РЕФЕРАТ

на тему: „Міфи давнього Єгипту”

м. Харків

У процесі передачі з покоління в покоління знань, відомостей про звичайні й незвичайні явища формується особлива форма закріплення пам'яті людства — міф (від грецького mythos – переказ, сказання). Міфи являють собою складне культурне явище. В них своєрідно відбита прадавня історія людства, і кожне нове покоління сучасних людей прочитує її в дусі засвоєних (або втрачених) культурних традицій.

Міф — ця почуттєве уявлення про світ, коли людина не протиставляє себе природі. У ньому завжди присутній узагальнюючий початок. Міфи пояснюють появу різних природних і культурних особливостей, оповідають про походження космосу й людини, розповідають про зірки й планети, про чудесних істот — родоначальників племені, про надприродне фантастичне споріднення між певними групами людей (родом, племенем) і тотемом, оспівують подвиги героїв, попереджають про кінець світу й катастрофи. Міфи відображують всілякі стихії, властиві природі, космосу, людині. У них живуть і діють боги, одержимі людськими пристрастями, що володіють тими ж пороками й чеснотами. Міфи складалися в ту історичну епоху, коли звірі представлялися рівними богам, боги — людям, а люди — звірам. У ті далекі часи люди ще не відокремлювали себе від природи й не проводили чіткої відмінності між різними сферами своєї діяльності. Міфологія того періоду включала всю культуру первісної людини. Лише пізніше з неї виділилися релігія, наука, мистецтво. В муках пізнання й перетворення природи люди самі створювали собі богів, одночасно покладаючись на їхній захист, підтримку і всебачення.

Міфологічне пізнання — це пізнання езотеричне, або, іншим словом, — таємне. Воно передавалося через ритуальні посвяти особливо підготовленим особам і само по собі, як вважалося, володіє якоюсь надприродною силою.

Міфологія й за межами первісного ладу протягом усієї історії людства була й донині залишається істотним аспектом культури. Міфотворчість розглядається як найважливіше явище в культурній історії людства. У первісному суспільстві міфологія являла собою основний спосіб розуміння миру. Людині із самих ранніх часів доводилося осмислювати навколишній світ. Міфологія й виступає як найбільш рання, первісна форма духовної культури людства, що відповідає прадавньому й особливо первісному суспільству.

Міфологія зіграла значну роль у генезисі різних ідеологічних форм, послуживши вихідним матеріалом для розвитку філософії, наукових уявлень. Через казку й героїчний епос, що виникли в глибоких надрах фольклору, з міфологією виявляється пов'язаною й література, зокрема, оповідальна. Відповідно драма й почасти лірика спочатку сприймали елементи міфу безпосередньо через ритуали, народні свята, релігійні містерії.

У сучасній науці панує думка про тісний зв'язок між міфологією й релігією, які при цьому, залишаються самостійними. Джерела релігії й міфології різні: коріння релігії – у безсиллі людини перед сліпими природними й соціальними стихіями; міфології – в елементарній потребі людського розуму в розумінні й поясненні навколишньої дійсності. Виражаються релігія й міфологія у формах, обумовлених і загальним рівнем суспільно-культурного розвитку, і конкретно-історичними факторами.

Міфи – цей витвір народної фантазії, що наївно пояснює факти реального миру. Вони народжуються із природньої допитливості людства, на ранніх стадіях його розвитку, на ґрунті трудового досвіду. В міру розширення цього досвіду, разом зі зростанням матеріального виробництва, розширюється коло міфологічної фантазії, ускладнюється її зміст. Маючи різне коріння, міфологія й релігія мають загальне – фантазію, що персоніфікує. Саме це, вже на ранніх стадіях розвитку, сприяє включенню міфологічних уявлень в область релігії.

Таким чином, міфологія тісно пов'язана з релігією, але в той же час вона залишається самостійною, зберігає відому незалежність від релігії.

Центральну групу міфів становлять міфи про походження світу, всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). Звичайно в космогонічні міфи вплітаються теогонічні сюжети – міфи про походження богів і антопогонічні міфи – про походження людей. У числі широко розповсюджених міфологічних мотивів – міфи про чудесне народження, про походження смерті. Порівняно пізно виникли міфологічні уявлення про загробний світ, про долю.

Джерела вивчення міфології Прадавнього Єгипту відрізняються неповнотою й не систематичністю викладу. Характер і походження багатьох міфів реконструюються на основі пізніх текстів. Основними джерелами, по яких вивчають міфологічні уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян є різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані «Тексти пірамід» - найдавніші тексти заклять, замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали, вирізані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V і VI династій Прадавнього царства (XXVI–XXIII ст. до н.е.). Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства стародавнього Єгипту використовуються й так звані «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI–XVIII ст. до н.е.), а також «Книга мертвих», яка створена від періоду Нового царства й до кінця історії стародавнього Єгипту. Це найпопулярніша збірка релігійних текстів і заклять у стародавньому Єгипті. Примірники ілюстрованої «Книги мертвих» клалися до гробниць поруч із мумією померлого і слугували йому дороговказом у потойбічному світі.

Єгипетська міфологія почала формуватися в VI–IV тисячолітті до н.е., задовго до виникнення класового суспільства. У кожній області (номі) складався свій пантеон і культ богів. В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами. Боги у вигляді тварин, з головами птахів і звірів, боги-скорпіони, змієбоги діють у єгипетських міфах поряд з божествами в людському вигляді. Чим могутнішим вважався бог, тим більше приписувалося йому культових тварин, у вигляді яких він міг з'являтися перед людьми. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною. Найпоширенішим був культ священного бика Апіса. Апіс сприймався як уособлення продуктивної сили природи і родючості.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет - у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) - у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса - у вигляді шакала, бога війни Віпуата - у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Сфінкс же — божество, що охороняє кордон пустелі, стереже Єгипет від Сета — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — представлявся у вигляді лева з людською головою. Деякі звірі і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була володіти особливим кольором, формою плям, рогів. Після смерті трупи священних тварин муміфікувалися і захоронювались. Археологами знайдені цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха). Так, бог Ра мав голову сокола, Сохмет – лева, Анубіс – шакала, Хатхор – корови, Хнум – барана. Інших же (Озіріса, Птаха, Амона, Хонсу, Мін, Атума, Ізіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації.

Судячи з даних археології, в самий прадавній період єгипетської історії ще не було космічних богів, яким приписували створення світу. Учені вважають, що перша версія цього міфу (космогонічні міфи) виникла незадовго до об'єднання Єгипту. Вищим культом в країні був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів — «синами Сонця». Згідно із цією версією, сонце народилося від союзу землі й неба. Це уособлення, безсумнівно, більш прадавнє, ніж космогонічні ідеї жерців з великих релігійних центрів. Як звичайно, від уже існуючого міфу не відмовлялися, і образи Геба (бога землі) і Нут (богині неба), як батьків бога сонця Ра, зберігаються в релігії протягом усієї прадавньої історії. Захід і схід Сонця в різних міфах пояснювався по-різному. У одних — небесне зведення представлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і появу Сонця пов'язували з проковтуванням світила і новим його народженням (щоранку Нут народжує на світ сонце й щовечора ховає його на ніч у своєму череві). З інших уявлень Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши битву зі своїм ворогом-змієм, знову з'являється на небі. Символом незмінного відродження Ра був знак анх – це хрест у якого замість верхньої палички знаходиться коло. У середньовічній алхімії анх був символом безсмертя.

Богословські системи, що пропонували іншу версію створення світу, виникли, імовірно, у один і той же час у декількох найбільших культових центрах Прадавнього Єгипту: Геліополі, Гермополі й Мемфісі. Кожен із цих центрів оголошував творцем світу свого головного бога, який був, у свою чергу, батьком інших богів, що поєднувалися довкола нього.

Загальною для всіх космогонічних концепцій була ідея про те, що створенню світу передував хаос води, зануреної у вічну пітьму. Початок виходу з хаосу зв'язувався з виникненням світла, втіленням якого було сонце. Уявлення про водний простір, з якого з'являється спочатку невеликий пагорб, тісно пов'язане з єгипетськими реаліями: воно майже в точності відповідає щорічному розливу Нілу, мулисті води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, поступово відкривали землю, готову до оранки. У цьому сенсі акт створення миру як би повторювався щорічно.

Єгипетські міфи про початок світу не являють собою єдиної, цільної розповіді. Часто ті самі міфологічні події зображені по-різному, і боги в них виступають у різному вигляді.

Жерці Геліополя створили свою версію виникнення світу, оголосивши його творінням бога сонця Ра, ототожненого з іншими богами–творцями Атумом і Хепрі («Атум» значить «Досконалий», ім'я «Хепрі» можна перевести як «Той, хто виникає» або «Той, хто приводить до виникнення»). Атума звичайно зображували у вигляді людини, Хепрі - у вигляді скарабея, а це значить, що його культ припадає на той час, коли богам надавали вигляд тварин. Цікаво, що в Хепрі ніколи не було власного місця культу. Як уособлення висхідного сонця, він був тотожний Атуму – призахідному сонцю й Ра –, що світить удень. Вигляд скарабея, що надається йому, був пов'язаний з переконанням, що цей жук здатний розмножуватися сам по собі, звідси його божественна творча сила. А вид скарабея, що штовхає поперед себе свою кулю, підказав єгиптянам образ бога, що котить сонце по небу.

Міф про створення світу Атумом, Ра й Хепрі записаний в «Текстах пірамід», а на той час, коли текст його вперше був висічений у камені, він, імовірно, існував уже давно й був широко відомий.

Згідно «Текстам пірамід», Ра-Атум-Хепрі створив себе сам, виникнувши з хаосу, іменованого Нуном. Нун, або Першоокеан, зображувався звичайно як неозорий передвічний водний простір. Атум, з'явившись із нього, не знайшов місця, на якому йому можна було б утриматися. Тому він у першу чергу створив пагорб Бен-Бен. Стоячи на цьому острівці твердого ґрунту, Ра-Атум-Хепрі приступив до створення інших богів. Оскільки він був один, першу пару богів йому довелося породити самому, виплюнувши з рота богів-близнюків: бога повітря Шу й богиню вологи Тефнут. Поява дітей в Атума зумовлює появу подвійності. Від союзу цієї першої пари народилися Геб (бог землі, а по суті сама Земля) і Нут (богиня неба або саме Небо). Вони у свою чергу породили: Озіріса й Ізіду, Сета й Нефтиду. Так виникла Велика Дев'ятка богів – Геліопольська Еннеада. Таким чином, згідно з геліопольським міфом, з’явилися земля й правлячі нею божества. За уявленням прадавніх єгиптян вгорі перебуває Нут, внизу Геб, а між ними Шу й Тефнут.

Ця версія створення світу не була єдиною в єгипетській міфології. За одним з переказів, творцем людей був, наприклад, гончар – бог Хнум, що уособлювався у вигляді барана, який виліпив їх із глини.

Богослови Мемфісу, найбільшого політичного й релігійного центру Прадавнього Єгипту, одного з його столиць, включили у свій міф про створення світу багатьох богів, що належали різним релігійним центрам. Але найбільше вшановувалася так звана Мемфісська дев’ятка богів: творець Птах і вісім його дітей, серед яких були бог сонця Атум – око Птаха, бог знань Тот – язик Птаха, бог родючості Апіс – душа Птаха, бог повітря Шу – дихання Птаха, богиня вологи Тефнут – слина Птаха та інші. Птах вважався верховним богом, творцем усіх богів і світу. Його називали владикою істини, божеством справедливості. Про Птаха говорили, що він – це сонце й місяць одночасно. Іноді він вважався заступником ремесел. У Мемфісському варіанті Птах творив думкою та словом. Він як правило, зображувався у вигляді мумії, у щільно прилеглому одязі, з поголеною головою. Птах часто зображувався разом з крокодилом, якого він топче ногами – символом мороку, зі скрабеєм (гнойовим жуком) на голові – символом воскресіння.

У Фівах головним богом був Амон – бог-творець усього сущого, що змушує природу щороку відроджуватись. Священна тварина Амона – баран. Тому до храмів, присвячених Амону, вели доріжки з обох боків прикрашені баранячими головами. Зображувався бог у вигляді людини в червоній короні з двома високими чорними пір’їнами і сонячним диском, рідше – із головою барана. Амон ототожнювався з богом сонця Ра – Амона-Ра. Його дружина, богиня Мут, вважалася царицею неба і володаркою ночі, вона ж була матір’ю сонця, що сходить. Мут завжди зображувалася з подвійною короною – емблемою панування над Верхнім і Нижнім Єгиптом. Священна тварина Мут – корова. Видимим втіленням Амона вважався Ніл, якому Єгипет зобов’язаний був своєю родючістю. У таких випадках Амона називали Амон-Ніл або Кнуфіс. З Амоном пов’язане обожнювання фараонів – «синів бога». Вважалося, що фараон народжується від звязку Амона з царицею-матір’ю, до якої бог приходить у вигляді її чоловіка. Тому Амон і фараони – єдині владики світу, його правителі.

Іноді небесний звід представлявся у вигляді корови з тілом, покритим зірками, але існували ще уявлення, згідно з якими небо – це водна поверхня, небесний Ніл, по якому вдень сонце обтікає землю. Під землею теж є Ніл, по ньому сонце, спустившись за обрій, пливе вночі. Розлив Нілу, що протікає по землі, персоніфікувався в образі бога Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів), який сприяв врожаю своїми благодатними розливами. Сам Ніл також населявся добрими й злими божествами в образі тварин: крокодилів, гіпопотамів, жаб, скорпіонів, змій і т.ін..

Родючістю полів відала богиня – володарка засіків і комор Рененутет, яка шанувалася в образі змії, що з'являється на полі під час жнив, стежачи за старанністю збирання врожаю. Врожай винограду залежав від бога виноградної лози Шаї.

Ідеалом вищої мудрості й правди, уособленням кращих сторін людської природи, втіленням розуму в єгиптян був бог Тот. Він допомагав богу Ра в його боротьбі із силами пітьми. Його символом був Місяць.

Богом потойбічного світу вважався бог Анубіс. Він зображувався звичайно у вигляді людини з головою шакала. До нього зверталися родичі померлого із проханням про заступництво в потойбічному світі.

Бог Амон вважався всесущим божеством повітря й вітру, яке наповнює увесь видимий світ, дає життя всьому живому. Амон вважався божественним батьком єгипетських фараонів. Його називають великою живою душею, яка стоїть над усіма богами. Як повітря й вітер душа невидима. Амон вважався також духом оживляючим. Крім того, Амон був захисником пригноблених і знедолених. Його дружиною й жіночим втіленням душі була богиня Амаунет.

Бог Себек, який зображувався часто в образі крокодила, був також у пантеоні єгипетських богів одним з головних божеств. До Себека звертались із молитвами про лікування хвороб, про допомогу в скрутних життєвих становищах. Вважалося також, що Себек опікується про долю померлого в потойбічному світі. Іноді Себек вважався супутником Ра, а іноді його супротивником. Його дружиною й жіночим втіленням була богиня Себекет, яка зображувалася у вигляді жінки з головою лева.

Атон – в давньоєгипетській міфології бог сонця. За часів Древнього царства був одним з багатьох єгипетських богів, уособленням Ра, богом сонячного диску. Поступово роль цього бога в давньоєгипетському пантеоні зростала, а кількість його храмів і жерців збільшувалась. Вже за часів правління Хатшепсут, Атон уособлювався як «Творець всілякої живої істоти, який створив і впорядкував Всесвіт».

У єгипетській міфології Гор входив до складу головних єгипетських богів. Його уособленням був божественний сокіл. Символом цього бога вважався сонячний диск із розпростертими крилами. Гор зображувався у вигляді сокола або людини з головою цього птаха. Гор носив різні імена, однак завжди його культ був пов'язаний із сонцем і небом. Його дружиною й жіночим втіленням була богиня Хатхор, яка була богинею любові, веселощів, танцю й музики. Греки ототожнювали її з Афродитою.

Спочатку Гор вважався покровителем полювання. Пізніше цей бог став захищати фараонів. Своїми крилами він оберігав правителя Єгипту. На статуї фараона Хефрена був зображений сокіл, що прикриває крилами голову правителя. Гор вважався родоначальником усіх єгипетських фараонів. В імені майже кожного фараона було присутнє і'мя Гора. Воно ввійшло в п'ятичленну титулатуру фараона.

Гор є супутником Ра і Тота. Гор супроводжував човен свого батька, бога сонця Ра. На шляху човна він перетворював у крокодилів і гіпопотамів ворогів батька. У цьому міфі Гор з'єднався з Ра в єдине божество - Ра-Гарахути. В іншому варіанті образ Гора був злитий з образом бога Гора Бехдетського.

У всіх варіантах міфів Гор був захисником бога сонця Ра. Іноді він фігурує як син Ізіди, яка зачала його від мертвого Озіріса, убитого своїм братом Сетом.

У єгиптян були дуже складні уявлення, пов'язані зі смертю і потойбічним світом. Виникають уявлення про те, що померлі (тобто їхня Ба, душа) вдень виходять на сонячне світло, злітають на небо до богів, мандрують по підземному царству (дуат). Смерть і існування після неї вони вважали безпосереднім продовженням земного життя. Розумілося це настільки буквально, що було спеціальне заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже вмерлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони могли взяти участь в судовій справі, лікуванні хворого. Однак, щоб забезпечити вічне замогильне існування, треба було додержатись безлічі спеціальних обрядів. Всі ці вірування і обряди складали заупокійний культ, який пронизував і світогляд, і побут, і мистецтво єгиптян. Єгиптяни вірили, що людина володіє декількома душами. Одна з них — Ба — у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися, знову сполучитися з тілом. Звідси - звичай бальзамувати небіжчика (муміфікація) і споруджувати йому вічне житло - гробницю. Крім збереження тіла для подальшого щасливого існування померлий повинен був мати все, що він мав за життя. Людських жертвопринесень в єгипетському обряді поховання не було. В гробницю клали численні зображення членів сім'ї, слуг, рабів. Крім Ба, кожна людина володіла ще однією душею — Ка. Ка — примарний двійник людини, що мешкав в гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю клали скульптурні зображення померлого.

Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування).

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу. На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичний земний спосіб життя - готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому надривати сили на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті - глиняні статуетки слуг, які оживуть і виконуватимуть за небіжчика всю чорну роботу.

В уяві староданіх єгиптян життя і смерть - береги однієї ріки. Померти - значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці - на лівому.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі. В них домінують три теми: політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком чого було утворення єдиної єгипетської монархії); землеробська (єгиптяни пов'язували з Озірісом зміну вегетаційного та мертвого періодів у житті природи); есхатолічний (Озіріс творив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників). Міфами про це божество єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішання в царській родині (Ізіда – сестра і дружина Озіріса, а вони – батьки Гора-молодшого).

За одним з міфів, Озіріс, начебто, був зачатий богом землі Гебом в утробі богині неба Нут, дружини Ра. Коли Ра довідався про це, він розлютився і поклявся, що не буде такого місяця і дня, коли б зрадлива Нут змогла розродитись. Якби Нут могла розраховувати лише на пудтримку Геба, їй після цієї клятви Ра було б непереливки, але серед небожителів знайшлися й інші, здатні захистити її від розгніваного Ра. Бог мудрості Тот виграв у місячного бога в кості 1/72 частину доби й склав із цих часток п'ять повних діб, включивши їх до календарного року. Упродовж цих додаткових днів прокляття Ра не діяло, й Нут народила богів Озіріса, Гора-старшого, Сета і богинь Ізіду та Нефтиду.

Першим царем Єгипту вважали Атума, після нього царював Шу, потім – Геб. Наступником Геба став його син Озіріс.

Озіріс і його сестра та одночасно дружина Ізіда є найважливішими фігурами єгипетського пантеону богів і божеств. Ще в утробі своєї матері Нут Озіріс і Ізіда полюбили один одного. Коли Озіріс підріс, то він став справедливо правити своїм народом, опікувався про його культуру. Міф розповідає про те, як Озіріс, коли царював, навчив людей ремеслам, обробляти землю і саджати сади, дав їм закони і привчив шанувати богів. Він багато мандрував, а під час його відсутності, країною правила його дружина Ізіда. Молодший брат Озіріса, Сет дуже заздрив йому, і доки той мандрував по своїх володіннях, підготував проти нього змову, знайшовши 72-х змовників. Вони таємно виготовили саркофаг, якому не було рівних за красою. Коли Озіріс повернувся, на його честь влаштували банкет. На банкеті Сет запропонував саркофаг в подарунок тому, хто ляже в нього та кому він підійде за розмірами. Багато хто приміряв саркофаг, але не було рівних Озірісу за статурою. Йому ж саркофаг дуже сподобався, і він вирішив також спробувати. Як тільки бог ліг до саркофага, змовники закрили її та залили свинцем, а потім викинули до Нілу. Але саркофаг не потонув, вода віднесла його до фінікійського міста Бібл. Там дружина відшукала тіло чоловіка і таємно поховала його. Але якось під час полювання Сет випадково знайшов поховання і розрубав тіло Озіріса на шматки та розкидав по всьому Єгипту. Ізіда знову зібрала всі шматки тіла докупи. За допомогою своєї сестри Нефтиди і бога підземного світу Анубіса набальзамувала тіло. Тіло Озіріса проросло колоссям, і життя повернулося до нього (в іншому варіанті міфу воскресіння Озіріса пов'язується із щорічними розливами Нілу, які пояснюються тим, що Ізіда, яка оплакує Озіріса, після «ночі сліз» наповнює ріку своїми слізьми). Відтоді щовесни, коли зявляються нові пагони, єгиптяни святкують відродження Озіріса.

Ізіда магічним способом зачала від Озіріса сина Гора-молодшого, якого, потай від Сета, народила в заростях дельти Нілу. На суді богів за допомогою Ізіди подорослішавший Гор довів право на спадщину свого батька. У двобої із Сетом він переміг його. Сета було вигнано і він став богом пустелі і зла. За однією з версій міфу, своє око, яке раніше вирвав у нього Сет, Гор подарував Озірісу, і той ожив.

Однак Озіріс, не бажаючи залишатися на землі, стає царем загробного миру (володарем Заходу, «полів Іалу» - царства мертвих) й верховним суддею над померлими. Гора він проголосив царем усього Єгипту. Щоночі Озіріс зустрічається з Ра, коли човен бога Сонця повертається із заходу на схід.

Озіріс став символом умираючої й воскресаючої природи. Ізіда - велика богиня-мати, символ материнства, подружньої вірності. Сет - це бог зла. Коли на родючі землі біля Нілу налітав сухий, піщаний вітер з пустелі, то вважалося, що це злоститься Сет.

Культ воскреслого Озіріса став основою заупокійного культу. В стародавньому Єгипті вперше з'явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. Над покійним Озіріс, разом з іншими богами, вершить загробний суд (йому присвячений 125-ий розділ «Книги мертвих»). Померлий вимовляв «Сповідь заперечення» що включала 42 пункти, а потім відбувалась психостасія: зважування серця померлого на терезах, урівноважених істиною (зображенням богині Маат або її символами). Якщо рівновага терезів не порушувалася, душа отримувала виправдання (оживлення для щасливого життя на полях Іалу), якщо серце виявлялося важчим, то його пожирало чудовисько Аммат (лев з головою крокодила).

Виправданим на суді Озіріса міг бути лише тільки покірний і терплячий у земному житті, той, хто не крав, не зазіхав на храмове майно, не повставав, не говорив зла проти царя і т.ін., а також «чистий серцем» («Я чистий, чистий, чистий» - стверджує померлий на суді).

Бог Тот завжди був присутній у сценах суду над душами, тому його зображення досить часто зустрічається на надгробних пам'ятниках. Він часто зображувався з богинею-левицею Пахт, яка мала гострозорі очі й гострі пазури. Пахт — богиня правосуддя, тому для грішників вона набувала образу злісної левиці, для праведників — ласкавої кішки. Бог Тот записував дані - вагу добра і зла, а Озіріс виносив вирок.

Проте високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували непослідовно. В «Книзі мертвих» знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів.

Третій основний цикл міфів Прадавнього Єгипту пов'язаний з Озірісом (землеробські міфи). Культ Озіріса пов'язаний з поширенням землеробства в Єгипті. Він бог продуктивних сил природи (в «Книзі мертвих» він названий зерном, в «Текстах пірамід» - богом виноградної лози), в’янучої та воскресаючої рослинності. Так, сіяння вважалося похороном зерна - Озіріса, поява сходів сприймалася як його відродження, а зрізання колосся під час жнив – як умертвіння бога. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно символом і Гора і сонця).

Пов'язані з Озірісом міфи знайшли відбиття в численних обрядах. Наприкінці останнього зимового місяця «хойяк» - початку першого місяця весни «тібі» відбувалися містерії Озіріса, під час яких у драматичній формі відтворювались основні епізоди міфу про нього. Жриці в образах Ізіди й Нефтиди зображували пошуки, оплакування й поховання бога. Потім відбувався «великий бій» між Гором і Сетом. Драма завершувалася встановленням присвяченого Озірісу стовпа «джед», що символізував відродження бога, і, опосередковано, - усієї природи. В додинастичний період свято закінчувалось боротьбою двох груп учасників обряду: одна з них представляла літо, а інша – зиму. Перемогу завжди брало літо (воскресіння природи). Після об'єднання країни під владою правителів Верхнього Єгипту характер обряду міняється. Тепер борються дві групи, одна з яких в одязі верхнього Єгипту, а інша – Нижнього. Перемога, природно, залишається за групою, що символізує Верхній Єгипет. У дні містерій Озіріса справлялися також драматизовані обряди коронації фараонів. Під час обряду молодий фараон виступав у ролі Гора – сина Ізіди, а померлий цар зображувався Озірісом, що сидить на троні.

Характер Озіріса, як бога рослинності, відбився й в іншому циклі обрядів. У спеціальному приміщенні храму ставилась зроблена із глини подоба фігури Озіріса, яка засівалася зерном. До свята Озіріса його зображення покривалося зеленими сходами, які символізували відродження бога. На малюнках нерідко зустрічається мумія Озіріса із пророслими з неї сходами, які поливає жрець.

Зі створенням рабовласницької держави єгиптяни стали обожнювати фараона, який вважався живим богом на землі. Це був прояв царського культу. Вважалося, що безмежну владу фараонові могли дати лише боги, тому до тронного ім'я фараона долучали й ім'я бога. Померлий фараон прирівнювався до Озіріса, який знаходить вічне життя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра. Такі уявлення мали реальну основу: влада фараона була абсолютною, йому підкорявся величезний аппарат чиновників, йому належали всі землі в державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження надходили податки. Єгиптяни вірили, що влада фараона поширюється навіть на сили природи.Уявлення про Озіріса, як про бога родючості, було перенесено й на фараона, який вважався магічним осередком родючості країни й тому приймав участь у всіх основних обрядах землеробського характеру: з настанням часу підйому Нілу кидав у ріку папірус – указ, в якому наказував річці розлитися; першим урочисто починав підготовку ґрунту для посіву; зрізав перший сніп на святі жнив, за всю країну приносив вдячну жертву богині врожаю Рененутет і статуям померлих фараонів після закінчення польових робіт.

Фараон, як нащадок творця й володаря світу (в кінці Стародавнього Царства) має владу над усім космосом. Саме цей монументальний аспект давньоєгипетської влади втілений в статуї фараонів раннього періоду, й найперший, найвищий шедевр серед них – піраміда Хефрена. Владний, незворушний, з очима, спрямованими за далекий горизонт, де царює його батько Ра, фараон власною особою зберігає рівновагу світу, якому кожний момент часу загрожує поверненням хаосу.

Простим людям заборонялося промовляти вголос не тільки ім'я фараона, але навіть його царський титул – це вважалося тяжким гріхом. Про нього говорили: «...той, хто своєю могутністю підкоряє Всесвіт» або «...той, хто затьмарює своєю величчю зірки». Фараон – це алегорія, яка збереглася в Біблії (в перекладі – великий будинок, тобто – той, який живе у великому будинку). В написах ім'я фараона захищалося – обводилося особливою рамкою – картушем (цей звичай допоміг у свій час розшифрувати ієрогліфи).

Нечуване обожнення фараона і його влади зміцнювало рабовласницьку державу.

У єгипетських міфах знайшли відбиття особливості світосприймання жителів долини Нілу, їх уявлення про походження світу і його влаштування, які склалися протягом тисячоріч, що ідуть своїм коріннями в первісні часи. Тут і спроби знайти джерела буття в біологічному акті створення богів, пошуки споконвічної субстанції, уособленої божественними парами, - зародок пізніших вчень про першоелементи світу, і, нарешті, як одне з вищих досягнень єгипетської теологічної думки – прагнення пояснити походження світу, людей і всієї культури як результат творчої сили, втіленої в слові бога.

З єгипетських міфів, у їхній нерозривній єдності з ритуалами, магічними заклинаннями, із загальною системою релігійних уявлень, ми черпаємо відомості не тільки про духовне життя єгиптян, але й про окремі сторони їх повсякденного буття, починаючи від трудових турбот хлібороба і пастуха й кінчаючи сферою державної політики.

Без знайомства з міфами ми не можемо скласти повну картину єгипетської літератури, тому що саме міфологія була джерелом літературних творів. Залучення міфологічного матеріалу необхідно й при розгляді історії Єгипту, особливо прадавніх її періодів; необхідна вона й при розумінні ряду проблем єгипетського мистецтва. Але значення єгипетських міфів ще ширше – вони дають коштовний матеріал і для порівняльного вивчення релігійних уявлень на Прадавньому Сході, і для дослідження ідеології греко-римського світу, і для історії виникнення й розвитку християнства.

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої Азії, насамперед східно-середземноморських. Зокрема, жителі фінікійського міста Бібл вшановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський Птах, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.