Вступ

Учитель початкових класів здійснює особливо відповідальну роль у формуванні особистості молодшого школяра. До нього ставляться великі вимоги як до вихователя. Зі вступом до школи у житті дитини відбуваються значні зміни в її звичках, у стосунках зі старшими і дітьми, перебудовується поведінка відповідно до режиму навчальної діяльності у школі. Все це здійснюється під безпосереднім керівництвом учителя.

Специфіка педагогічної діяльності виявляється насамперед у тому, що за своєю природою вона має гуманістичний характер, учитель вирішує два завдання — адаптації і гуманізації. Адаптивна функція пов’язана з підготовкою учня, вихованця до певної соціальної ситуації, до конкретних запитів суспільства, а гуманістична - з розвитком його особистості і творчої індивідуальності. Суб’єктом педагогічної діяльності є учитель, вихователь, інструментом впливу якого є його особистість, знання, уміння.

Педагогічний процес вважається продуктивним лише за умови поєднання елементів самовиховання і самонавчання учня. Більше того, педагогічний процес змінює не лише учня, а й педагога, розвиваючи в ньому одні якості особистості і викорінюючи інші.

У початкових класах дитина навчається читати, писати, засвоює елементи соціальних дій. Багато уваги в цих класах приділяється трудовому, естетичному і фізичному вихованню. Це потребує від учителя відповідної підготовки, а особливо психологічної спостережливості, щоб уміти адаптувати навчальний матеріал до рівня розвитку і розуміння його учнями початкових класів.

Як свідчить досвід педагогів-новаторів, справжніми майстрами педагогічної діяльності стають ті особистості, які, окрім глибоких психологічних і педагогічних знань, навичок та вмінь, мають певні особистісні якості та педагогічний хист. Пошук у цій діяльності особистісного смислу, постійне прагнення вдосконалюватися в ній, гуманне ставлення до своїх вихованців - запорука успіху.

Особистість як предмет дослідження педагогіки і психології

Проблема особистості — одна з центральних у філософії, соціології, педагогіці, психології та низці інших наук. Одначе кожна наука вивчає особистість, керуючись своїм предметом дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування й розвитку особистості. Дійсно, розвиток і діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямів виховного впливу неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування.

Про унікальність особистості свідчить наявність понад 90 її визначень у психології і педагогіці. Мабуть, серед населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед однояйцевих і близнюків. Але водночас «особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку», — наголошував Л.С. Виготський.

С.Л. Рубінштейн писав: «Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, то воно проявляється в усій її сутності». Під особистістю він розумів певну людину - суб’єкта перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього, тобто особистість - це людина як носій свідомості. Свідомість - це не пасивне знання про навколишній світ, а активна психічна форма відображення реальної дійсності, властива тільки особистості. Саме ця активність є визначальною характеристикою особистості, яка розвивається. Вона дає змогу особистості виходити за межі накопиченого досвіду, сформованих якостей.

О.М.Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, відносно пізній продукт соціально-історичного розвитку і особливий рівень онтогенетичного розвитку людини.

На його думку, реальною основою особистості людини є сукупність її відношень до світу, що є суспільними за своєю суттю і реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприяють її діяльності.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей, за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв’язки, вони взаємозумовлені, і характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку й діяльність.

Основними психічними рисами особистості є:

• ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

• свідомість, самосвідомість та індивідуальність;

• активність, що проявляється в певній діяльності, саморегулюванні;

• введення в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту - особистість. «Особистість – суб’єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини, системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у. системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості - система мотивів, спрямованість». Таке розуміння особистості передбачає її дослідження у всій сукупності найрізноманітніших зв’язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних).

Детермінанти, що мають безпосередній вплив на формування і розвиток особистості, визначають як основні фактори (чинники) формування (розвитку) особистості та класифікують за характером їх впливу на індивіда. Це внутрішні (фізіологічні й психічні властивості організму) та зовнішні (соціальне оточення людини, активна взаємодія з іншими людьми тощо) умови розвитку індивіда як особистості.

Коли йдеться про якість риси особистості, не можна говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту чи іншу рису, слід розглядати її лише у взаємозв’язку з іншими рисами цієї особистості. Наприклад, наполегливість - уміння досягати мети, долати перешкоди - може бути позитивною рисою, але тільки поєднуючись із такими рисами, як моральна чистота, відчуття соціальної справедливості. У цьому разі можна сподіватися, що наполегливість вихованців слугуватиме досягненню благородної мети. Якщо ж наполегливість поєднується з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише на особисте благополуччя за рахунок інших, і вона буде на заваді всьому колективу.

Термін «особистість» має передусім соціальний зміст. Тому слід виокремити наступний фактор формування особистості - соціальний, який забезпечує, першою чергою, її соціалізацію. Природне буття людини «олюднюється» її соціальною сутністю, стає елементом її соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічного, а тільки ніби «знімає» біологічне в людині та вводить його в соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя.

Естетичне виховання як чинник формування особистості

Естетичне виховання - це виховання, спрямоване на формування у дітей естетичної культури. Естетична культура - це здатність особистості до повноцінного сприймання, правильного розуміння прекрасного у мистецтві і дійсності, прагнення й уміння будувати своє життя за законами краси. Естетична культура містить у собі такі компоненти:

• естетичне сприймання - здатність виділяти в мистецтві і житті естетичні якості, образи і переживати естетичні почуття;

• естетичне почуття - емоційні етапи, що викликані оцінним ставленням людини до явищ дійсності і мистецтва;

• естетичні потреби - потреби в спілкуванні з художньо-естетичними цінностями, в естетичних переживаннях;

• естетичні смаки - здатність оцінювати витвори мистецтва, естетичні явища з позицій естетичних знань і ідеалів;

• естетичні ідеали - соціальне та індивідуально-психологічно зумовлені уявлення про досконалу красу в природі, суспільстві, людині,мистецтві;

• художні уміння, здібності в галузі мистецтва.

У навчальному процесі естетичному вихованню сприяє викладання всіх навчальних предметів. Будь-який урок має естетичний потенціал. Цьому слугує і творчий підхід до вирішення пізнавальної задачі, і виразність слова учителя та учнів, і відбір та оформлення наочного й роздаткового матеріалу, і акуратність записів і креслень на дошці і у зошитах.

Предмети естетичного циклу - читання, образотворче мистецтво, музика забезпечують учням елементарні знання і навички практичної творчості, естетичної поведінки. У позакласній роботі естетичне виховання проводиться в різних творчих об’єднаннях учнів, творчих об’єднаннях школярів, які пов’язані з відродженням народних ремесел і декоративно- прикладної творчості, у художніх гуртках, студіях, клубах, театрах тощо. Сприяють естетичному вихованню учнів екскурсії на природу, вечори і ранки, присвячені життю і творчості видатних українських і зарубіжних композиторів та виконавців, конференції з образотворчого мистецтва, експедиції, виставки, свята та інше.

Основним індикатором виявлення естетичних почуттів молодших школярів у міміці та пантоміміці є рух. Він показує рівень зацікавленості твором мистецтва або його окремими естетичними властивостями. За рухами очей, рук, тулуба, м’язів обличчя можна визначити настрій дитини, її ставлення до предмета: чим виразніші рухи, тим яскравіші естетичні переживання. Діагностична цінність міміки і пантоміміки, в усьому багатстві експресивності, є лише частиною цілого і неподільного, зовнішнього і внутрішнього відображуючого процесу формування особистості. З огляду на це постає потреба розглянути й інші емоційні форми, що по своєму виражають внутрішній світ школяра. Ефективним способом вияву почуттєвої сфери дитини є мовлення з його багатством інтонації.

Поряд з різними змінами інтонації (підвищення голосу, пониження, уповільнення, зупинки, наголос, інтенсивність) істотним критерієм вираження естетичного почуття є оцінна діяльність учнів. Естетичні переживання дітей, що виникають під впливом художнього твору, виражаються у формі коротких, емоційно насичених, розгорнутих висловлюваннях.

Подібні оцінки - насамперед самовираження школярів. Вони не тільки сигналізують про нове переживання, а й є дієвим способом його усвідомлення. Сприймаючи художні твори, діти аналізують їх зміст, спрямованість порівнюють з навколишньою дійсністю, відповідно оцінюють художні образи. Все це збагачує і розвиває їхню почуттєву сферу, сприяє глибшому усвідомленню свого емоційного стану, що відповідно відображається в мовленні, практичній діяльності молодших школярів.

Ознакою вияву естетичних почуттів вербальними засобами є також образні вирази у висловлюваннях дітей, повнота їх відповіді. Встановлено, що фіксація почуття за допомогою слів пов’язана з певними труднощами, викликаними обмеженістю словникового запасу дітей, а також слабким розвитком спостережливості.

На жаль, схематичність, стереотипність в роботі окремих учителів значно звужують можливості дітей реалізувати свої задуми в діяльності, яка викликає сильні емоції. Одноманітність - ворог естетичного задоволення, тому необхідно ширше практикувати ігрову діяльність, різні вправи, художнє читання фрагментів вірша чи оповідання, усний або письмовий аналіз картин і т. ін.

Емоційне захоплення будь-яким видом діяльності повністю оволодіває особистістю дитини, мобілізуючи фізичні і психічні сили організму, управляючи і розвиваючи їх. Конкретним виявом такої діяльності є виконання певних завдань, вправ, у процесі яких активізується естетичним, досвід учнів, їхні знання і навички, набуті в різних видах діяльності. Вміння використовувати їх у практичній діяльності, перенести в нову ситуацію -найвищий рівень розвитку естетичних почуттів школярів, що має винятково важливе значення для творчого розвитку особистості.

Створення в класі адекватного темі роботи загального емоційного настрою позитивно позначається на активності всіх школярів. Повноцінне виявлення естетичних почуттів ґрунтується на емоційній підготовленості учнів, що забезпечується, з одного боку, змістом дидактичного матеріалу, а з другого - прийомами педагогічної діяльності. Ось чому досвідчені учителі поступово збагачують дітей враженнями під час проведення бесід, екскурсій, перегляду діафільмів, слайдів, художнього оздоблення кімнати, де відбуваються заняття. Така підготовка полегшує і прискорює процес проникнення в суть явища, розширює емоційний фонд вихованців.

Вплив особистісних якостей педагога на естетичне виховання молодших школярів

Величезний вплив на силу і розвиток естетичних почуттів молодших школярів справляє особистість самого вчителя, насамперед його безмежна відданість дітям, високі моральні якості і багатство духовного світу.

Педагог — це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно провадить навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах. Ефективність процесу виховання багато в чому залежить від дій педагога — суб’єкта педагогічного процесу, тобто вихователя, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент. Головне - педагог повинен зробити вихованця центральною постаттю цього процесу, його активним, свідомим, повноправним та самостійним учасником. Завдання вихователя полягає в тому, щоб формувати у вихованця мотивацію, навички та вміння самовдосконалення, озброїти його ефективною методикою, прищепити почуття суб’єктності в педагогічному процесі. Впоратися з цим дуже складним завданням може тільки справжній майстер своєї справи.

Щоб проаналізувати складові естетичної спрямованості особистості вчителя і її вплив на розвиток емоційно-естетичної сфери молодших школярів, слід чітко визначити структуру діяльності педагога, яка включає низку взаємозумовлених.

Діагностична діяльність пов’язана з вивченням індивідуально-психічних особливостей естетичної сфери учнів, домінуючих естетичних цінностей, виявленням і визначенням рівня їхньої загальної естетичної культури й духовності, навичок і вмінь, необхідних для ефективної естетичної діяльності. У зв'язку з цим діагностика індивідуально-психічних особливостей учнів різними методами й методиками (на основі спостережень і т.п.) набуває важливого значення.

Орієнтовно-прогностична діяльність у сфері естетичного виховання полягає в умінні педагога визначати конкретні цілі, зміст, методику виховної діяльності, передбачити її результати на основі знання рівня розвитку естетичної спрямованості школярів.

Діяльність вихователя у галузі естетичного виховання пов'язана з людським чинником і передбачає наявність комунікативно-стимулюючого компонента. Для його ефективної реалізації вихователь повинен мати такі особистісні якості:

• бути людиною доброю, любити вихованців такими, якими вони є; це — головний мотив педагогічної діяльності;

• вміти імпонувати вихованцям;

• бути оптимістом;

• персоніфікувати людину майбутнього;

• бути творчою людиною тощо.

Безумовно, ці естетичні якості педагога виявляються під час спілкування, і це передбачає його високу гуманність. Характер цього спілкування має велике виховне значення. Адже, в першу чергу, естетично виховують не самі слова, а ступінь прояву в них індивідуальності вихователя і його особистісних якостей, тобто в процесі спілкування він реалізує свою людяність і неповторність. Доречна думка К.Д. Ушинського: педагог лише тією мірою виховує і навчає, якою він сам працює над власним вихованням і освітою. В.О. Сухомлинський основним предметом у школі вважав людинознавство. Він намагався наповнити весь навчальний процес любов’ю до дитини.

Наступний напрям діяльності вихователя - аналітико-оціночний, зміст якого полягає в аналізі як власних естетичних вчинків і дій, так і дій вихованців, виявленні їхніх позитивних сторін і недоліків, порівнянні отриманих результатів із запланованими тощо. За допомогою аналітико-оціночної діяльності відбувається зворотний зв’язок, тобто своєчасно визначаються конкретні результати навчально-виховної роботи й вносяться необхідні корективи. Цей вид діяльності дуже відповідальний; її об’єктивність свідчить про зрілість вихователя та вплив його особистісних якостей на естетичний розвиток учнів.

Дослідницько-творчий вид діяльності має пронизувати всі попередні види діяльності та своєчасно наповнювати їх новим змістом. Діяльність вихователя базується на дослідницьких даних, які, з одного боку, стосуються визначення індивідуально-психічних особливостей вихованців, їхніх нахилів, життєвих настанов, а з іншого – з’ясування рівня опанування ними знань, духовного, інтелектуального і фізичного розвитку. Все це потребує творчого ставлення до всього педагогічного процесу.

Особистість вихователя - це джерело його оптимізму, всебічного розвитку, гуманного мислення, оригінального проведення педагогічних заходів, їх постійного естетичного вдосконалення тощо. З творчих вихователів виростають дійсно великі постаті - майстри своєї справи. Можна сказати й так: там, де немає творчості, там немає вихователя.

Із структури діяльності педагога випливають основні його педагогічні функції. Основною функцією педагога, на думку І.П. Підласого, є управління процесами навчання, виховання, розвитку і формування особистості вихованця. «Не вчити, а направляти учіння, не виховувати, а керувати процесами виховання покликаний учитель. І чим ясніше розуміє він цю свою головну функцію, тим більше самостійності, ініціативи, свободи надає своїм учням. Справжній майстер своєї справи зостається в навчально-виховному процесі ніби «за кадром», за межами вільних дій учнів, а насправді - керованого педагогом вибору».

На думку І.П. Підласого, до особистісних якостей педагога, що мають безпосередній вплив на формування естетичних якостей молодших школярів, належать «...людяність, терпеливість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов’язковість, об’єктивність, щедрість, доброта, висока моральність, оптимізм, емоційна врівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, скромність, достойність, патріотизм, релігійність, принциповість, чуйність, емоційна культура і багато інших».

Педагог має бути Особистістю з великої літери, справжнім майстром своєї справи, який може протистояти труднощам сьогодення і здатний піднятися над ними. Актуальною є думка К.Д. Ушинського: «В естетичному вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, наскільки добре він не був би осмислений, не може заступити особистість у вихованні....Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця істинне виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер».

Щоденна педагогічна практика свідчить: суттєвих результатів в естетичному вихованні досягають ті педагоги, які розвинуті в особистісному плані, і навпаки - негативні приклади брутальності, що, на жаль, ще присутні у практиці, свідчать про відсутність естетичної культури. Тому естетичну культуру майбутнього вчителя слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати. Вона повинна бути підвалиною діяльності педагога і забезпечувати як удосконалення навчально-виховного процесу загалом та учнів зокрема, так і самовдосконалення кожного педагога.

Ще Я.А. Коменський сформулював основні вимоги до вчителя, що не застаріли до сьогоднішнього дня. Він вважав, що головне призначення вчителя полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов’ю до людей, знаннями, працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку учнів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Він вимагав, щоб учитель уважно ставився до учнів, був привітливим і ласкавим, не відштовхував від себе дітей своїм суворим поводженням, а приваблював їх батьківським ставленням, манерами та словами. На його думку, дітей слід вчити легко і радісно, «щоб напій науки проковтувати без побоїв, без крику, без огиди, словом, привітно і приємно».

Наприклад, професійно важливими в естетичному плані якостями європейських учителів вважаються високий рівень самоконтролю, емоційна врівноваженість, комунікабельність, готовність до співробітництва, впевненість у собі, а також низькі показники депресії, неправдивості, психопатії, іпохондрії. Важливою якістю педагога є здатність знайти підхід до дітей та ефективно взаємодіяти з ними.

Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У процесі спілкування педагог повинен обов’язково збагачувати учнів інтелектуально, морально, естетично. Спілкування обов’язково передбачає формування у педагога і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування. Отже, яке спілкування, таке і виховання, відповідно, це спілкування має бути життєрадісним, гуманним, людяним, емоційним і оптимістичним.

І.А. Зязюн відокремлює три компоненти спілкування: пізнавальний, естетичний і поведінковий: «Спілкування обов’язково передбачає формування у педагогів і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування; воно несе в собі естетичну характеристику - зовнішню і внутрішню подобу учасників спілкування, викликає певне до себе ставлення; у спілкуванні проявляється і поведінковий компонент - слова і справи, адресовані педагогом учням і навпаки».

Вищевикладені особистісні якості педагога будуть гармонійно розвиватись і матимуть стимул для самовдосконалення тільки за наявності внутрішнього інтересу, потягу, бажання до педагогічної діяльності, невтомного прагнення досягти в ній значних успіхів і отримання душевного задоволення. Узагальнено ці риси особистості педагога можна визначити як педагогічну спрямованість, яка є необхідною умовою і підвалиною педагогічної діяльності.

Стрижень педагогічної спрямованості педагога - це психолого-педагогічні переконання; стійка і змістовна мотивація до педагогічної діяльності; гуманно-оптимістичне ставлення до своїх вихованців і велика любов до них. Педагог мусить добре знати свого адресата, розуміти його потреби й мотиви, ідентифікувати себе з ним (тобто ставати на його точку зору), співпереживати йому. В сукупності ці складові надають діяльності педагога цілеспрямованого, послідовного, наполегливого, змістовного й зацікавленого характеру, виступають міцним поштовхом на шляху досягнення успіхів і вершин.

Основними критеріями естетичної діяльності педагога виступають такі ознаки його діяльності:

• доцільність (за спрямованістю);

• ефективність (за результатами);

• гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування);

• оптимальність (у виборі змісту і засобів);

• творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);

• науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності).

Ідеалізовані особистісні і професійні якості, що складають поняття професійної готовності педагога, представлені у вигляді професіограми. Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя. Провідне місце в професіограмі вчителя посідає естетична спрямованість особистості. Спрямованість особистості педагога - це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги. Н.В.Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну. Учитель може бути зорієнтований на професійне самоствердження, на засоби педагогічного впливу, на учня, на учнівський колектив, на цілі педагогічної діяльності. Дійсно педагогічна спрямованість особистості - це стійка мотивація формування особистості учня, її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.

Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

Приклад - виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово - другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенека говорив, що важко привести до добра повчаючи, легше - прикладом.

Психологічною основою прикладу є наслідування. Завдяки йому люди набувають соціального досвіду. В процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, ровесників, видатних постатей, героїв книг, фільмів та ін.

Одним із найдавніших методів естетичного виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу - у прагненні вихованців до наслідування. В.О. Сухомлинський використовував два джерела виховання: заздалегідь продуману виховну роботу з дітьми та приклади взаємин людей, їхніх вчинків. А.С. Макаренко писав, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але не підкріплені ділом.

Виховні функції прикладу різні: він може допомагати вихователю конкретизувати те чи інше теоретичне положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

• забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов'язків, дотриманні норм і правил етикету;

• суспільна цінність і привабливість прикладу;

• його яскравість, емоційна насиченість;

• етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб'єктивний образ прикладу, бажання наслідувати його; на другому - формується бажання діяти за зразком; на третьому — здійснюється синтез самостійних і наслідуваних дій, що проявляється у пристосуванні до поведінки);

• використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, вихователі, друзі та ін.);

• вміле використання негативного прикладу у вихованні;

• наочність і конкретність прикладу; єдність слова і діла.

Негативні приклади використовуються, щоб показати недоцільність наслідування негативних явиш. Прийоми виховання на негативному:

• громадський осуд негативних проявів у житті колективу;

• розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи;

• протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки;

• розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки;

• організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

Природно, що виховання залежить від особистого прикладу вихователя, його поведінки, світогляду, ділових якостей, авторитету, єдності слова і діла, справедливого і доброзичливого ставлення до вихованців.

Висновки

Отже, учитель - це вихователь, наставник. У цьому його громадянське, людське призначення. Тому виховна робота є педагогічною діяльністю, спрямованою на розв’язання завдань естетичного розвитку особистості шляхом організації виховного середовища і управління різноманітними видами діяльності вихованців. Суттєвою особливістю педагогічної праці є і те, що вона з початку і до кінця є процесом взаємодії людей.

До особистісних якостей педагога, що мають безпосередній вплив на формування естетичних якостей молодших школярів, належать людяність, терпеливість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов’язковість, об’єктивність, щедрість, доброта, висока моральність, оптимізм, емоційна врівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, скромність, достойність, патріотизм, релігійність, принциповість, чуйність, емоційна культура і багато інших.

В естетичному вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, наскільки добре він не був би осмислений, не може заступити особистість у вихованні. Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця істинне виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки «характером можна формувати характер».

Одним із найдавніших методів естетичного виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу — у прагненні вихованців до наслідування.

Література

1. Асмолов А.Г. Психология личности. - М., 1990.

2. Бех І.Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології // Педагогіка і психологія. - 1999- № 3. - С. 5-6.

3. Бех І. Д. Спадкові передумови розвитку особистості // Рідна школа. -1996. -№ 7. -С. 11-14.

4. Бондаревская Е.В. Гуманистическая парадигма личностно-ориентированного обучения // Педагогика. - 1997. - № 4. С. 11-17.

5. Выготский Л.С. История развития высших психологических функций // Собр. соч.: В 6 т. - М., 1982. - Т. 3.

6. Галузинський В.М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995.

7. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. - К., 1997.

8. Дидактика современной школы / Под ред. В. А. Онищука. - К., 1987.

9. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. - К., 1989.

10. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. - М., 1946.

11. Соціальна педагогіка / За ред. А. Й. Капської. - К., 2000.

12. Ворона М.О. Особливості вияву естетичних почуттів у дітей // Початкова школа. - 1990. - №4. - С. 64-66.