Аскеза та екстаз у світових релігійних практиках

План

1. Значення тілесного досвіду у релігійних традиціях

2. Екстаз – перемога тілесного над свідомістю

3. Аскеза – як співвідношення людського й надлюдського

Література

1. Значення тілесного досвіду у релігійних традиціях

У сучасній антропології, незважаючи на всі нововведення останніх десятиліть, досить обмежені категоричний апарат і методологічний інструментарій, у своїй основі отримані нами в спадщину від епохи Просвіщення. Необхідно їхнє розширення, збагачення, необхідне звертання до великої розмаїтості традиційної спадщини, архаїчного досвіду. Крім евристичного багатства міфологічних і релігійних образів і символів істотним представляється їхнє онтологічне вкорінення, багатовікова перевірка досвідом, практикою.

Зараз модно звертатися до всяких екзотичних навчань й архаїчних практиків, але це лише перший крок - залишається величезний нерозкритий і незатребуваний потенціал. У цьому змісті представляється досить перспективним аналіз екстатичних й аскетичних технік, які присутні у всіх традиційних навчаннях і практиках. Ця пара понять задає певну систему координат, систему цінностей, у яку вписуються багато феноменів людського буття, як в архаїчних і традиційних суспільствах, так й у сучасній цивілізації, хоча це й менш очевидно.

Варто звернути увагу на вузький, дуже виборчий підхід до Традиції сучасними вченими й адептами різних навчань і культів. Переважає не вивчення релігій як вони є, зсередини, цілком, а вихоплювання окремих елементів, частин, якщо їх можна пристосувати до сучасних способу мислення й способу життя. Наприклад, у традиції екстаз й аскетика доповнювали один одного, були в деякій рівновазі, а сучасна цивілізація з однієї сторони всіляко стимулює екстатичні практики, а з іншого боку, заперечує, всіма способами уникає аскетичних практик і виганяє їх і з досвіду й навіть зі свідомості. Сучасну епоху можна охарактеризувати як «втеча від аскези, втеча в екстаз». Із цього випливають далеко, що йдуть наслідки.

Кожна культура, нації, релігія мають свої специфічні подання про пристрій світобудови, про загробний світ і зроблене буття. В основі всіх світоглядних установок лежать явні або сховані подання про сакральному, священному, божественному. Будь-яка релігійна система пропонує своїм адептам якісь духовний досвід, форми його осмислення й методи його одержання. Можна говорити про різні сакральні стратегії, під якими ми будемо розуміти вибір людиною деякої онтологічної схеми, метафізичної позиції, моделі людини в контексті священного, а також їхнє твердження й втілення.

Важливе місце в сакральних стратегіях займає тілесний досвід, що виражається в таких модусах людського буття, як сп'яніння, сексуальність, біль, насильство й смерть. У всьому різноманітті сакральних стратегій можна виділити дві групи - екстатичні й аскетичні стратегії. Перші відповідають міфологічному мисленню, архаїчним поданням. Другі виникає в процесі розвитку релігійних систем і містичних практик.

Тіло займає важливе місце в міфі. Усе, що відбувається з героєм у всій повноті, задіє його тілесність. Це може бути розчленовування тіла бога або першопредка при першому жертвопринесенні в часи утвору миру або маніпуляції з тілом присвячує при шаманській ініціації. Часто згадуються перетворення героя в тіла інших істот, зменшення й збільшення його тіла. Також характерно гранична напруга тіла під час подорожі, випробувань і подвигів героя й особливо в битві. Біль і насильство постійно присутні в міфі як саме собою що розуміє. Тілесність людини проявляється з максимальною інтенсивністю.

Але все це є лише умовою перетворення героя, його смерті й наступного відродження, знаходження своєї щирої природи й виконання свого боргу. Тілесність сама по собі нічого не значить і нічого не вирішує. Вона знаходить своє значення й своє місце тільки в контексті цілісного досвіду, цільного світогляду, єдиного процесу людського буття. Внаслідок специфіки архаїчного мислення в міфі психологічна складова духовного досвіду нівелюється, редукується до тілесних феноменів, у яких і через які виражається життя духу.

Взагалі в міфі й ритуалі велике значення надається людському тілу. Насамперед, це колективне тіло, єдине тіло, одне загальне тіло, причому загальне між людьми й божеством. Це першотіло, тіло першочоловіка, тотальне тіло, із частин якого був створений мир, тіло-жертва. Всі частини людського тіла здобувають символічне значення, уподібнюються священним сутностям і стихіям. Людина, що перебуває в міфі, ототожнює себе з героєм міфу й повторює ту ж схему, втілює дану сакральну стратегію. Причому фізичні випробування можуть бути частково або повністю замінені символічними формами, хоча що присвячує одержує досвід священного у всій повноті.

Тоді акцент переноситься на переживання вже отриманого сакрального досвіду, що втілюється у Святі. У міфі сакральне завжди перебуває поруч із людиною. У святі людина постійно повертається у священний час, у зроблений первісний стан. І знову тілесність виявляється в центрі. Свято задіє майже всі модуси тіла: танець, сп'яніння, сексуальність, наркотики, а також пряме або символічне насильство. Однієї з основних завдань свята є досягнення екстатичного стану, при якому тілесні й почуттєві переживання досягають максимуму, межі. Святу й взагалі архаїчному мисленню властивий «тілесний максималізм», коли всі стани й феномени людського буття, події долі й весь духовний досвід переживається через призму тілесності.

І дійсно, тілесність у деякому змісті первинна, через неї людина вкорінена в бутті. Тілесний досвід найбільш достовірний, об'єктивний, перевіряємо. І справжнє переживання сакрального, котре охоплює людини цілком, завжди виявляється й на рівні тілесності, могутньо проявляється в тілесних феноменах. Однак є можливість помилки, небезпека переплутати наслідок і причину, спокусу прийняти фізіологічні відчуття, що виникають у результаті реального духовного процесу, за самостійні феномени. На це звертається особлива увага в релігійних і містичних системах, де тіло з'являється як інструмент для досягнення мети порятунку й обоження всього суті людини. Цей інструмент сам ще має потребу в настроюванні. Тому тіло повинне стати керованим, дисциплінованим, чого можна домогтися, якщо звести до мінімуму його власні потреби. За допомогою поста, помірності, мовчання, шляхом обмеження почуттєвих вражень у келії, печері або пустелі чернець підготовляє своє тіло до внутрішньої трансформації, до перетворення, до прийняття благодаті Духа Святого.

Це тілесний мінімалізм у тому розумінні, що людина позбувається від випадкових, довільних, спонтанних тілесних й емоційних рухів. Але це найвище із всіх можливих призначень тіла. Тіло не просте засіб досягнення духовної мети, але воно - рівноправний учасник цього процесу. Тіло не знищується, воно стає на своє щире місце й виконує своє високе призначення.

2. Екстаз – перемога тілесного над свідомістю

Отже, перейдемо до аналізу феноменів екстазу й аскезы. Це дві протилежні онтологічні стратегії, які знаходять свій зміст тільки в контексті сакрального (у змісті Іліади).

Грецьке слово (ekstasis = ek - з, поза + stasis - положення, спокій) означає зсув, знаходження зовні, перебування поза собою. Зрушений зі свого місця, поза собою, захоплений, божевільний. Також екстаз - це несамовитість, хворобливо-захоплений стан, божевілля, божевілля. У Новому завіті екстаз розуміється як здивування, замилування, захват. Варто звернути увагу на перехід від геометричних, топологічних понять до психічних, інтелектуальних і духовних категорій.

З антропологічної точки зору, екстаз - це якась експансія людини зовні, проекція себе зовні, себе як він є, саморозширення. Екстаз - це самоствердження, твердження своєї сутності, своїх модусів, своєї сили. У релігійних термінах - це самообожнювання, як би людина не описувала цей стан: як одержання сили або злиття з божеством.

Прагнучи до екстазу, людина не шукає нічого нового, невідомого. Він хоче лише повторення того, що вже було. А також посилення, збільшення інтенсивності відчуттів і почуттєвих задоволень, насолоди як такого. Те, що людина знає, хоче, любить (їжа, сп'яніння, сміх, танець, секс) - якнайбільше, сильніше, гостріше. Те, що знайомо, що бажає - довести до максимуму, до межі, перевищити міру. Екстаз виникає на грані, на границі свого й чужого, на межі можливого, ніколи не перетинаючи цю границю, не досягаючи межі, завжди залишаючись між Моє й Інше, Я и Іншою.

Однак цей процес губить свій зміст, і відбувається це по двох причинах. По-перше, екстаз - це вічне повторення, що не дає справжнього задоволення, угамування бажання, насичення. Його потрібно повторювати ще й ще, і ніколи не буде останнього разу, тому що стану екстазу можуть відрізнятися друг від друга тільки кількісно, і не відбувається ніяких якісних, необоротних змін. Відбувається рух по колу, у замкнутому часі.

По-друге, це нескінченне збільшення - процес, що не має кінця, завершення, виконання. Ні крапки, де досягається повнота, цілісність і досконалість. А тому що людське тіло й психіка не може витримати надмірне зростання інтенсивності енергії й почуттів, те цей процес може закінчитися тільки саморуйнуванням і загибеллю людини. Тому екстаз не може бути самоціллю, іманентне не повинне ставати тотальним.

Ще в екстазі в людини відбувається тимчасова втрата самосвідомості, самоконтролю. Несвідоме звільняється й проривається на поверхню. Іноді екстаз розуміється так, начебто в людину входить зовнішня (вища?) сила. Екстаз дає відчуття енергії, сили, моці, всемогутності. Однак при цьому зовнішня воля управляє людиною, якій нічого не залишається, тільки як віддатися, підкоритися цій силі. В екстазі людина забувається, забуває себе, і його особистість стирається потоком енергії, розчиняється у хвилі насолоди й поглинається безособовим початком.

Здається, що відбувається стирання границь між людиною й миром. І людина з'єднується, зливається з космосом, з богом. Однак при екстазі всього лише тілесність переборює свідомість, енергія подужує зміст, фізіологія здобуває перемогу над мисленням, фізичний початок долає духовне, природне перемагає суб'єктивне, матеріальне опановує ідеальним. В екстазі людина нічого не знаходить, відбувається лише розтрата, підміна, втрата частини себе, причому найбільш істотної частини.

Людина жадає досконалості, бажає розширити свої границі, прагне до межі, квапиться зробити прорив і попадає в пастку, виявляється в полоні своїх відчуттів. Чуттєвість придушує розумність, задоволення заміняє буття, істину й красу. Тіло замикається саме на себе й не хоче знати нічого іншого, нікого іншого, не має потреби ні в чому, крім постійної збудженості. Тілесність і психіка віддаються стихії, поринають у хаос, провалюються в небуття, відбувається самознищення особистості.

Екстаз більше схожий на виклик, зухвалість, бунт, має багато загального зі злочином. І тому існує якийсь внутрішній зв'язок екстазу з покараннями, споконвічно мається на увазі якась відплата. Наближаючись до екстазу, людина вже заздалегідь очікує карам, готується до розплати, але сподівається, що все обійдеться, він зможе прорватися на вершину, де стане невразливий. Фактично екстатик заперечує існування суб'єктів, особистостей більше себе, вище себе. Він не має потреби в особистісному абсолюті, у Богу. Він затверджує своє Я незважаючи ні на що, але закінчується це втратою своєї особистості, її повним розчиненням, абсолютної поглиблення чим-небудь безособовим, нелюдським.

До того ж на відміну від архаїчний, традиційних екстатичних практик, де екстаз був тісно пов'язаний з ініціаціями, подвигами, битвами, небезпекою й ризиком, подоланням страху й болю, сучасний екстаз (бари й нічні клуби, популярна музика й танці, задоволення від покупок або туристичних поїздок) якийсь безпечний, безболісний, нестрашний. Втрачається всяка прив'язка до буття, до реальності, до космічних енергій і стихій, що було характерно для архаїчних технік екстазу.

Таким чином, екстаз по великому рахунку нічого не міняє й нічого не вирішує. Він створює ілюзію становлення й зростання, сили й енергії, влади й могутності, змішує процес і ціль, підмінює вічне поточної, плутає внутрішнє відчуття й реальність.

3. Аскеза – як співвідношення людського й надлюдського

На противагу екстазу аскеза - це самообмеження людини. Обмеження й відсікання всього зайве, випадкове, умовне й відносного й твердження всього абсолютного, вічного, богоподібного. Аскеза є самозбирання, збирання себе в центр. Техніки, які використає аскет, у всьому протилежні екстатичними. Замість танців, об'їдання й сп'яніння, оголеності й сексуальності, сну - стояння в молитві, пост і тверезість, покрытость тіла й полова помірність, пильнування. Якщо екстаз - це проекція себе зовні, нав'язування себе, такого як є, навколишньому світу, то аскеза - це проекція вищого початку на себе, зміна себе відповідно до образа, з ідеалом. Аскеза є участь людини в справжнім, щирому бутті, у вічному, зробленому божественному житті.

Грецьке слово вправляти означає вправлятися в чому-небудь, вправляти, привчати тіло (Геродот, Фукідід), а також вправи розуму й волі (софісти).. Причому мається на увазі техніка тілесних і ментальних вправ, засіб для досягнення не тільки фізичної досконалості, але й етичних, духовних, містичних цілей. Аскеза містить у собі як фізичне самообмеження, так і керування почуттями, чуттєвістю, помірність у бажаннях, а також вправа в чесноті.

В аскезе відбувається відбір, відсівання сил й енергій, з якими має справу людин. Не кожна енергія може прийматися. Не будь-яка сила повинна проникати усередину. Не всяка інтенсивність енергії буде прийнятною. Все довільне, стихійне, хаотичне повинне бути впорядковане й співвіднесено із системою змістів, з ієрархією цінностей, із загальним призначенням людини. «В ісіхастської аскезі ми виявляємо високорозвинений метод, що містить у собі цілий ряд методик, строго регламентованих процедур організації досвіду, створення його особливих умов, його очищення, перевірки й тлумачення». Не можна змішувати різнорідні енергії. Треба звільнити місце для прийняття й втілення вищих змістів.

Потрібно спробувати звести до мінімуму зовнішні впливи, зупинити потік випадкових енергій, розірвати ланцюг причин. Необхідно свідоме, цілеспрямоване самообмеження, тобто проведення своїх границь, визначення міри, твердження щирих пропорцій, установлення меж. Всі енергії й сили повинні бути співвіднесені із щирими змістами, з кінцевими цілями існування людини. Аскеза є визначення й твердження щирого співвідношення людського й надлюдського.

Вся діяльність людини з'являється в самому широкому контексті, у перспективі досконалості, порятунку й обожения. «Християнська аскеза є ревнощі й сила перебувати в діяльному, шляхом подвигів (постування, дівоцтва, отшельничества й ін.), спілкуванні з Богом, по вірі в Добродії нашого Ісуса Христа, за допомогою благодаті Божией, для знаходження істинно християнської настроєності як застави до участі в Царстві Небесному». Аскеза - це одночасно й бажання, і можливість спілкування з Богом, а також умова й спосіб такого спілкування.

Для того щоб зрозуміти зміст і ціль людського буття, справжнє призначення людини, необхідно деяке дистанціювання від наявного буття, від емпіричної даності, від хаотичного сполучення сил й енергій. Потрібна зупинка, припинення спонтанних рухів тіла, почуттів і розуму. Важливо не поспішати, щоб не помилитися, не прийняти щось умовне, відносне за справжнє, абсолютне. Буде потрібно внутрішня дисципліна й очікування, постійне перебування в спокої й тиші, стабільне втримання змісту своєї діяльності й напрямки вольового зусилля, тверде стояння в потрібнім місці антропологічного простору.

Важливо постійна участь розуму, свідомості, цілеспрямованість і доцільність всіх дій. В аскезі людина ніколи не губить самоконтроль, навіть у сні не дозволяє звільнитися хаотичним силам несвідомого. «Основним, загальним і найбільш характерним принципом православної аскетики є - ведення, розуміння». Аскет свідомо й вільно обирає свій шлях і методи, і для реалізації цілей він залучає всі свої здатності, бере участь всією повнотою своєї істоти: тілом, розумом і волею. Особистість людини не розчиняється, не зникає. Тільки як особистість аскет може співвіднести себе з Богом як зробленою особистістю, як особистісним абсолютом.

На відміну від екстазу в аскезі з людиною відбувається метаморфоза, радикальна зміна, трансформація, перехід у принципово інший стан. «Аскетична наука про людину з'являється як динамічна й енергійна антропологія: вона розглядає існування людини в подвигу як практику або процес строго спрямованої аутотрансформації, що людина робить над сукупністю, або конфігурацією всіх своїх енергій, духовних, щиросердечних і тілесних». В аскезі відбувається необоротне перетворення, перетворення всього суті людини, пресходження людської природи, трансцендирування.

Аскет шукає й одержує щось нове, невідоме у світі, щось принципово інше, незбагненне. Аскеза - це радикальна відмова від миру цього, його благ і законів. Аскет стає громадянином інший світу, підданим небесного царства. Аскетизм - це однозначний вибір на користь сакрального, це твердження реальності трансцендентного і його тотальності. Аскеза - це не тільки очікування прояву сакрального, явища божественного, теофанії. Але в аскезі людина віддається, довіряється сакральному, абсолютному, трансцендентному й прилучається йому. Через аскета діє потаєний і таємний божественний початок. Якщо є хоч один дійсний аскет, виходить, можливо будь-яке чудо.

Однак результат аскези залежить не тільки від бажання й волі аскета. Людина потребує благодатної допомоги. «Власними енергіями людини не можна досягти того, до чого спрямовується подвиг, «пресходження єства». У сходженні до обоження, до онтологічної границі людського існування здійснююча сила належить Божественній енергії, благодаті, з якої людина лише погодить свої тварные енергії в синергії». Людина бере участь у єдиному Богалюдському процесі перетворення тваринної людської природи й з'єднанні по енергіях людини й Бога.

Людина одержує не плату за працю й не нагороду за подвиг. Аскет сам себе приносить у дарунок Богові й одержує божественні дарунки. Аскеза - це жертва, самопожертва, жертвопринесення, де аскет одночасно виконує ролі й жерця й жертви. Аскет умирає ще при житті, а виходить, він воскреє раніше смерті. В аскетизмі сполучаються символічна смерть і відродження, смерть людини старого й народження людини нового. Смерть для миру це, грішне й тлінного; і народження в безсмертя, у невечірнє світло, у безмірну любов.

Таким чином, у християнської аскези тіло не відкидається, не знищується, а бере участь у цілісному процесі. Якщо екстаз - це спроба розкрити весь потенціал, використати всі можливості людини, то аскеза - це щось більше, а саме - зцілення людської природи, її виправлення, перетворення й пресходження, прилучення до джерела істини й блага, вічного й нескінченного буття.

Екстаз й аскеза - не просто різні тілесні й духовні практики, це різні стратегії, які ґрунтуються на взаємовиключних принципах, протилежних онтологіях, метафизиках. Практики екстазу тісно пов'язані з теоріями еманації, тобто походження світу й людини шляхом виливу божеством себе зовні. Звідси треба споконвічна досконалість, повнота, самодостатність і навіть божественність людини. Аскетизм безпосередньо пов'язаний з теорією креаціонізму, тобто утвору Богом миру з нічого. Звідси треба неповнота людини, що, однак, може бути заповнена з волі Божий.

В екстазі людина бажає сам стать божеством, по своїй волі опанувати всім, що йому не належить, привласнити собі божественний статус. В аскезі людина приймає Бога й довіряється йому, а потім уподібнюється Богові й прилучається до божественного буття. Аскеза - це перебування в спілкуванні з Богом, причому в діяльному спілкуванні. Аскеза - тривалий процес, але на відміну від екстазу він має завершення, завдання виконується, перетворення здійснює. І тіло людини стане зробленим, і буде брати участь у відродженні мертвих й у житті майбутнього століття.

Література

1. Хоружий С.С. Насущність подвигу. Феномен православної аскези як міждисциплінарна проблема. - К., 2002.

2. Аскетизм // Православная энциклопедия. Т. III. М., 2001.

3. Зарин С.М. Аскетизм по православно-християнському навчанню. К., 1996.

4. Хоружий С.С. Православно-аскетическая антропологія й криза сучасної людини. - К., 2002.