Міністерство освіти і науки України

РЕФЕРАТ

на тему: «Формування іміджу викладача у вищому навчальному закладі»

по предмету «Педагогіка»

Донецьк 2011

Зміст

Вступ

1. Загальна культура викладача

2. Професійна культура викладача

3. Педагогічна взаємодія суб’єктів педагогічного процесу

4. Самовиховання викладача

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В умовах реформування освітньої галузі в Україні особливої значущості набуває проблема підготовки високоосвіченого компетентного фахівця, який буде конкурентоспроможним на сучасному ринку праці та зможе успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, професіонал, носій культури.

Саме в цьому розумінні значно підвищується необхідність удосконалення освітнього процесу у вищих навчальних закладах, ефективність якого залежить від його організації та рівня педагогічної майстерності викладача, що ставить визначену проблему в ряд актуальних.

Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі має надзвичайно важливе соціальне значення, оскільки йдеться про формування майбутнього фахівця, від рівня підготовленості якого значною мірою залежить економічний, політичний, соціальний, культурний розвиток суспільства.

Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі – діяльність, спрямована на підготовку висококваліфікованого спеціаліста, спроможного знайти своє місце на ринку праці, активно залучитися до політичної, суспільної, культурної та інших сфер життя суспільства.

Специфіка педагогічної діяльності ставить перед викладачем ряд вимог до особи педагога, які в педагогічній науці визначаються як загальна і професійна культура.

1. Загальна культура педагога

Загальна культура викладача генерує в собі такі критерії:

- гуманність – любов до тих, кого навчаєш, уміння поважати їх людську гідність, потребу і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу для їх особистісного розвитку;

- громадянська відповідальність, соціальна активність;

- справжня інтелігентність (від лат. inteleigens – знаючий, розуміючий, розумний) – високий рівень розвитку інтелекту, утворена в межах предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки;

- правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність, працьовитість, самовідданість;

- інноваційний стиль науково-педагогічного мислення, готовність до створення нових цінностей і ухвалення творчих рішень;

- любов до предмета (курсу), який викладається, потреба в знаннях, в систематичній самоосвіті;

- здібність до міжособистісного спілкування, ведення діалогу, переговорів, наявність педагогічного такту, що визначає стиль поведінки викладача, викликає впевненість в його доброзичливості, чуйності, доброті, толерантності.

Якості викладача, які допомагають йому в спілкуванні й навчанні студентів, які є складовими його загальної культури:

1. Привітність.

2. Почуття гумору.

3. Артистизм.

4. Мудрість (наявність життєвого досвіду).

5. Зовнішня привабливість.

Сукупність таких якостей викладача створює його авторитет, що, як і авторитет представника будь-якої іншої професії, здобувається працею. Якщо в межах інших професій звично звучить вислів «визнаний в своїй галузі авторитет», то у викладача може бути лише авторитет особи.

Якості викладача, які характеризують його негативну культуру:

- байдужість до студентів;

- упередженість – виокремлення з середовища студентів «улюбленців», публічне виявлення симпатій та антипатій щодо студентів;

- зарозумілість – педагогічно недоцільне підкреслення власної величі над студентом;

- мстивість – властивість особи, яка виявляється в спробі зводити особисті рахунки зі студентом;

- неврівноваженість – невміння контролювати свій тимчасовий психічний стан, настрій;

- байдужість до предмета, який викладається;

- неуважність – забудькуватість, незібраність.

Уміння розуміти викладачем, що таке загальна культура викладача, для чого вона потрібна, є одним з головних чинників успішної роботи викладача. Іншим чинником є уміння генерувати в собі ці критерії, вчитися їм і вміти впроваджувати їх в свою педагогічну діяльність.

2. Професійна культура викладача

Професійна культура викладача складається з сукупності умінь, які він може ефективно реалізовувати під час своєї педагогічної діяльності.

Для професійної культури сучасного викладача ВНЗ важливі педагогічні уміння – це сукупність послідовно розгорнених дій, що базуються на теоретичних знаннях. Частина цих дій може бути автоматизованою (навички).

Через педагогічні уміння розкривається структура професійної компетентності педагога. З огляду на те, що розв’язання будь-якої педагогічної задачі зводиться до тріади мислити – діяти – мислити, що співпадає з компонентами (функціями) педагогічної діяльності й відповідними їм уміннями, педагогічні уміння розподіляються на чотири групи:

1. Уміння «переводити» зміст процесу виховання в конкретні педагогічні завдання: вивчення особи та колективу для визначення рівня їх підготовленості до активного оволодіння новими знаннями і проектування на цій основі розвитку колективу і окремих студентів; виокремлення комплексу освітніх, виховних і розвиваючих завдань, їх конкретизація і визначення домінуючого завдання.

2. Уміння побудувати і впровадити логічно завершену педагогічну систему: комплексне планування освітньо-виховних завдань; обґрунтований відбір змісту освітнього процесу; оптимальний відбір форм, методів і засобів його організації.

3. Уміння виокремлювати і встановлювати взаємозв’язки між компонентами і чинниками виховання, приводити їх в дію: створення необхідних умов (матеріальних, морально-психологічних, організаційних та інших); активізація особи студента, розвиток його діяльності, яка перетворює його з об’єкта на суб’єкт виховання; організація і розвиток спільної діяльності; забезпечення зв’язку ВНЗ із середовищем, регуляція зовнішніх запрограмованих впливів.

4. Уміння розраховувати та оцінювати результати педагогічної діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу і результатів діяльності викладача; визначення нового комплексу стрижньових і другорядних педагогічних завдань.

Зміст теоретичної готовності викладача виявляється в узагальненому вмінні педагогічно мислити, що передбачає наявність у педагога аналітичних, прогностичних, проектувальних, а також рефлекторних умінь.

Аналітичні уміння припускають наявність здатностей:

- аналізувати педагогічні явища, тобто розчленовувати їх на складові елементи (умови, причини, мотиви, стимули, засоби, форми прояву та ін.);

- осмислювати роль кожного елементу в структурі цілого та у взаємодії з іншими;

- знаходити в педагогічній теорії положення, висновки, закономірність, що відповідає логіці даного явища;

- правильно діагностувати педагогічне явище;

- формулювати головне педагогічне завдання (проблему);

- знаходити способи оптимального його виконання.

Прогностичні уміння пов’язані з управлінням педагогічним процесом і передбачають чітке відображення в свідомості викладача, який є суб’єктом управління, мета його діяльності, спрямована на очікуваний результат. Педагогічне прогнозування ґрунтується на достовірних знаннях, сутності та логіці педагогічного процесу, закономірності вікового й індивідуального розвитку студентів. До складу прогностичних умінь викладача входять такі уміння:

- постановка педагогічних цілей і завдань;

- відбір способів досягнення цілей, завдань;

- передбачення результату;

- передбачення можливих відхилень і небажаних явищ;

- визначення етапів педагогічного процесу;

- приблизна оцінка передбачуваних витрат засобів, праці часу учасників педагогічного процесу;

- планування змісту взаємодії учасників педагогічного процесу.

Педагогічне прогнозування потребує від викладача оволодіння такими прогностичними методами, як моделювання, висунення гіпотез, розумовий експеримент та ін.

Проектувальні вміння забезпечують конкретизацію цілей навчання і виховання та поетапну їх реалізацію. Проектувальні вміння припускають:

- перетворення мети і змісту освіти та виховання в конкретні педагогічні завдання;

- пояснення способів їх поетапної реалізації;

- планування змісту і видів діяльності учасників педагогічного процесу з урахуванням їх потреб та інтересів, можливостей матеріальної бази, власного досвіду і особово-ділових якостей;

- планування індивідуальної роботи зі студентами з метою розвитку їх здібностей, творчих сил і талантів;

- планування системи прийомів стимулювання активності студентів.

Рефлекторні вміння мають місце при здійсненні педагогом контрольно-оцінної діяльності, спрямованої на себе, на осмислення і аналіз власних дій. Для педагога важливо встановити рівень результативності (позитивної або негативної) власної діяльності. В процесі такого аналізу визначається:

- правильність постановки цілей, їх трансформації в конкретні завдання;

- адекватність комплексу певних завдань наявним умовам;

- відповідність змісту діяльності поставленим навчальним завданням;

- ефективність застосовуваних методів, прийомів і засобів педагогічної діяльності;

- відповідність використовуваних організаційних форм віковим особливостям студентів, рівню їх розвитку і т. ін.;

- причини успіхів і невдач, помилок і труднощів у процесі реалізації поставлених завдань навчання.

Зміст практичної готовності викладача виражається в зовнішніх (наочних) уміннях, тобто в діях, які можна спостерігати. До них належать організаторські й комунікативні вміння. Організаторська діяльність педагога забезпечує залучення студентів до різних видів діяльності й організацію діяльності колективу, яка перетворює його з об’єкта на суб’єкт виховання. Організаторські вміння педагога бувають мобілізаційними, інформаційними, розвивальними і орієнтаційними.

Мобілізаційні вміння викладача обумовлені залученням уваги студентів і розвитком у них стійких інтересів до навчання та інших видів діяльності:

- формування потреби в знаннях, праці, інших видах діяльності;

- озброєння студентів навичками навчальної роботи;

- формування у студентів активного, самостійного і творчого ставлення до явищ навколишнього середовища шляхом створення спеціальних ситуацій для прояву вихованцями моральних якостей та ін.

Інформаційні вміння пов’язані не тільки з безпосереднім викладом навчальної інформації, але й з методами її отримання і обробки. Серед них уміння і навички роботи з джерелами і бібліографією, вміння здобувати інформацію з інших електронних джерел і переробляти її відповідно до цілей і завдань педагогічного процесу. Інформаційними є також уміння:

- доступно викладати навчальний матеріал, з урахуванням специфіки предмета, рівня підготовленості студентів, їх життєвого досвіду і віку;

- логічно правильно будувати процес передачі навчальної інформації, використовуючи різні методи та їх поєднання: розповідь, пояснення, бесіду, проблемний, індуктивний, дедуктивний виклад матеріалу та ін.;

- доступно, лаконічно й виразно формулювати питання; ефективно використовувати ТСН (технічні засоби навчання), ЕОМ (електрон-но-обчислювальну техніку), графіки, діаграми, схеми тощо;

- оперативно змінювати (у разі потреби) логіку і спосіб викладу матеріалу.

Розвивальні вміння передбачають:

- визначення «зони найближчого розвитку» (окремих студентів, групи в цілому);

- створення проблемних ситуацій та інших умов для розвитку пізнавальних процесів, відчуттів і волі студентів;

- стимулювання пізнавальної самостійності й творчого мислення, потреби у встановленні логічних і функціональних відносин;

- формування та постановку питань, які потребують застосування засвоєних раніше знань;

- створення умов для розвитку індивідуальних особливостей, здійснення з цією метою індивідуального підходу до студентів.

Орієнтовані вміння спрямовані на формування морально-ціннісних установок студентів і наукового світогляду; організацію спільної творчої діяльності, яка розвиває соціально значущі якості особи.

Комунікативні вміння викладача – це взаємопов’язані групи перцептивних умінь, власне умінь спілкування (вербального) та умінь і навичок педагогічної техніки.

Перцептивні вміння допомагають розуміти інших (студентів, викладачів). Для цього необхідно вміти проникати в індивідуальну сутність іншої людини, визначати її ціннісні орієнтири, які знаходять відбиття в його ідеалах, потребах та інтересах. Крім того, необхідно знати, яке уявлення про себе має студент.

Уміння педагогічного спілкування – це уміння розподіляти увагу і підтримувати її стійкість; обирати відповідно до класу і окремих студентів найдоцільніші способи поведінки і спілкування; аналізувати вчинки студентів, визначати мотиви, якими вони керуються, їх поведінку в різних ситуаціях; створювати досвід емоційних переживань студентів, забезпечувати атмосферу благополуччя в групі; управляти ініціативою в спілкуванні, використовуючи для цього багатий арсенал засобів, які підвищують ефективність взаємодії.

Педагогічна техніка є сукупністю умінь і навичок, необхідних для стимулювання активності, як окремих студентів, так і колективу в цілому. До неї зараховують уміння обирати правильний стиль і тон в спілкуванні, управляти їх увагою, темпом діяльності, навичками демонстрації свого ставлення до вчинків студентів.

Серед умінь і навичок педагогічної техніки особливе місце посідає розвиток мовлення педагога, що є одним з важливих виховних засобів і містить такі аспекти: правильна дикція, поставлений голос, ритмічне дихання і розумне сполучення мовлення з мімікою та жестами.

Крім названих, до вмінь і навичок педагогічної техніки належать: уміння управляти своїм тілом; регулювати власний психічний стан; викликати «на замовлення» відчуття подиву, радості, гніву та ін.; володіти технікою інтонації для вираження різних відчуттів (прохання, вимоги, запитання, наказ, порада, побажання і т. ін).

Уміння в сукупності допомагають викладачу ВНЗ йти до головної своєї мети – бути професіоналом.

3. Педагогічна взаємодія суб’єктів педагогічного процесу

Педагогічна взаємодія передбачає особистісний контакт викладача і студентів, який має наслідком взаємні зміни їхньої поведінки, діяльності, відносин, установок.

У межах компетентнісно зорієнтованого підходу до організації навчання особливої значущості набуває гуманістично зорієнтований педагогічний процес, суб’єкти якого (викладач і студент) мають виступати як рівноправні, в міру своїх знань і можливостей, партнери. У ході такої взаємодії суб’єкти впливають один на одного, що призводить до змін у їхній когнітивній, емоційно-вольовій і особистісній сферах.

Ефективність впливу викладача залежить від його авторитету, що діє на результативність педагогічного процесу та розвиток його суб’єктів.

Авторитетний педагог впливає не тільки цілеспрямовано, але часто й опосередковано (не тільки коли він реально присутній, але й коли на нього посилаються, про нього думають), ефективним є як вербальний, так і невербальний вплив.

Підґрунтя авторитету становить також професійна компетентність викладача.

Педагогічне спілкування – це основна форма здійснення педагогічного процесу. Його продуктивність визначається насамперед цілями та цінностями спілкування, які мають бути прийняті всіма суб’єктами педагогічного процесу як імператив їхньої індивідуальної поведінки.

Метою педагогічного спілкування є, по-перше, передача суспільного і професійного досвіду від викладача студентам, по-друге, обмін особистісними сенсами, пов’язаними з об’єктами, що вивчаються. В процесі спілкування відбувається розвиток та становлення індивідуальності як студентів, так і викладача.

Педагогічне спілкування – це спілкування між викладачем і студентами, в процесі якого педагог розв’язує навчальні, особистісно-розвивальні та виховні задачі.

Педагогічне спілкування можна розглядати як одну з важливих умов ефективного навчання, до якого доцільно зарахувати педагогічний такт, педагогічну техніку, педагогічну етику (знання гуманістичних норм своєї професії).

Педагогічний такт являє собою відчуття розумної міри на основі співвідношення задач, умов і можливостей учасників спілкування. Такт – це вибір і застосування міри педагогічної дії, заснованої на ставленні до особи студента як головної цінності; це тонка грань між окремими діями, природність, простота спілкування без фамільярності, щирість без фальші, довіра без потурання, прохання без упрошування, рекомендації та поради без докучливості, дії у формі попередження, навіювання і вимоги без придушення самостійності, серйозність без нещирості, гумор без глузування, вимогливість без уїдливості, наполегливість без упертості, діловий тон без зверхності.

Педагог має володіти також сукупністю прийомів і вмінь педагогічної техніки. Її елементи:

- уміння педагогічного спілкування, емоційна чуйність (емпатія);

- техніка мовлення;

- виразне передавання відчуттів і відносин за допомогою міміки;

- зовнішній вигляд;

- саморегуляція психічних станів;

- уміння бачити себе із сторони.

За допомогою педагогічної техніки викладач може глибше, яскравіше, талановитіше виразити себе, досягти максимальних результатів в навчанні та вихованні за мінімуму затрачених сил, засобів і часу. Якщо викладач ними не володіє, він неспроможний ні захопити справою, ні переконати правотою, ні впливати особистим прикладом.

Оволодіння педагогічною технікою – шлях до свідомого формування індивідуального виду діяльності. Викладач немислимий без уміння привертати і утримувати увагу, переконувати, викликати інтерес, впливати на настрій.

Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на мовній основі. Чим багатше, різноманітніше мова викладача, тим сильніший його вплив на розумову діяльність студентів, якість їх знань.

Похвала, схвалення, емоційне забарвлення голосу, його мелодійна інтонація сприяє закріпленню знань.

Традиційно в мистецтві, художній літературі та повсякденному житті гуманізація відносин між людьми пов’язана зі співчуттям, умінням зрозуміти іншу людину, пройнятися їхніми скорботами і радощами. У психології ці найважливіші здібності узагальнюються поняттям емпатія.

Характер спілкування викладача зі студентами обумовлений
насамперед рівнем розвитку професійно-педагогічної культури, зокрема, його професійною компетентністю, науковим потенціалом, професійними устремліннями, а також особистісними якостями.

Педагогічна взаємодія відбувається не лише з окремими студентами, але й з групою студентів, що являє собою ту спільноту, в якій відбувається безпосереднє спілкування, і що породжує систему міжособистісних відносин. Саме ці відносини утворюють особистісно-розвивальне середовище. Функції викладача, які реалізуються в процесі педагогічної взаємодії, відрізняються від функцій студентів. Для нього це організаційні, насамперед спрямовані на управління групою і кожним студентом у ній. Завданням викладача є трансформація соціальних норм і правил в особистісні вимоги, які мають стати нормами поведінки студентів. Тому так важливо встановити доброзичливі взаємовідносини з ними, щоб транслювати соціальні цінності.

Взаємовідносини, які виникають у процесі педагогічної взаємодії, не мають бути стихійними. Позитивні, турботливі, чуйні, довірливі взаємовідносини між викладачем і студентами впливають на успішність педагогічної діяльності, психологічний мікроклімат, авторитет викладача, самооцінку студентів, їхню задоволеність перебуванням у колективі.

Покращенню міжособистісних відносин сприяють: створення атмосфери взаємної доброзичливості та допомоги; організація спільної діяльності, яка посилює контакти і створює позитивні емоційні переживання; надання допомоги студентам під час виконання різноманітних завдань; справедливе і рівне ставлення до всіх студентів та об’єктивна оцінка їхньої діяльності; врахування специфіки групи, її установок, прагнень, інтересів, ціннісних орієнтацій.

4. Самовиховання викладача

Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. Для педагога робота над собою – необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній викладач з об’єкта виховного впливу (Я – студент, нехай мене навчать) перетворюється на суб’єкт організації власної життєдіяльності (Я – майбутній спеціаліст, готую себе до цього): самостійно обирає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосвітою. Без такої роботи розвитку власної майстерності не уявляли собі навіть найталановитіші педагоги.

Самовиховання починається з усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальними можливостями. Мотивом роботи над собою є розуміння невідповідності між «Я»-реальним та «Я»-ідеальним. Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього викладача є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Людина пізнає себе через самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання, самопрогнозування.

Самоаналіз – це аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяль-ності. Сутність самоаналізу полягає у зіставленні запланованого з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, майбутній викладач критично оцінює себе: аналізує успіхи спілкування на практиці, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх друзів, викладачів. Зіставлення різних позицій щодо окремих якостей особистості та професійної позиції в цілому (ставлення до людини, відповідальність, ініціативність, здатність впливати на інших тощо) дає уявлення про реальну картину розвитку, яку доцільно сприймати неупереджено.

На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості, що містить поряд зі знанням про себе оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Важливою є вимога до самооцінки – її адекватність реальному рівневі розвитку. Небажана як завищена, так і занижена самооцінка.

Обмірковуючи свій шлях до ідеалу, ми аналізуємо поелементно наші реалії, обираючи для активного впливу ті риси професійного обличчя, які потребують розвитку. Так, дійшовши на підставі аналізу висновку про те, що найневідповіднішою рисою у нашій професійній характеристиці є невпевненість у собі, яка дестабілізує поведінку на людях, гальмує активність, ми маємо усвідомити, визнати цю рису в собі і відчути своє ставлення до поведінки, обтяженої невпевненістю. Самопрогнозування як вироблення установки на самозміну накреслить нам план-схему зміни нашої поведінки і ставлення, що в комплексі може бути поштовхом до послідовної роботи над собою: пошуку шляхів, засобів самовиховання та організації досвіду опанування різними прийомами подолання негативного стану.

Копітка робота над собою дасть викладачеві змогу виробити власний індивідуальний стиль педагогічної діяльності як ознаку творчого рівня педагогічної майстерності.

Висновок

Уміння розуміти викладачем, що таке загальна культура викладача, для чого вона потрібна, є одним з головних чинників успішної роботи викладача. Іншим чинником є уміння генерувати в собі ці критерії, вчитися їм і вміти впроваджувати їх в свою педагогічну діяльність.

Серед умінь і навичок педагогічної техніки особливе місце посідає розвиток мовлення педагога, що є одним з важливих виховних засобів і містить такі аспекти: правильна дикція, поставлений голос, ритмічне дихання і розумне сполучення мовлення з мімікою та жестами.

Крім названих, до вмінь і навичок педагогічної техніки належать: уміння управляти своїм тілом; регулювати власний психічний стан; викликати «на замовлення» відчуття подиву, радості, гніву та ін.; володіти технікою інтонації для вираження різних відчуттів (прохання, вимоги, запитання, наказ, порада, побажання і т. ін).

Уміння в сукупності допомагають викладачу ВНЗ йти до головної своєї мети – бути професіоналом.

Оволодіння педагогічною технікою – шлях до свідомого формування індивідуального виду діяльності. Викладач немислимий без уміння привертати і утримувати увагу, переконувати, викликати інтерес, впливати на настрій. Взаємовідносини, які виникають у процесі педагогічної взаємодії, не мають бути стихійними. Позитивні, турботливі, чуйні, довірливі взаємовідносини між викладачем і студентами впливають на успішність педагогічної діяльності, психологічний мікроклімат, авторитет викладача, самооцінку студентів, їхню задоволеність перебуванням у колективі.

Копітка робота над собою дасть викладачеві змогу виробити власний індивідуальний стиль педагогічної діяльності як ознаку творчого рівня педагогічної майстерності.

Список використаної літератури

1. Педагогічна майстерність [текст]: підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; за ред. І.А. Зязюна. – К.: Вища освіта, 2009. – 422 с.

2. Поважний С.Ф. Дидактичні аспекти педагогіки вищої школи [текст]: навчально-методичний посібник / С.Ф. Поважний, О.І. Журавльова, О.І. Філіппов. – Донецьк: ДонДУУ, 2008. – 286 с.

3. Університетська освіта: стислий конспект лекцій [текст] / П.П. Можаровська, О.О. Фоміна. – Донецьк: ДонДУУ, 2009. – 83 с.

4 Фокин Ю.Г. Преподавание и воспитание в высшей школе: Методология, цели и содержание, творчество [текст]: учебное пособие / Ю.Г. Фокин. – М.: Академия, 2008. – 224 с.

5. Фрейре П. Педагогіка свободи: етика, демократія і громадянська мужність [текст]: навчальний посібник / П. Фрейре / пер. з англ. О. Дем’янчука. – К.: Академія, 2009. –124 с.

6. Хуторский А.В. Практикум по дидактике и методике обучения [текст] / А.В. Хуторский. – СПб.: Лань, 2008. – 124 с.