем.

Відтак, племінник Едварда Прендіка публікує нотатки свого дядька-небіжчика про дивні події, свідком і учасником яких він мимоволі стає (як бачимо, та ж конструкція, що в «Машині часу», за принципом «китайських коробочок» чи російських «матрьошок»). Едвард Прендік, що захоплювався природничими науками, «скрашуючи тим самим безбарвність свого досить заможного життя», під час морського плавання стає пасажиром судна, яке зазнає катастрофи. Чудом врятований, але ледве живий Прендік опиняється на іншому кораблі, де життя йому врятовує Дивний лікар, у якого ще більш дивний слуга і не менш дивне доручення: він везе вантаж тварин на незаселений острів. Реакція капітана та його команди на всю цю компанію така негативна, що Прендік, як прихильний до лікаря, змушений залишити судно разом з ними. Таким чином він опиняється на [9] незвичайному острові, де й стає не тільки спостерігачем, а й вимушеним учасником фантастичних неправдоподібних подій, про які - знов-таки чудом врятувавшись через 11 місяців страшного життя - нікому не може навіть розповісти.

Прекрасний квітучий острів одразу вражає чимось незрозумілим, таємничим, незвичним. Найбільше враження справляє його населення - дивні, ні на що не схожі створіння. Лише з часом Прендік довідується, що цей шматок суші перетворений на величезну лабораторію, де з допомогою складної трансплантації («вівісекції») і взагалі невідомих медичних, майже чаклунських дій, відомий колись учений доктор Моро продумано і систематизовано перетворює на людей різні види тварин, які й населяють острів. Величезні страждання, через які доводиться проходити його пацієнтам, доктора не зупиняють - адже він людина чистої науки і його експеримент безпрецедентний. Тварино-людям продумано і старанно втлумачується, що для живого створіння бути людиною - то найвище щастя. Але натура бере своє - і тварино-люди, після смерті творця-ката, знов досить швидко і енергійно повертаються до свого первісного природного стану

Не можна не паралелізувати (і, безумовно, автором зроблено це навмисно) фрагмент Закону Джунглів із кіплінгівського «Мауглі», написаного за два роки до «Острова доктора Моро», і веллсівський Закон Людини. Кіплінг навчає Мауглі звірячим (вовчим) законам, які дуже конкретно регулюють відношення зграї і окремої «особистості». Тут, так би мовити, пропагується своєрідний джентльменський кодекс, регулюються проблеми продовження роду і канони взаємин тварини і людської громади. Відтак Закон Джунглів виглядає цілком ... гуманним, облагородженим. Натомість вимоги, проголошені Законом Людини, спрямовані до кожного окремого створіння, яке претендує (або, вірніше, змушене) вести людське життя, свідомо окарикатурено, вони всі в межах фізіології («Не ходити на Чотирьох, не хлебтати Води, не полювати на інших Людей»...). І все це під великим страхом перед Домом Страждання та його всемогутнім Хазяїном, що й увінчує своєрідну «людську мораль».

Геніальна фантазія Веллса створює унікальну ситуацію, яка вміщує множинність філософських проблем та можливостей їхнього потрактування. До якої межі вільний у своєму науковому пошуку вчений, який практикує на живому організмі? Чи [10] може людина перебирати на себе права Творця (Веллс назвав цей свій роман «теологічним гротеском»)? Чим вимірюється перетворююча сила розуму і де вона переростає в акт насильства? Що відділяє людину від тваринного світу і що зближує? Сьогодні до них можна додати й такі, які в період написання твору не виникали і не поставали перед мислячим людством, - питання про ступінь припустимості насильства над природою як такою, що пов'язано із зростаючою екологічною напруженістю на планеті. Низку питань можна продовжувати. Слід зазначити також, що автор оперує темами на різних рівнях - як пафосному, так і іронічному.

Постійно підкреслюється потворність витворів доктора Моро, їх повна невідповідність самій ідеї богоподібної людини. І весь процес «одухотворення» тварино-людей, організований на рівні ритуалу, з безкінечними повторами - знов-таки заниженого, навіть не іронічного, а сатиричного Закону Людини, де людину зведено на рівень її первісного предка, - вражаюче ... бездуховний і за формою, і за своєю суттю. З іншого боку, сама ідея метаморфози, як відомо, зовсім не нова, вона бере початок у стародавній міфології, навіть поява тварино-людей у художньому творі не є відкриттям Веллса, - адже вже були, скажімо, гуїнгми Свіфта. Та й взагалі алегорію, порівняння людини з тією чи іншою твариною можна вважати банальним літературним прийомом. І Веллс також використовує його по-своєму. Вже звикнувши до рукотворних монстрів, Прендік ніби звіряє їхнє єство з усталеними уявленнями про людину: «Та все ж коли я дивився на одне з тих бичачих створінь, що розвантажували човен, як воно важко ступало по заростях, я мимоволі запитував себе: чим же воно відрізняється від справжнього селянина, Що плентає додому після цілоденної виснажливої праці? А коли я здибав жінку, скомпоновану з ведмедя й лисиці, створіння з хитрющим лицем, навдивовижу подібним до людського своїм лукавством, мені здалося, що я вже колись зустрічав її на вулиці якогось міста». Фантастика Веллса є науковою - і в цьому її відмінність від усіх попередніх підходів до теми. Письменник Дає розгорнуте наукове пояснення самому незвичайному феномену штучного творення людини і акцентує увагу на характері взаємин людського і тваринного світів.

У тексті твору автор надає можливості самому доктору Моро виголосити розгорнуту лекцію про власну працю, задуми й наслідки. [11]

Лекція в сюжеті роману та його фабулі, значно ускладненій у порівнянні з «Машиною часу» (адже спочатку не посвячений Прендік вважає, що Моро знущається над людьми, перетворюючи їх на тварин), виконує функцію пояснення таємниці острова, населеного монстрами. Але вже в цій лекції найбільше акцентується на моральній проблематиці наукової діяльності.

Найбільше вражають Прендіка страждання піддослідних істот (сьогодні, коли розроблена система знеболювання, воно б не стояло так гостро). І доктор Моро досить оригінально обґрунтовує власну концепцію страждання: «Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитеся під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти... ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину». З його - наукової - точки зору біль - це той сигнал, який подає організм про наближення розладнаності. «Що ж до людини, - стверджує доктор, - то, в міру свого інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про себе і дедалі менше потребуватиме відчуття болю - цього стимулу, що оберігає її від небезпек». До речі, і тварино-люди не хочуть сприймати Прендіка як Людину саме тому, що вони бачили на власні очі його страждання. Моро певний, що з часом людство позбудеться почуття болю (або ж страждання чи співчуття - що не те ж саме), оскільки природа завжди звільняється від рудиментів. Отже, в центрі філософської концепції постає питання про страждання - твердження доктора Моро (у суголоссі з якими він і проводить наукову роботу) суперечать християнській тезі про страждання, за якою саме вони роблять людину духовною, тобто справжнім християнином (сюжет про п'єту).

Доктор Моро як науковець і дослідник зазнає поразки: досконало опанувавши пластичність живих організмів, він виявляється недостатньо практичним і просто мудрим, щоб потурбуватися про подальшу долю своїх наукових експериментів, про закріплення людської лінії поведінки тощо. Природа перемагає науку, або точніше - природа скидає з себе нав'язані їй моделі. На порядку денному залишається питання про тваринне і людське в кожному з нас. Едварду Прендіку, який все це пережив, до кінця днів ввижаються в кожній людині якісь тваринні риси, що асоціюються в нього із жорстокістю і ницістю, тому він стає [12] відлюдником і знаходить розраду лише в заняттях астрономією, спостерігаючи високе чисте небо.

А як же із стражданням і олюдненням через страждання? Якщо потрактувати роман як притчу, то спільноту, зібрану на острові, можна тлумачити як символ всього людства, що знаходиться на стадії формування. І лише безмежні страждання перетворюють тварину на людину. Як тільки зникає джерело страждань (або пам'ять про страждання, страх перед новими муками), все повертається на свої місця, підкорюється природним інстинктам. Закономірним є висновок про жорстоку і безжальну сутність самої природи, про облагороджуючу роль цивілізації, пов'язаної із стражданням, але й про неподоланний розрив між природою і цивілізацією. І знов не можна не згадати того факту, що Веллс був учнем Хакслі: і в цьому романі впадає в око його безмежна довіра до наукових постулатів вчителя. Адже це Хакслі бачив світ поділеним на два процеси: космічний та етичний. Космічний - природний, бездуховний, що за законами термодинаміки прямує до вирівнювання температур, отже, до ентропії, до самознищення (цю теорію згодом буде широко використано в постмодернізмі); та етичний, пов'язаний із людським духовним началом, яке й прагне вносити лад, порядок, а отже, й удосконалені форми буття в холодний безідейний космос. Веллс в романі «Острів доктора Моро» всіляко підкреслює саме етичний бік проблеми. Показавши вченого, його діяльність та її наслідки відірваними від моральної площини, Веллс створює прозу аж ніяк не оптимістичну - і тональність, і висновки песимістичні, адже науковий прогрес поза етикою і духовністю не в змозі зробити людство щасливим і гармонізувати його життя з природою. Щодо філософських проблем, то роман не дає їх однозначного вирішення (та й чого б він мав це робити?), й сприйняття його тогочасною публікою також було неоднозначним. Більшість рецензентів свідчили про жах, огиду, відразу, викликану читанням твору. Анонімний автор християнської газети «Гардіан» схарактеризував «Острів доктора Моро» як винятково неприємну книжку, ідею якої виявити непросто.... Іноді читачу починає здаватися, що автор просто хотів висміяти претензії науки та вказати їй на належне місце; в інших випадках починає здаватися, що його основним завданням було в сатиричному світлі змалювати акт творення і затаврувати презирством Творця за те, як він поводився із своїми творіннями. На цю думку наводять навдивовижу [13] розумні й реалістичні сцени, в яких перетворені на людей звірі затверджують Закон, написаний для них їхнім творцем-хірургом, і водночас переконують нас, що нездатні виконувати цей закон». Рецензент робить висновок: «Острів доктора Моро» - це, безсумнівно, розумне, оригінальне і дуже сильне породження фантазії», хоча його й не можна вважати корисним читанням. У листі-відповіді на негативну критику автор роману просто затаврував рецензентів як людей некомпетентних навіть у своїй справі. І продовжував писати фантастику.

Наступний роман «Невидимець» (1897) критика сприйняла прихильніше, та й книжка здавалась простішою, зрозумілішою. її герой також вчений, так само працює в царині наук природничих - він зумів домогтися того, що людське тіло стає невидимим. Так само, як і в попередньому романі, опущено довгі роки становлення вченого, його шлях до відкриття. Протягом короткого відрізку часу читач зустрічається з людиною, яка вже відбулася, - домоглася великих успіхів, довела свою талановитість, - а також з наслідками її праці. Але Гріффін відрізняється від доктора Моро не тільки характером своїх занять (він хімік, а не біолог), а й колом тих проблем, в павутиння яких він «вмонтований»: адже на відміну від Моро, чия діяльність винесена в суто експериментальний простір незаселеного острова, Гріффін змушений жити і працювати серед людей, у пересічному оточенні. Експериментує він не над іншими, а над собою, а відтак стає центром твору на всіх рівнях - як «формальному» (сюжетному, композиційному), так і змістовому (соціальному, етичному, філософському). Така концентрована центрація сприяє тому, щоб, не переобтяжуючи оповіді, надати їй глибини і вагомості.

Як і доктор Моро, Гріффін - захоплений своєю працею вчений, відданий науці і своєму відкриттю. Спочатку він змушений протистояти філістерству, яке не вірить у його наукові потенції, не сприяє роботі винахідника. Здається, винахідник-фанатик подається як позитивний герой, дивак (характерний персонаж англійської літератури ще від часів Смолета і Стерна), далекий від прагматичного і посереднього суспільства. Але з часом, із наближенням умов до екстремальних, все очевиднішим стає моральний зв'язок Гріффіна із середовищем, яке його сформувало. Адже те відкриття, яке зроблене ним у науці, не може стати самодостатнім для Гріффіна, що мріє про власну незвичайність, непересічність, зневажає як людський загал у цілому, так і кожну [14] «середню» людину. Мрія вченого - не просто зробити велике відкриття, а використати його, за його допомогою встановити власне панування над світом, над іншими. Гріффін, що протиставляє себе міщанському багну свого оточення, насправді виявляється його породженням. За своїми цілями, за своїм етичним кодексом він від нього невіддільний. А тому, озброєний великими знаннями і своїм геніальним відкриттям, він стає страшним, небезпечним, він - міщанин-надлюдина. (І це перетворюється на творчу полеміку з Ніцше, особливо якщо зважити на фінал роману, в якому розгадувати таємницю великого відкриття намагається майже неписьменний авантюрист, що старанно охороняє її від усього іншого світу.) Щоправда, Веллс обмежує сферу активності свого героя дуже конкретним місцем дії, не розповсюджуючи її до планетарних масштабів, до того ж витримує певну іронічну тональність (у романі взагалі досить багато комічного, й воно не виглядає недоречним, а легко вписується в його загальний побутовий план), яка пом'якшує трагічний вирок і героєві, і світу, який його породив.

Щодо наступного роману «Війна світів» (1897), то він відрізняється від попереднього передусім масштабністю думки, проте не тільки цим. Якщо в першому романі були доведені до краю вже намічені реальні тенденції і показані в концентрованому вигляді як фрагмент неминучого майбутнього; якщо в другому - поставлено філософські проблеми взаємин науки та етики; якщо в третьому - досліджено пересічну особистість в екстремальних умовах, то четвертий динамічно і вражаюче безпосередньо зіштовхує далеке майбуття і мирну сучасність, роблячи читача активним учасником подій, не виходячи за межі сьогодення. Це надає автору можливості виявити свій талант не тільки фантаста, а й заанґажованого громадянина сучасності. Втім цей напрямок таланту Веллса розкриється в наступний період його творчості.

Марсіяни, які здійснили напад на Землю і знищують людство, неприступні, не шукають ніяких контактів із земною цивілізацією. Більше того, оповідач із жахом спостерігає сцени, коли марсіяни живляться людською кров'ю. Вони технічно блискуче екіпіровані, в них висока організація. Вони зовні нічим не нагадують людей: у металевому корпусі міститься якась м'яка мінлива субстанція. Ясно тільки, що їхні технічні набутки на кілька порядків вищі за земні, що й надає їм безперечної переваги: люди [75] не здатні перемогти навалу. Але ці ж переваги сприяють і загибелі загарбників: звикши до стерильної атмосфери Марса, вони не здатні пристосуватися до насиченої живими організмами атмосфери Землі і гинуть без будь-яких зусиль землян.

Прибульці, мабуть, невипадково з'явилися з Марса: адже саме в цей час, на зламі XIX і XX століть, вчені виявили неабиякий інтерес до цієї планети. Карту Марса, намічаючи на ній «канали», укладає директор міланської обсерваторії Дж. Скіапареллі; у Франції виходить книжка відомого популяризатора астрономії К. Фламмаріона «Планета Марс»... Заохочені цим, марсіянську тему починають експлуатувати й письменники. Щоправда, тепер їх уже навіть не пам'ятають. А «Війна світів» залишається популярним романом. Веллс зумів знайти свій оригінальний та ще й добре науково обґрунтований підхід. Недаремно ж він втручався в полеміку про можливість життя на Марсі та про його реальні форми.

Трагічний епізод з вигаданої історії Землі був написаний великим фанстастом так переконливо, що майстерно здійснена в США в 1938 році його екранізація викликала справжню паніку серед населення, яке повірило в реальність інформації. І то не дивно. Фантастична війна світів при уважному читанні виявляється війною людини проти себе самої, проти тих загроз, що можуть реалізуватися в майбутньому за умов беззастережного розвитку технократії.

Ще в одній із своїх ранніх статей «Про одну ненаписану книгу» Веллс жартома пророкував людству ті страшні наслідки, які чекають на нього в далекому майбутньому, коли, безмірно розвиваючи науку, воно перетвориться на продукт чистого інтелекту. Цей образ матеріалізувався спочатку в «Машині часу», а потім «обріс м'язами» у «Війні світів». «У марсіян, - пише Веллс, - ми бачимо повне здійснення... підкорення тваринного боку інтелектові». «Мені здається цілком вірогідним, - продовжує свою думку герой-оповідач, - що марсіяни ведуть своє походження від істот, взагалі схожих на нас, але в них поступово розвивається мозок і руки за рахунок інших частин організму. Мозок без тіла повинен був, звичайно, створити більш егоїстичний інтелект без будь-яких емоцій». (До речі, у «Машині часу» елої - мозок без тіла - були навпаки надзвичайно вразливими і втратили життєздатність, перетворившись на їжу для «тіла» морлоків. Марсіяни ніби поєднують елоїв і морлоків - [16] тендітне тіло елоїв вдягнене в непроникну броню і споряджене наслідками їхніх технічних набутків.) Навіть з об'єктивного детального опису марсіянин постає досить огидним. «Це були масні кулясті тіла, певніше б сказати - просто голови близько чотирьох футів у діаметрі, з невиразною подобою обличчя. Вони не мали ніздрів, і я подумав, що вони, мабуть, взагалі позбавлені нюху; на обличчі в них було тільки двоє великих темних очей, а нижче - щось таке ніби м'ясистий дзьоб. Ззаду тієї голови чи тулуба - я вже й не знаю, як його назвати, - була туга перетинка, що правила їм за вухо, як установили пізніше. За умов далеко густішої земної атмосфери та перетинка, певне, була ні до чого. Біля рота висіло шістнадцять тоненьких, схожих на батіжки, щупальців, зібраних у дві мички - по вісім штук у кожній. Згодом ці мички відомий анатом професор Гоуес назвав руками. Ще коли я вперше побачив марсіян, мені здалося, ніби вони силкувалися на цих руках зводитися, але то було марно, бо для такого кволого опертя їхня вага на землі була занадто велика. Можна припустити, що на Марсі вони успішно пересуваються цими руками.

Анатомічна будова марсіян, як пізніше показав розтин, була досить проста. Головну частину їхнього організму займав мозок із розгалуженням грубих нервів, що йшли до очей, вуха та щупальців. Крім того - складної будови легені, в які повітря потрапляло просто з рота, серце та кровоносні судини. Надсадну працю легенів, викликану густішою земною атмосферою та більшою на землі силою тяжіння, було помітно вже з самих конвульсійних рухів зовнішньої оболонки». Подальші описи лише підсилюють огиду: «Нам може здатися дивним, що марсіяни зовсім не мали складних органів травлення, які займають більшу частину людського тіла. Але їхнє тіло - це голова, сама голова. Нутрощів у них не було. Марсіяни зовсім не їли і не перетравлювали їжі. Вони просто живилися чужою кров'ю. Я бачив на власні очі, як вони ловили людей... Почуття відрази не дає мені змалювати все те, на що й дивитися було гидко. Скажу тільки, що марсіяни впорскували собі у вени маленькою піпеткою кров, яку брали з інших живих істот, здебільшого людей». Далі оповідач-аналітик проводить паралель між марсіянським способом насичення і людською схильністю до поїдання м'яса.

Так наближаються до нас, з наших потенцій виводяться ці страшні безжальні істоти, які здатні знищити недосконалий [17] людський світ. Водночас у цьому романі звучить пересторога людству, якому судилося пережити фашистську навалу через п'ятдесят років після виходу роману: здобутки техніки в руках аморальних людей здатні привести до світової катастрофи.

Але слід звернути увагу і ще на один оповідний шар: адже дія відбувається в рідній автору англійській місцевості, у такому знайомому йому суспільстві, і оповідач, він же - учасник трагічних подій - вже традиційно є людиною з наукового середовища, освіченою, порядною, спостережливою («Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості від себе й навколишнього світу. Тоді я спостерігаю все якось іззовні, десь із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами і трагедіями».), якій можна повністю довіряти. Те, що оповідач, наділений аналітичним розумом, є безпосереднім учасником подій, надає його описам не лише достовірності, а й неабиякої емоційності. Освіченість сприяє тому, що він здатний зрозуміти й логічно описати не тільки події, а й ті технічні вражаючі засоби, якими користуються марсіяни. Недаремно Веллс заклав підвалини саме наукової фантастики. Водночас помістивши всіх земних персонажів в екстремальну ситуацію, Веллс, чи не вперше у своїй творчості, створює психологічно переконливі портрети і характеристики. Не можна не звернути увагу і на те, наскільки безпорадними, безсилими, якимись ляльковими виглядають ті, хто за посадою, за призначенням мали б чинити опір, захищати батьківщину. Це стосується і військових, й урядовців. Взагалі-то організації суспільства, механізмів держави в романі просто немає - діють ошелешені, в кращому разі - диваки, як правило - нетямущі одинаки. Інстинкти домінують над розумом, страх перемагає здоровий глузд, розбещеність цивілізацією позбавляє людину здатності діяти згідно з обставинами, покладаючись лише на себе. Дидактична спрямованість твору підкріплюється і тією еволюцією, якої зазнає в оповіданні головний герой - адже на початку книги він переконаний вчений-позитивіст, який починає працювати над черговою статтею в цьому напрямку. В кінці твору все нібито повертається на круги свої, і герой, повернувшись після страшних подій додому, на своєму письмовому столі знаходить розпочату роботу. Тільки ясно, що він її не закінчить, бо весь набутий досвід переконав його у недовершеності обраного позитивістського [18] світобачення. Аналіз суспільних відносин людини стане предметом наступного періоду творчості письменника.

«Війна світів» зробила автора всесвітньо відомим. Мабуть, письменник і сам високо поціновував цей роман: адже, коли Лев Толстой виявив бажання в 1906 році познайомитись із фантастикою Веллса, автор послав йому саме цей твір. Наступні романи тільки зміцнили його славу. В романі «Коли сплячий прокинеться» (1899) акценти переставлено з пласту фантастичного на проблеми соціологічні. Власне, і в попередніх романах автора найбільше цікавило саме людське життя, але стан сучасного суспільства виступав як непорушна даність. Тепер він стає предметом уваги.

Нема нічого фантастичного у зачині роману. Та ж сама, що й завжди у Веллса, атмосфера вікторіанської Англії. Пересічна людина із розстроєною нервовою системою впадає у летаргічний сон. А поки вона спить протягом двох століть, на Землі проходять війни і пошесті (все це тільки згадується в романі - адже воно вже добре знайоме постійному читачеві веллсівських романів). Незначний капітал сплячого тим часом натуральним шляхом перетворюється на величезний скарб. Той, що прокинувся від сну через два століття, фактично має стати володарем світу. (До речі, яким же внутрішньо переконаним у незрушності основних законів капіталізму мав бути письменник, щоб зробити саме капітал найнадійнішим елементом системи відліку, непідвладним ані пошестям, ані війнам!)

За два віки багато чого змінилося в житті людства. Технічний прогрес різко змінив обличчя міст і радикально вплинув на умови життя землян: на всіх «чорних» роботах машина замінила людину. Незмінною залишилась основа суспільного устрою людства - його поділ на тих, хто працює, і тих, хто користується наслідками чужої праці. В романі цю контроверзу гранично загострено. Механізація привела до суцільної урбанізації. «Разом із ростом міст виросли вбогість, безутішна праця і злигодні його (сплячого - Т. Д.) часу». А разом з тим зникли «останні залишки демократичного ладу і запанував усемогутній капітал». Блиск, що ним хизується міське життя, то тільки поверхня, за якою криються злидні і рабство. Змалювавши майбутнє як доведені до краю негативні риси сучасності, Веллс для боротьби з ним винаходить радикальний метод - народне повстання. Але перемога повстання в романі є тільки проблематичною: адже [19] лідер його - той, що прокинувся і зажадав повернути у світ демократію і свободу, загинув у революції...

Наступне звернення до фантастики, яким фактично завершується серія ранніх творів письменника, - «Перші люди на Місяці» (1901). Ідея цього роману не є новою в літературі - до неї зверталися такі корифеї, як Дефо, Свіфт, не кажучи вже про сучасника Веллса прекрасного французького фантаста Жуля Берна, який «стрельнув» людиною із гармати на місяць за кілька років до того, як селенітами зацікавився англієць. Але її вирішення Веллсом цілком самобутнє. Перш за все, вражає детальність і достовірність описів не тільки умов існування вченого на Землі, але й мальовничість, і переконливість місячних пейзажів, «жвавість» селенітів, довершеність їх способу життя. Фантазія письменника вражає й переконує.

На перший погляд, як і в інших творах письменника, позаземне життя абсолютно відмінне від нашого, і мешканці іншого світу аж ніяк не схожі на людей. Але придивіться - і ви побачите ті ж самі земні порядки, тільки доведені до краю. Через те, що селеніти тисячоліттями жили, мабуть, певним укладом, навіть їхня фізіологія стала відповідати характеру їхньої праці. Відбулося ідеальне пристосування органів до функцій. Більше того, поліфункціональність людини стала взагалі неможливою, кожне створіння здатне лише до вузької обмеженої сфери діяльності (художник тільки малює, а математик виводить формули...). Брудну роботу виконують дивовижні істоти, яких спеціально створюють для певного функціонування, потім якось непомітно вони зникають. А на чолі всієї організації стоїть особа фантастична - Великий Селеніт - чи то універсальний комп'ютер, чи то необмежений диктатор, він - носій влади, явище абстрактне, навіть не наділене обличчям. У цьому досконалому механізмі весь час відбуваються якісь незлагоди. Будучи наділеним абсолютною владою, він не тільки страшний, а й комічний через свою безпомічність (парадоксально) і недолугість - адже він позбавлений будь-якої уяви, може спиратися лише на досвід, власний і в ньому акумульований... Що ж до людських персонажів, то деякі нові риси з'являються в образі вченого Кейвора, який не просто дивак, цілком занурений у своє винахідництво, а ще й людина благородна і порядна. Змінюється постать оповідача - ним стає пересічний, але дуже енергійний чоловік, саме [20] його реакції на незвичайне дуже цікавлять письменника. І це набуде розвитку в наступних творах письменника.

Перший період творчості великого фантаста завершується з кінцем XIX століття.

Багата уява, яка поєднується із точністю реалістичних спостережень, художня розмаїтість у вирішенні різних тем і сюжетів, філософська соціальна і наукова насиченість тексту, високий гуманістичний пафос - ці безцінні якості привернули до творчості Веллса серця тисяч читачів-сучасників. Фантастика супроводжувала людську творчість протягом усієї історії. Досить сказати, що старшим сучасником Веллса був Жуль Верн. Вже на початку XX століття молодий французький критик, прочитавши переклад «Перших людей на Місяці», дозволив собі порівняння творів Веллса і Жуля Берна. Перш за все, звернімось до свідчення самого Жуля Берна. «На мене справив сильне враження ваш новий письменник Веллс. У нього абсолютно особлива манера, і книги його дуже цікаві. Але шлях, яким він іде, зовсім протилежний моєму. Якщо я відштовхуюсь від вірогідного і в принципі можливого, то Веллс вигадує для здійснення подвигів своїх героїв найдивовижніші способи. Наприклад, якщо він хоче викинути свого героя в космос, то вигадує метал, що не має ваги. ...Веллс більше, ніж будь-хто інший, є представником англійської уяви».

Жуля Берна цей французький критик вважає дитячим письменником (і за характером уяви, і за науковою ерудицією), Веллса - письменником для дорослих, філософом і психологом. Критики відзначають вміння англійського письменника, екстраполювавши фантастичний науковий винахід (і зробивши це надзвичайно переконливо, завдяки не тільки своїй фантазії, а й дотичності до науки), створивши навіть абсурдну ситуацію, далі зосереджуватись і вести за собою читача до сутності реакцій. У світі фантастичному і абсурдному він створює драматичне напруження саме через переконливу реакцію пересічних людських характерів на неординарні умови. Недаремно критики називали Веллса «великим реалістом неіснуючого світу», а один з корифеїв французької літератури Анатоль Франс підкреслював: Веллс - філософ-експериментатор, не схильний лякатися власної думки». А через десятки років (1936) один з найвідоміших французьких авторів Андре Моруа назвав Веллса неперевершеним фантастом, який належить до тієї рідкісної породи письменників, [21] які мають справжню наукову культуру. Недаремно цитуються французькі прихильники таланту Веллса - визнання критики прийшло з-за кордону, та ще й з батьківщини Жуля Берна. Старт англомовній критиці дав надзвичайно впливовий письменник і дослідник літератури Арнольд Беннет. Друг Веллса, він виступив із серйозною статтею у впливовому журналі «Космополітен» (1902), чітко визначивши достоїнства його прози: психологічну правду, своєрідність манери, міцну філософську основу. Розмежував Беннет і поле діяльності двох фантастів - Жуля Берна і Герберта Веллса, підкреслюючи науковий характер мислення англійця, що й дає безсумнівні підстави вважати саме Веллса батьком наукової фантастики, а твори раннього періоду - ще й першими антиутопіями.

«Їжа богів» (1904) знаменує початок другого періоду його творчості. Будується твір на звичному для казки мотиві (до речі, хіба шапка-невидимка не є мотивом «Невидимця», так само як і численні казкові способи потрапити в інші часи, аж до джинів, яких викликають із посудини?!) - скориставшись якимось магічним рецептом, людина стає велетнем. Казкову тему науково вмотивовано: вчений винаходить суміш, годуючи якою, можна виростити гіганта із звичайної дитини. Інженерам пощастило налагодити виробництво такої суміші, і вони годують нею власних дітей. Плем'я велетнів виростає сильним і благородним - адже всі їхні позитивні потенції помножено. Щоправда, людська недбалість призводить до того, що поруч із дітьми-велетня-ми виростають незаплановані пацюки-гіганти... І це закономірно. Проте мотив непереборності зла не стає провідним у цьому романі. Його «двигуном» стає той дуалізм, що його письменник оголює за допомогою чудового препарату. З одного боку - жалюгідне буденне життя, що його ведуть сучасники, пересічні люди, яким властиві і страх, і заздрість, і нечесність, і тупість. З другого - ті величезні безмежні можливості добра і прекрасного, які закладено природою в тих самих людях і які розцвітають за належних умов. Природжений просвітитель зробив відчутні кроки до утопії.

Але предметом його зосередженості залишається не мрія про реалізацію прекрасних можливостей людської душі в майбутньому, а природа і характер сучасного йому суспільства. Воно ж складається, як правило, із пересічних особистостей, які й стають [22] головними персонажами цілої низки наступних творів письменника. Між іншим, сучасні Веллсу читачі високо поціновували його не тільки як фантаста, а й як автора реалістичної прози. В одному із новітніх довідників англомовної літератури (The Wordsworth Companion to Literature in English, 1991) Веллс визначається як «новеліст і автор робіт про політику, історію та суспільство» (с. 989). Тож пошлемося на думку української дослідниці англійської літератури І. Влодавської: «Подібно до Свіфта, він сміливо змінює параметри зображення світу порівняно із глобальними, космічними масштабами наукової фантастики, у своїх соціально-побутових романах він то повертає світу його реальні пропорції, то почувається Гулівером серед ліліпутів, спостерігаючи «дурненькі маленькі трагедії цих жалюгідних обмежених людців». Так він звертається до долі «маленької людини», позначеної особливим драматизмом на зламі століть, що до краю загострився від перемін: «Колеса фортуни» (1896), «Кіппс» (1908), «Історія містера Поллі» (1910)» (И. А. Влодавская. Позтика английского романа воспитания начала XX века. - К., 1983. - С. 121). Інтерес до маленької людини не був ані абстрактним, ані суто науковим: письменник все життя підкреслював, що його «зробило» середовище дитинства та юнацтва, - англійський нижчий середній клас, до якого належала родина Веллсів. Відбулося на перший погляд парадоксальне, а насправді глибоко органічне і знакове злиття в одній особі того, що називається everyman (кожної пересічної особи) і переконаного Просвітителя - адже й само Просвітництво було глашатаєм ери простої людини. Можна стверджувати, що Веллс був виразником саме такої тенденції. Тож і в романах такого штибу дуже багато автобіографічних елементів, настроїв, деталей, ситуацій. їхнім стрижнем стає становлення і самовизначення особистості; найяскравіше - у трьох перших книжках XX століття - «Кіппс», «Історія містера Поллі» і «Тоно Бенге» (1909).

Два перших романи мають багато спільного щодо сюжету, характерів, конфлікту: в обох у центрі історія «простої душі», антитеза природної людини і протиприродних умов суспільного існування - формування персонажа, його визрівання, функціонування в ординарних обставинах і своєрідний бунт проти них. Персонажі різняться між собою масштабом, психологічним складом, що і характеризує бунт кожного з них. Проте обоє [23] залишаються в межах образу «маленької людини». Тут не можна не відчувати, перш за все, всесильної для англійської літератури традиції Діккенса. «Більш глибоко, краще за Діккенса розуміючи механіку руху життя, - стверджує І. Влодавська, - Веллс водночас у своїх «діккенсівських» романах - цих своєрідних мікроепопеях - близький йому сентиментально-ідилічними ров'язками сюжетів».

Складнішим є роман «Тоно Бенге», який вважається одним із кращих у літературній спадщині письменника. Його можна вважати першим романом про вченого, - тобто тією точкою, в якій перетнулися основні інтереси письменника Веллса і дозволили йому створити переконливий портрет героя, особистості яскравої і непересічної, та ще й зображеної протягом довгого життєвого шляху. В історії героя акцентовано саме рух героя дорогами життя, тут навіть відчувається деякий пікарескний вплив, а «взаємини» із численними обставинами формують характер і впливають на вдачу. Порівняно зі своїми попередниками, ученими із фантастичних романів Веллса герой діє в розсунутих не лише часових межах, а й просторових - за спиною Джорджа Пондерво багата соціальна школа. Можна вважати «Тоно Бенге» одним із варіантів виховного роману. «Підказаний автору пам'яттю жанру» і суголосний із його особистим досвідом метод спроб та помилок у пошуках істини стає в романі головним засобом драматизації повістування» (И. А. Влодав-ская. - С. 137). Осягнувши власну несумісність із суспільством, Джордж Пондерво не стає революціонером або реформатором, а обирає оригінальний власний шлях у майбуття. «Він протиставляє суспільству, охопленому духом хаосу і марноти, залізну визначеність і порядок науки, її конструктивний пафос та вічність нею створеного (И. А. Влодавская. - С. 139). Однак символічний фінал роману, коли герой вирушає у відкрите море на створеному ним військовому кораблі, звучить не досить переконливо, залишає масу питань і до героя, і до автора. Перше з них - про войовничу спрямованість науковця в майбутньому. Веллс і війна - питання, яке заслуговує на окрему розмову. Так само, як і питання «Веллс і класова боротьба». Почнемо з першого. Письменник був сучасником двох світових воєн і багатьох локальних, у яких брала участь його країна, - він не міг залишатися байдужим до долі Англії й людства. Ще й мав надзвичайно [24] активну дійову чоловічу вдачу, що просто-таки спонукала його до бурхливої діяльності і насичувала авантюрністю його твори. («Письменство - це одна з форм сучасного авантюризму, - писав Веллс у передмові до першого російського видання своїх творів. - Шукачі пригод минулих століть нині стали б письменниками».)

Ю. Кагарлицький вважається одним з кращих знавців Веллса у світі, а його книга «Вглядываясь в будущее», видана з передмовою Голови веллсівського товариства (1989), - працею фундаментальною. Дослідник зібрав величезний матеріал, пов'язаний із життям і творчістю англійського письменника, в тому числі й висвітленням воєнної теми.

Про можливу реальну (а не фантастичну) війну Веллс почав роздумувати ще на початку XX століття. Він навіть мав концепцію організації «малих армій», добре навчених, здатних до маневрування, динамічних і блискуче екіпірованих, замість існуючих величезних контингентів військових громадян. Щоправда, Перша світова війна цією концепцією не скористувалася, але у 20-30-і роки щось аналогічне розробив автор книги «Реформація війни» (1923) полковник Фуллер, який виходив із переконання, що мета війни «полягає у проведенні політики нації з найменшими втратами як для себе, так і для супротивника, а відтак - і всього світу, адже інтереси культурних держав так тісно переплітаються між собою, що знищити щось одне - значить зруйнувати все інше». Прибічники цієї теорії були і в Італії, і у Франції, зокрема - генерал де Голль.

Були й фундаментальні роздуми цивільних про можливість трагічного розвитку подій у світовій історії. Зокрема, заслуговують на увагу численні публікації варшав'янина І. С. Бліоха, які почали з'являтися у російській пресі на початку 90-х років і вилилися в багатотомну фундаментальну працю, перекладену на початку XX століття основними європейськими мовами. Веллс із думками Бліоха знайомився і в англійському, скороченому, і У французькому, більш повному викладі. Бліох писав, що війна підірве європейську економіку і, можливо, призведе до загибелі існуючого ладу. Вона виявиться задовгою, професійне офіцерство буде знищене, місця людей із вищого світу посядуть вихідці із нижніх прошарків суспільства, і не виключено, що армія не Дозволить себе роззброїти навіть після закінчення війни. Тоді і [25] можуть відбутися події, гірші, ніж за часів Паризької комуни, - передрікав далекоглядний аналітик. Щоправда, в Росії до нього не дослухалися. А Веллс у серії статей у газеті «Дейлі мейл» аналогічну думку висловив метафорично: «Кожна сучасна європейська держава більше чи менше нагадує погано побудований, із невірно знайденим центром тяжіння пароплав, що на ньому якийсь ідіот поставив гігантських розмірів заряджену гармату без відкатного механізму. Влучить ця гармата у ціль, коли стрельне, чи ні, в одному можете бути певні - пароплав свій вона обов'язково відправить на дно морське».

Така оцінка війни зберігалася в Веллса і під час Першої світової. Про це є свідчення В. Д. Набокова, який, будучи видатним російським державним діячем, у 1916 році побував (разом із О. Толстим і К. Чуковським) в гостях у Веллса. (Потім, у свої перші відвідини Росії, англійський письменник гостював у маєтку Набокових, де й побачив його майбутній письменник В. В. Набоков.) Набоков-старший розповідав: «Він, звісно, не має сумніву у її (війни - Т. Д.) колосальних наслідках, які всебічно вплинуть на життя, на індивідуальну та суспільну психологію, на політичний та суспільний устрій. І він хоче передбачити, якої форми набудуть майбутні зміни».

Роман Веллса «Звільнений світ» (із підзаголовком «повість про людство» - звертаємо увагу - не про людину, а про людство як таке) майже водночас виходив в англійському журнальному оригіналі і в російському перекладі (1913-1914 відповідно). Про нього так писав американський письменник (майбутній перший Нобелівський лауреат) Сінклер Льюїс: «Звільнений світ» - аж ніяк не утопічний роман... В основі цієї книги лежить справжнє життя, життя таке, яким ми його бачимо зараз, коли в Європі розігрується страшна трагедія». Цей «всеосяжний твір» є (С. Льюїс) розповіддю про майбутню світову війну, яка призведе не тільки до катастроф і трагедій, але й до суспільних катаклізмів. Правда, у Веллса все закінчується оптимістично: після розгулу анархізму утворюється нарешті всесвітній уряд і якось сам собою утверджується соціалізм. Ані утопічний фінал, ані художні якості не можна вважати набутками автора. Значно цікавіші і важливіші веллсівські конкретика, масштабність мислення і зображення. І ще один дуже цікавий момент: ним зображена атомна війна! [26]

Упродовж усього свого життя Веллс надзвичайно цікавився технікою, і з роками інтерес цей зростав і разом із багатою фантазією допомагав створити переконливі описи неіснуючого. У своїх фантастичних романах він споряджав героїв набутками майбутніх технологій. Він на повному серйозі вважав себе винахідником танка - адже ідею броненосця на гусеницях він висунув у одній зі своїх статей за три роки до появи цього броньованого чудовиська. Так само він вважав себе піонером повітроплавання - адже видав роман «Війна в повітрі» ще 1908 року! Гайдаром виявився Веллс і щодо відкриття атомної енергії. Прискіпливі пошуки дослідників дозволяють (звичайно, приблизно) встановити взаємозв'язок фантазії, творчого пориву Веллса із його постійним невщухаючим інтересом до технічних винаходів. Такий складний зв'язок існує і між страшним знаряддям, використаним в уявній світовій війні Веллсом, і реальними повідомленнями науковців про можливість розщеплення атомного ядра. І це вже дало поштовх геніальній уяві великого фантаста якимось чудом спертися на майбутні наслідки цього феномена, який ще тільки народжувався. Геніальність Веллса-фантаста безперечна. Складніше із громадянською позицією.

Парадокс - але коли Перша світова війна розпочалася, Веллс виявився серед тієї інтелігентної меншості Європи, яка її підтримала! У збірці статей «Війна проти війни» (1914) він картав німецький мілітаризм, уславляюючи тих, хто пішов на нього кривавим походом! Деякі ліберальні друзі навіть не подавали письменнику руку після такого виступу. Але дійсність примусила автора радикально змінити свою позицію, і вже у 1916 році виходить його антивоєнний роман «Містер Брітлінг випиває чашу до дна» - роман про дітей, які гинуть на «чужій» війні. На антивоєнних позиціях переконаний антифашист Веллс залишався до кінця свого життя. В перший день Другої світової війни він сказав: «Скажений пацюк може вкусити і вбити людину. Але людина все одно залишається людиною, а пацюк - пацюком». Проте оцінити справжню силу фашизму, гітлеризму письменник виявився неспроможним. І розв'язання війни, і вся пов'язана з нею атмосфера були вже занадто складними для традиційного мислителя-просвітителя. Цю думку обстоює Джордж Оруелл в одній із своїх газетних статей («Веллс, Гітлер і всесвітня держава», 1941). Високо поціновуючи весь творчий Доробок письменника («між 1900 та 1920 роками ніхто не вплинув [27] на молодь так сильно, як Велло - Джордж Орузлл. «1984» и зссе разннх лет. - М, 1989. - С. 239), молодший колега водночас критично аналізував провідну концепцію майстра про те, що «людина науки, яка, як то годиться, працює в ім'я розумної Всесвітньої держави, і реакціонер, який прагне реставрувати минуле у всьому його хаосі - антиподи. Це протиставлення - постійна лінія в його романах, утопіях, есе, сценаріях, памфлетах. З одного боку - наука, порядок, прогрес, інтернаціоналізм, аероплани, сталь, бетон, гігієна; з другого - війна, націоналістські пристрасті, релігія, монархія, селяни, професори старогрецької мови, поети, коні. Історія, за Веллсом, - це перемога за перемогою, яку вчений отримує над романтиком» (с. 238), Оруелл робить, мабуть, дуже різкий висновок: Веллс занадто добропорядний, аби зрозуміти сучасний світ. Якщо взяти до уваги, що від початку своєї свідомої діяльності і до останнього подиху великий англієць залишався за своїми глибинними переконаннями Просвітителем, - то, може, в цій оцінці скептика і є своя доля істини.

Вже в 20-і роки Веллс задумав і дійсно написав грандіозну працю - «Нарис історії» - від формування життя на планеті до передбачень («Наступна стадія» - назва останнього розділу), з таблицями, схемами, картами. А передували історії авторські рекомендації щодо ідеальної організації людської спільноти - всесвітній уряд на чолі з вченими. Аналогічні «пропозиції» проголошувалися Веллсом вже неодноразово, зокрема і в досить зрілому віці. Скажімо, в нарисі «Легальна змова». У «Легальній змові» вилилися в довершену форму ідеї духовного елітизму у їхньому протиставленні політичному елітизму. В ньому була висловлена думка про необхідність всесвітнього об'єднання. І, нарешті, в ньому Веллс пояснив сутність своїх закликів до створення нової релігії. Згідно з «Легальною змовою», світу потрібний кодекс нових моральних норм, піднятий до статусу десяти заповідей. Цей моральний кодекс можна назвати релігією лише тому, що будь-яка релігія до тих пір, поки вона не зробила поступки егоїстичному індивіду, потребує від людини служіння вищому ідеалу, а не своєму «я». Цього разу таким вищим ідеалом має бути Людство». (Ю. Кагарлицкий. Герберт Уэллс. - 1963. - С. 261). Крім «нарису історії», було написано ще більш узагальнену історію всього людства під назвою «Коротка історія [28] світу». Обидві книги мали величезну популярність, багато разів перевидавалися, були перекладені різними мовами.

Інтерес до способів і форм організації суспільства Веллс виявляв ще з молодих років. Всі його фантастичні романи фактично так чи інакше виражають пересторогу на майбуття, якщо людство продовжуватиме йти шляхом сьогодення, - отже, це «сьогодення» та його організація викликала радикальне неприйняття у автора. Природно, що він цікавився можливостями його перебудови. Це спонукало інтерес до соціалізму. Як багато хто з його інтелектуальних сучасників (Бернард Шоу, наприклад), Веллс був фабіанцем - він не міг не зважати на класову природу суспільства, бачив вади капіталізму, вірив у всебічний прогрес, зокрема й суспільний, вважав соціалізм закономірною наступною фазою суспільного розвитку, вірив у його здатність побудувати життя на засадах розумності і справедивості, але різко відкидав можливості соціальної революції. Знайомий він був і з марксизмом, але свої розходження із класиком світового пролетаріату висловив у яскравій формулі: «Маркс був за звільнення робітничого класу, я ж обстоюю його знищення», маючи на увазі, що в ході розвитку техніки пролетаріат перетвориться на дрібну буржуазію. Втім стосунки Веллса із фабіанським товариством, так само як із соціалізмом, були неоднозначні, його соціалістична діяльність обмежувалася суто дискусійним полем, і на цьому терені він то погоджувався із колегами, то виходив із товариства.

У 1906 році в листуванні з одним із своїх видавців щодо виходу майбутньої політичної книги (йшлося про «Нові світи замість старих») Веллс наполягав, щоб у заголовку не було слова «соціалізм», оскільки він у принципі не визнає самої ідеї класової боротьби. Для нього соціалізм - це перш за все перебудова життя, заміна безладдя порядком, й головна його відмінність від соціалістів полягає в тому, що найважливішими для нього є питання про самовдосконалення, самообмеження і добровільне підкорення новим політичним інститутам.

Парадокс, але в 1945 році, наприкінці життя, він не просто готовий був голосувати за комуністів на виборах до англійського парламенту, а навіть написав листа в комуністичну англійську газету «Дейлі уоркер», закликаючи читачів наслідувати його приклад. (Щоправда, через певні обставини врешті-решт віддав [29] свій голос за лейбористів.) Отже, можна твердити, що певності й однозначності в політичних переконаннях Веллса не було, так само можна твердити й те, що він в усьому залишався Просвітителем і представником середовища, з якого вийшов, - англійських дрібних буржуа.

Росію Веллс вперше відвідав задовго до революції 1917 року. У 1914 році петербурзька газета «Біржеві відомості» повідомляла читачів: «Нині у Росії гостює всесвітньо відомий письменник Г. Д. Веллс. Він оселився у штаб-ротмістра П. П. Родзянка, з дружиною якого, уродженою англійкою, знайомий багато років. Мета приїзду - полювання на ведмедя, що пропонує йому невдовзі штаб-ротмістр Родзянко у своєму маєтку у Вітебській губернії. Герберт Джордж Веллс з метою полювання об'їздив усю Африку, Північну Америку, Австралію, побував у Новій Зеландії, і, нарешті, промандрував від Шанхая до Омська крізь пустелю Гобі». У ті кілька днів, які Веллс провів у Росії як неофіційний гість, росіяни виявили до нього великий інтерес. Ось як згодом передавав свої враження від зустрічі з гостем В. Набоков: «Пам'ятаю, як тоді його дещо прозаїчна зовнішність вразила мене тією невідповідністю із тим уявленням, яке природно складається про автора такої кількості чудових книг, які вражають то блиском фантазії, то глибиною думки, яскравими миттєвими спалахами пристрасті, чергуванням сарказму і ліризму. Мимоволі чекаєш на щось незвичайне, - думаєш побачити людину, котру вирізниш серед тисячі. А замість того - нібито найпересічніший англійський сквайєр, чи то ділок, чи то фермер. Але варто йому лише заговорити зі своїм типовим акцентом природного лондонця середнього прошарку - і починається чарівність. Це людина глибоко індивідуальна. В ній немає нічого чужого, позиченого. Іноді він парадоксальний, часто хочеться з ним сперечатися, але ніколи його думки не полишають вас байдужими, ніколи ви не почуєте від нього банального загальника. За природою своєю, за характером свого таланту він представляє рідкісну і цікаву суміш ідеаліста і скептика, оптиміста і суворого їдкого критика. Ці суперечливі риси його духовної сутності виражаються і у книжках, і в розмовах».

Ці суперечливі риси виявилися і під час наступної поїздки Веллса в Росію у трагічному 1920 році, наслідком якої стала така неоднозначна книга, як «Росія в імлі». Ані побачене в Москві [ЗО] та Петербурзі, ані розмови з Леніним не зробили Веллса прихильником революції. Проте побачене і усвідомлене примусило його констатувати, що за існуючих обставин лише більшовики із їхнім додержанням суворої дисципліни здатні утримувати ситуацію, що хоча б імітувала певний порядок. Елементарна людяність не могла не примусити письменника закликати світову громадськість не ускладнювати і без того трагічних умов, в яких опинилися народи Росії. Діалог «кремлівського мрійника» (як назвав Веллс Леніна) і англійського фантаста, відтворений у нарисах, викликав величезний розголос у світі. Третій візит у Росію, який відбувся у 1936 році, розголосу не набув.

Помер Герберт Веллс 13 серпня 1946 року.

За своє довге життя Герберт Веллс написав 110 книжок, не кажучи вже про статті, новели, есе, рецензії тощо - спадщина гігантська! За його творами було поставлено понад 30 кінофільмів. Надзвичайно активна людина із складним характером, Веллс по-різному сприймався сучасниками-колегами. Але про ту повагу, яку вони до нього виявляли, свідчить хоча б той факт, що після смерті Джона Голсуорсі в 1939 році на посаду голови Пен-клубу був обраний саме Веллс. Веллс активно втручався і в літературний процес, листувався із Шоу, сперечався із Генрі Джеймсом, вважаючи майстром літератури себе, популярного і всім зрозумілого, а не вишуканого, зосередженого на пошуках нових можливостей створення художньої прози, глибшого відтворення психології, переконливішого зображення взаємин людини і світу, - тобто піонера новітньої прози Джеймса. Як констатує один із найавторитетніших англійських академічних дослідників літератури Девід Дейчас, «живий цікавий розум Г. Д. Веллса виробляв притчі будь-якого гатунку щодо перспективи людства та щоденних проблем, якими він їх бачив, так само як і блискучі наукові твори - кращий його літературний доробок- низку романів, що з величезним смаком описували англійський нижчий середній клас, зокрема такі, як славнозвісний «Кіппс» та «Історія містера Поллі». Веллс, який іноді був митцем попри власну волю, але, як свідчить його кореспонденція з Генрі Джеймсом, мало розумівся на художній формі, мало усвідомлював нові концепції часу і свідомості, був за самою своєю суттю беконістом та вікторіанцем, і його найкращі романи - справді добротна другорядна вікторіанська література» (D. Daiches. A critical history [31] of English literature in 4 vol. V. IV, 1968, p. 1131-1132). Щодо оцінки місця Веллса-романіста в історії англійської літератури, то вона, хоч і сувора, але справедлива: Просвітитель за натурою, за своєю природою, у своєму часі письменник перебував між натуралізмом та естетизмом, конструюючи досить традиційну прозу. Щодо значення веллсівської фантастики, більш точною видається оцінка Джозефа Конрада, який назвав Веллса «істориком наступних століть».

Його творчий доробок не старіє: плине час на Землі, змінюються покоління, відмирають старі і підростають нові, і перед кожним - знову і знову - постають і потребують розв'язання ті проблеми, які так яскраво і вражаюче поставив гуманіст-просвітитель Герберт Веллс і які у технократичному суспільстві стали в ряду «вічних»: Людина - Наука - Техніка - Природа - Всесвіт.