Виховання патріотизму на прикладах звичаїв козацтва

Світові процеси, глобалізація й інформатизація, відкритість пострадянських держав світовому співтовариству обумовлюють пильну увагу вчених до дослідження питань духовно-морального виховання підростаючого покоління. У суспільстві відчувається світоглядна порожнеча, що виникла після відторгнення старої ідеології; культ грошей, наживи, нав'язування аморальної думки про те, що всі способи збагачення прийнятні, що негативно позначається на моральності молоді. Засобу масової інформації здебільшого спотворюють духовну скарбницю - російська мова. Досить перелічити тільки назви телепередач: «Топ-гир», «Брейн-ринг», «Повний фейшн», «Дизайн-ревю», «Дог-шоу», часті газетні фрази типу: «ексклюзивне інтерв'ю про ноу-хау в маркетингу дав представник мерії». У програмі телепередач із 80 назв - 57 іншомовні. Рекламні вивіски усіяні новомодними словами, про значення яких багато хто й не думають.

Актуалізація проблеми підсилюється тим, що в умовах росту національної самосвідомості, сучасна педагогічна наука всі частіше звертається до історичних пам'ятників, культурним традиціям, зокрема, традиціям козацтва як засобам виховання підростаючого покоління. Традиція - поняття багатогранне. Вона проявляється в дії, що детермінує, минулого на сьогодення й майбутнє. На перший погляд створюється парадоксальна ситуація: минуле тому і є минулим, що воно вже існує, але разом з тим не можна не визнати, що минуле зберігається й у сьогоденні, впливає на дійсність й у такий спосіб живе. Тому в науковому змісті минуле варто інтерпретувати не як небуття, а, навпроти, як особливу форму буття. Традиція й виражає життя минулого в сьогоденні й майбутньому. Традиція виступає як історична передумова (підстави) і як засіб формування системної цілісності. Наявність традицій служить специфічно соціальною основою об'єднання людей у те або інше співтовариство - економічне, політичне, наукове, релігійне й т.д. Як закон інтеграції суспільних відносин традиція тісно зв'язана зі специфічними механізмами соціального спілкування, суспільної психології, ідеології. Дотримуючись звичаїв, дотримуючи ритуалів, люди тим самим поєднуються в певну спільність. Традиції, на наш погляд, не тільки зобов'язують, але й зв'язують, і ця їхня сторона не менш важлива, чим перша; правилами поведінки, способом дій спільність зв'язується й стабілізується. У традиціях виражається спільність й якоюсь мірою класифікація членів групи, тут індивід підкоряє себе спільності.

Більшість теоретиків культури затверджують, що самобутність культури країни є найважливішим чинником національної єдності й солідарності, що пропаганда принципу наступності культури, тобто зв'язку сьогодення з минулим - традиціями й надбанням суспільства сприяють самобутності, охороні культурної спадщини й з'єднанню їх з потребами розвитку суспільства. У своїх роботах ці вчені підкреслюють думку про те, що без дотримання традицій неможливо ні творчість, ні новаторство. Традиції з'являються в результаті кількаразового повторення, перевірки часом. Те, що зберегла в собі культура у вигляді традицій, підтверджує свою значимість для суспільства, користь для особистості. Усяка новація в культурі, що має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом, заново оцінюється кожним наступним поколінням.

Виховання підростаючого покоління – це проблема, яка стала перед Українським суспільством не сьогодні. Як же ця проблема вирішується в Росії? Як і в Україні так і в Росії міцні традиції козацтва. Незважаючи на регіон ці традиції мають багато спільного. Розглянемо більш уважно культурну спадщину Уральського козацтва.

Сьогодні в культурології реально обговорюється питання про існування російської цивілізації. Усе більше ми звертаємося до історії, філософії, до добутків Н.А. Бердяєва, В.С.Соловйова, В.И. Вернадского, у яких обґрунтоване розходження ідеалів: ідеал Заходу - матеріальне благополуччя, ідеал Росії - перетворення душі (П.А. Флоренский).

Росія - багатонаціональна держава. На знанні джерел козацтва, його сакральних традицій, рідного фольклору виховується інтерес і повага до культури інших народів. Козацтво є хоронителем найвищих духовних і моральних цінностей. Козацтво сформувало сакральний компонент, що відсутній в інших соціальних системах. Воно має високу ідею у формі Свята Русь або Мати - Сиру Земля й зберегло цю константу, трансформувало через століття в сучасність. На безкрайніх просторах Росії сформувалося й залягало в духовно-психологічному коді націй на генетичному рівні істинно синівська любов і шанобливість до Матері - Сирий - Землі. Козаки ставилися до землі з найбільшою любов'ю, і всі сказання говорять, що Земля платила їм тим же. У травні справлялися «іменини землі»: у цей день її не можна було турбувати - орати, скопувати. Земля була свідком урочистих клятв: при цьому її стосувалися долонею, а те виймали шматок дерну й покладали собі на голову, містичним образом роблячи неправду неможливої: уважалося, що Земля не стане носити ошуканця. Був час на Русі, коли замість нинішньої присяги у звичаї було ходити по межі зі шматком вирізаного на спірному полі дерну на голові. Це було рівносильне кращому доказу законних прав людини.

Клятва над землею довгі роки зберігалася в народі: «Нехай прикриє мене Мати - Сиру Земля навіки!», - говорив що клянеться, правою рукою осіняючись хрещеним прапором, а в лівої тримаючи кому землі. Старі, що дотримуються дідівських завітів люди запевняли, що, якщо збирати на сімох ранкових світанках по жмені землі із семи могил добрих небіжчиків, те ця земля буде рятувати людину від усяких лих-напастей.

Багато чого коштує жменя рідної землі, що й у наш час беруть виїжджаючі із собою на чужину. Відношення до землі козака збереглося в прислів'ях і приказках, що дійшли до наших днів: «Від землі взятий, землею годуюся, у землю піду!»; «Мати - Сиру - Земля всіх годує, усіх напуває, усіх одягає, всіх своїм теплом пригріває!». Козак із благоговінням дивився на землю, іменуючи її святою, родною. Звідси й відношення: «На рідній землі хоч умри, але з її не сходь!»; «На якій землі народився - там і богові молися!»

Збереження й вивчення традицій козацтва необхідно, тому що ці традиції довели своє право на існування.

Однієї з дуже старих традицій козацтва на Південному Уралі, пов'язаної з підготовкою юнаків до військової служби, була традиція проведення військових ігор. Військові ігри регулярно проводилися на Південному Уралі, окремі елементи ігор ще довгий час зберігалися в станицях. Юнака із двадцяти, тридцяти й більше станиць на чолі з отаманами й старими прибували в призначене місце. Прибувала молодь на кращих конях і з покладеним озброєнням (пікою, рушницею, шашкою, луком й іншими предметами). Табір розбивався серед долини. Молоді козаки були розділені на окремі загони, одночасно всі загони займалися різними вправами. Одні учасники ігор брали участь у перегонах, інших - у стрілянині по мішенях, треті - демонстрували вміння володіти шашкою й рушницею на повному скаку. Верхи майстерності вважалося підняття якого-небудь предмета (на землі стелили бурку й клали на неї батіг, монету або інший предмет), коли кінь із сідоком стрімко йде навскач. Улаштовувалися двобої між окремими козаками, найбільш відважні зав'язували дійсний бій нагайками. Молоді козаки показували своє вміння на конях у всьому військовому спорядженні перепливати ріку. Важливо було досягти протилежного берега якомога швидше. По вечорах у дні проведення ігор улаштовувалися кулачні бої. Юнаки вступали в рукопашну сутичку, демонструючи витривалість, сміливість, силу, спритність, уміння постояти за себе й товаришів. На рани й травми в цих іграх уваги не обертали. Перемога в кулачних боях цінувалася не менше, ніж в інших видах змагань. Підсумки військових ігор підводив військовий отаман. Тих, хто відзначився моторністю, влучністю в стрілянині, умінням володіти шашкою, нагайкою й т.д. отаман обов'язково нагороджував особисто. Нагороди були невигадливими: вуздечки, прилади до сідла, зброя й інші речі. Успіхами синів дуже пишалися і їхні батьки, і родичі.

Після військових ігор, незадовго до заклику молодий козак ходив по будинках, запрошував на проводи в армію. Проводи влаштовувалися в будинку новобранця. Найважливішою дією на проводах уважалося батьківське благословення, під час якого батько благословляв іконою, а мати вішала на шию синові образок і мішечок з рідною землею. Одержавши благословення, козак виходив на двір і сідав на коня. Далі він їхав до церкви, де служили молебень. У церкви збиралися всі, хто йшов на службу. До околиці їх проводжало все село, співали пісні, а іноді й накривали столи. Коня до околиці під вузди могла вести дружина або наречена козака. Не менш цікавими були традиції зустрічі козаків, які відслужили. Молодих людей, що повертаються, зустрічала вся станиця на чолі з отаманом. Старший урядник рапортував отаманові про завершення служби. Потім усе відправлялися в храм, де відбувався вдячний молебень. Звичайно козаки приносили в храм ікони, хрест, Євангеліє. Відслужив молебень, усе йшли до станичного правління, де служивим підносили станичні хліб-сіль. У вихованні чоловіка-захисника, бійця, добувача - існували століттями сталі традиції. У вихованні дівчинок таких традицій не було: вони мінялися залежно від розуміння козаками ролі родини й жінки в ній.

Відзначали козаки й церковні свята. Майже в кожному будинку розспівували козачі пісні. На престольні свята по стародавньому звичаї в станичній хаті після молебню влаштовувався загальний обід. На нього приносили все, що є в кого саме смачне. Використалися й станичні запаси риби й м'яса. Існував і звичай запрошувати старих для частування. Що запрошує йшов по вулиці без шапки й вимовляв: «Прошу покірно, що люблять гості!». Пригощали від душі.

Святочна традиція - загальне катання на санях. Діти спускалися з гірок на ледянках - господарських кошиках, облитих водою на морозі. Користувалися популярністю каталки - зимова карусель. У лід вбивався кіл, на нього надягали колесо від воза, а до нього кріпили чеку (жердина) і полозки (санки). У молоді цікаво проходили катання на трійках, грали в «кучу-малу». Молоді козаки змагалися в перегонах на перегонки, стріляли на ходу в пучки соломи.

Хрещення на Південному Уралі за традицією ознаменовувалося хресним ходом на ріку, де робилася під ополонкою «йордань» (прикраса). Особливі торжества відбувалися на масляницю. Цілий тиждень розспівувалися народні пісні, козаки ходили, друг до друга в гості на млинці. Організовувалися показові перегони й стрілянини. Підготовка до них ішла протягом місяця. Молоді люди днями не виходили зі стаєнь, піклуючись про своїх скакунів, У святкові дні хлопчики також улаштовували перегони наперегони. У кожному будинку салютували з рушниць і пістолетів. Діти стріляли з маленьких гармат, якщо не було в когось такої іграшки, дорослі виготовляли їм саморобний вогнепальний пристрій із трубчастих костей тварин.

Веселощами на Масленій були охоплені всі. Віра при цьому практично не мало значення. Найважливіше - кожний почував себе членом єдиної козачої родини. Більше численні й тривалі звеселяння влаштовувалися на Великдень - саме яскраве свято весняного циклу. Великодні торжества починалися з вербної неділі. Цей день присвячувався дітям. У станицях, містах, слободах організовувалися ярмарки з різними поданнями (учені ведмеді, блазні, купальні подання). Дітям купували обновки й подарунки з побажаннями (зі значенням). Дітей шльопали по особі пучками квітучої верби, присуджуючи: «Верба через море, дай верба здоров'я! Верба, хльост, бий до сліз, не я б'ю, верба б'є. Бери лозинку, виганяй скотинку!». Ця процедура по народному повір'ю мала цілющу силу - пилок, потрапляючи на слизувату оболонку очей і носа, викликала чхання й появу зліз. Організм дитини різко підбадьорювався.

У великодніх готуваннях брали участь всі жителі станиць. Особлива увага приділялася обрядовій їжі - паскам, сирній пасці й «писанкам» - красиво розписаним натурального або зробленим із цукру яйцям, найдавніші елементи весняної слов'янської обрядовості проглядаються в численних іграх з фарбованими яйцями домашнього птаха - в «носочки», «у котушки», в «ковзанки». У кожній станиці під час Великодня обов'язково влаштовували гойдалка, грали в пальники, водили хороводи. Відзначалася в козаків і Трійця. Відзначаючи це свято, як православний, ушановували рослинність, що розпустилася, щоб забезпечити її ріст і плодоносіння. Для цього обов'язково в суботу під Трійцю косили траву (в основному чебрець) і розстеляли її в курені. На Трійцю дівчини надягали вінки, сплетені із трав і квітів, гуляли в них, а потім кидали в ріку з метою, визначити в яку сторону має бути вийти заміж.

Трійця супроводжувалася іншими гаданнями про нареченого, піснями зі шлюбними молитвами, що дуже характерно для козачої весняної обрядовості. Шлюбні мотиви звучали й на святі Івана Купало. Дівчини плели вінки, співали пісні, стрибали через вогонь, шукали квіти папороті. Священнослужителі в цей день святили воду в колодязях, а присутні обливали один одного водою. У цей день обов'язково збирали лікарські трави.

До осінніх свят присвячені окремі звичаї, пов'язані із закінченням циклу посівних робіт і збиранням урожаю. До повного дозрівання лісових плодів заборонялося ходити в ліс. І тільки в призначений день із піснями все разом ішли в ліс для заготівлі плодів, ягід, меду.

Як суспільне свято, на Уралі відзначався день Покрова Пресвятої Богородиці. У цей день улаштовували перегони, змагання й обов'язково організовували поминальний обід з випивкою й піснею на згадку про всіх загиблих козаків. До свята Покрова Пресвятої Богородиці козаки управлялися з усіма польовими роботами. Після чого звичайно починали грати весілля. Весілля посідали перше місце в побутовій обрядовості козаків. З XIX століття весільний ритуал перетворилося в струнку систему, що включила в себе елементи спільнослов'янського весілля в сполученні з місцевими обрядами. Весільний ритуал поєднував безліч компонентів - ритуальних дій символічного, магічного й ігрового характеру; елементів матеріальної культури (одяг, головні убори, весільні візки, прикраси жител); словесного й музичного фольклору. Заручини одне з дій весільного циклу. Вони проходила в кілька етапів. Спочатку проходили оглядини. У будинку нареченої наречений і його батьки знайомили - «оглядали» наречену. Якщо наречена сподобалася, до неї через кілька днів засилали сватів. Обряд засилання сватів мав велике значення у всіх заручинах - на ньому врочисто й офіційно домовлялися про умови шлюбу У цей же вечір, як символ успішного закінчення переговорів, майбутніх нареченого й наречену зводили (підводили друг до друга) посередині світлиці (зводи). Із цього моменту вони ставали нареченим і нареченою. До вінчання йшла активна підготовка до весілля. У будинку нареченої збиралися подружки й готовили додане до весілля. За кілька днів до весілля додане переносилося в будинок нареченого. Все додане: перину, подушки, великі речі, прикрашені штучними квітами й червоними стрічками гості брали в руки й несли по вулицях з метою показати додане як можна більшому числу кітелів станиці. Демонстрація доданого супроводжувалася піснями й примовками. Після переносу доданого до нареченого хлопець і дівчина одержували в будинку нареченої офіційна згода на створення родини. Із цього часу в будинку нареченої збиралася молодь на вечори, де прославляли майбутнього чоловіка й жінки. У день вінчання наречений із загоном близьких друзів (верхи на конях) і родичами в бричках (у візках) «викуповував» у молодшої сестри або брата нареченої її косу в червоному (біля ікони) куту хати й віз майбутню дружину в церкву. Після церкви молоду дружину везли в будинок молодого чоловіка, де за традицією повивали жіночим головним убором. Як правило, цей обряд робили свахи з боку обох молодят. Під час обряду подруги нареченої тримали шаль, за його свахи розчісували одну дівочу косу на дві жіночі коси. Існувало повір'я, чия сваха швидше заплете косу, той із чоловіка й жінки й буде очолювати в родині. Обидві коси закріплювалися на потилиці, на них надівався ковпак. Ковпак дарувала майбутній невістці свекруха. Після цього обряду повивання починався весільний бенкет. Традиційно на бенкеті були, поздоровлення, звучали тости, підносили подарунки. На весіллі сама шановна людина вимовляла привітальний тост. Наступного дня після вінчання веселощі тривали. Обов'язково були гості, одягнені ведмедем, козлом, циганом. Вони на всьому шляху величали молодих і пригощали всіх зустрічних. Весілля закінчувалося ввечері в будинку нареченого кликаним обідом. За традицією, всіх рідних і знайомих, хто не був на весіллі, молоді повинні були відвідати вдома.

Повага козаків сімейного життя сприяло зміні положення жінки-козачки» Під час відсутності чоловіка, а козак проводив більшу частину життя поза будинком, жінка повинна була піклуватися про благополуччя родини, господарювати, бути готової до захисту свого будинку від будь-яких зазіхань. З роками козачки одержували усе більше цивільних прав. Уже допускалася присутність літніх козачок на зборах чоловіків, їм могли й надати слово для виступу. Роль жінки в родині особливо зросла з розвитком землеробства на Південному Уралі. Тривала відсутність чоловіка (дійсна служба козака, походи, війни) змушували жінку самої звістки все господарство, виховувати дітей, підтримувати будинок. Главою родини в козаків завжди вважався батько. У випадку його смерті влада переходила до брата загиблому або старшому синові. Тепер при смерті глави родини права його переходили до матері, навіть якщо в будинку жив старший син з родиною. У родинах козаків зложилася традиція подолу праці під загальним керівництвом матері. Характерна минулого взаємна підтримка й допомога. Якщо хазяїн будинку, козачка ніколи не буде виконувати його роботу. У його ж відсутність вона й оре, і молотить, і косить. Чоловікам допомагала дружина, діти - батькам. Чоловіка виконували найважчу роботу - вони косили хліб, жінки в'язали його в снопи, чоловіка возили снопи, старі й діти - молотили; малі діти стерегли худобу, поганяли коней при оранці.

При веденні домашнього господарства також існував чіткий розподіл праці: старша невістка готовила на всіх їжу, середня - забирала будинок і стежила за дітьми, молодша - доглядала за худобою й птахом, наводила порядок у дворі й на скотному базу. У силу особливостей військового побуту на Південному Уралі історично вироблявся особливий тип жінки - безустанної трудівниці, сміло й енергійно и приймаючої на себе всі праці чоловіка. Для появи таких рис характеру в жінки необхідно відповідне виховання дівчинок у родині. До 13 років вони грали в одні ігор із хлопчиками, знайомлячи з азами військового мистецтва, у тому числі, навчаючись їзді на коні. час, Що Залишився від ігор, вони проводили, беручи участь у готуванні їжі й шиття. З роками дівчини вдосконалювалася у веденні господарства. Вона повинна була вміти шити, прикрашувати візерунком ковдра або каптан, готовити, доглядати за худобиною й т.д. Для молодої господарки вважалося престижним освоїти всі премудрості ведення домашнього господарства. Згодом дівчинок стали віддавати вчитися в школу. Щонеділі й у свята дівчинки й дівчини надягали саме ошатне плаття й з бабусями йшли до заутрені, до обідні й до вечерні. По вечорах їм дозволялося сидіти й гуляти на ґанку свого будинку, але вони зобов'язані були щораз ховатися, якщо помітять молодого чоловіка.

Волелюбні, вільні козаки дуже любили свою Батьківщину. Любов до Батьківщини асоціювалася в них з любов'ю до Вітчизни, Уралу - панотцю, якого вони називали ласкаво: «годувальник рідний». Необхідно відзначити терпимість козацтва, в основі своєї православного, до збереження елементів культури іншими народами. В основі віри козаків лежить глибока ідея любові до ближнього, козак готовий «покласти душу свою за друга своя». Почуття особистої віри, «Бог у душі» - не заважало жити козакам за законами общинного братерства. Козак уміє цінувати волю вище всього й хоробро неї захищати.

У суворому житті козаків завжди перебував час для відпочинку. Традиційно вільний час проводили по-різному не тільки чоловіки й жінки, але й люди різних віків. Старійшини справами займалися до середини дня. час, Що Залишився, до вечора вони проводили в іграх, розвагах. На майдані влаштовувалися ігри в шахи, шашки. З більшим задоволенням старі дивилися бійцівські двобої - боротьбу двох борців, тіла яких змазувалися жиром. Багато часу старійшини проводили в бесідах. Як правило, під час бесід у срібних чашах подавали вино й міцний мед. Гостей годували від душі. Радість хазяїнові доставляла похвала про прийом гостей: «Я в його був і вино пив».

Молоді козаки грали на площі в кості й бабки. Ігри ці дозволяли розвивати таку влучність, що, кидаючи каменями в птахів і зайців, мисливці вбивали їх.

У станової хати щодня молоді козаки збиралися на розмови. Збиралися чоловіки в коло, в'язали мережі, рибальські знаряддя типу пасток, тенета (мережі для лову звірів і птахів). Розвиток землеробства вимагало виготовлення й ряд пристосувань для обробки землі. Їх також робили козаки власноручно. Під час роботи слухали розповіді літніх односільчан про їхні походи, бої й перемоги. Молоді люди захоплювалися розповідями, просили ще що-небудь розповісти. На подяку підносили заздоровні кружки з медом. Якщо ж бувалі козаки хотіли відзначити хоробрість молодих козаків могли вдостоїти кухлем меду що відрізнилися. Цей жест розглядався як значна нагорода. На таких зборах козаки співали козачі пісні.

Молоді замужні жінки у вільний годинник збиралися на посиденьки найчастіше в дружин військових старшин. Їх пригощали всілякими плодами, закусками, насіннячками. Пили солодкий мед. Молоді козачки любили співати пісні й під їхні наспіви танцювати. Під наглядом бабусь дівчини в теплу пору року виходили на вулицю водити хороводи. Чоловіка могли тільки здалеку любуватися забавами дівчат. Узимку молоді дівчини могли качатися на каталках (сковзати на ногах по льоду з розбігу). Основною умовою для молодих козачок була умова не затримуватися на вулиці до пізнього вечора.

Діти козаків грали в ті ж ігри, що й дорослі. Грали в жмурки та гилку.

Одним з основних занять козаків Південного Уралу було землеробство й скотарство. Козаки самі вирощували худобу й добували його у ворога. Трепетне відношення в козаків було до коней. Відбиралися на плем'я сміливі, слухняні, жваві, витривалі, невтомні особини. Використалися вони, для кавалерійських цілей.

Сьогодні козацтво відроджується як культурний шар загальросійської культури з урахуванням специфіки способу життя й формування козацтва як субетноса. Уживають спроби заглянути в його історію, щоб визначити - хто такі козаки і яке місце займають вони в російської історії. Феномен козацтва розглядався в працях видних істориків Х V Ш століття: Г.З.Байєра, Н.М.Карамзіна, А.И.Ригельмана, В.Н.Татищева. Пізніше до цієї проблеми підключилися С.М.Соловйов, Н.И.Костомаров, Н.О.Ключевский. Значно активізувалася робота вчених по вивченню історії козацтва в XIX - початку ХХ вв. Вагомий внесок у вивчення козацтва Південного Уралу внесли видні історики: В.С. Кобзов, Н.С. Шибанов, А.И. Білий, В.А. Іванов, С.М. Чавунів, Л.И. Футорянский, Д.А. Сафонов, В.Г. Семенов.

У традиціях козацтва ми виділяємо тенденцію захисту Батьківщини, у цілому святої Русі й духовну установку. Козача традиція пов'язана з установками на духовну єдність. Духовна єдність - це «константа, що була вищої, котру не можна порушити й за яку людина йшла на смерть» (Т.Ю. Скопинцева).

Видатний вчений-культуролог К.Леві-Стросс відзначає, що «кожному народу властива своя культурна традиція, як у матеріальному, так й у духовному плані. Національна традиція створюється національною єдністю , об'єднаними загальною мовою, територією, економікою, етнічним самосвідомістю».

Діяльність будь-якого народу в області культури розглядається в діалектичній єдності процесів стадія творення, творчості і стадія навчання, оволодіння, освоєння, людської діяльності. Реалізується механізм «соціальної спадковості»: кожне нове покоління людей засвоює досягнуті попередньою людською діяльністю знання, уміння, навички, цінності, відбувається прилучення нових поколінь людей до досягнутого на даному історичному етапі рівню розвитку культури. В людській діяльності при єдності процесів створення та оволодіння культурою відбувається творення тих самих знань, умінь, навичок, цінностей, які залишаються в діяльності наступних поколінь людей.

Таким чином, самобутність народної козачої культури базується на духовності, гармонічному сполученні моральних, естетичних, інтелектуальних цінностей. Детермінована світоглядом і відбита в структурі «Я» - концепції особистості, система цих цінностей носить духовно-моральний характер.

Передані з покоління в покоління традиції козацтва Південного Уралу вказують на наявність певної самобутньої системи виховання, на зміст якої впливали не тільки культурні, але таке географічні (природне середовище), соціальні (соціальні структури), біологічні (антропологічний тип) і господарські фактори. Під впливом цих факторів і природного середовища зложилася деяка подібність мови, вдач, звичаїв, побуту й психологічних характеристик. У процесі виховання козаки опиралися на подання про спільність походження й історичних доль, участь в історичних подіях, на зв'язок з мовою й «ґрунтом». Сплав культур, етнокультурна спільність породили на Південному Уралі козачу культуру.

Виділення козачих традицій це стійкий трансльований компонент змісту утворення. Ефективність процесу духовно-морального виховання забезпечує комплекс педагогічних умов: розгляд поняття «духовно-моральна вихованість учня», національна культура; визначення виявлених традицій козацтва Південного Уралу як регіональний компонент духовно-морального виховання, що стимулює мотивацію учнів на вивчення традицій, прийняття як зразок організації життєдіяльності; забезпечення естетики міжособистісних відносин батьків, учителі, учня, можливість створення духовно-моральне виховне середовище.

Таким чином, духовно-моральне виховання учнів на традиціях козацтва має культурні й психолого-педагогічні передумови:

Духовно-моральне виховання на традиціях козацтва Південного Уралу - виступає одним з напрямків удосконалювання регіонального компонента змісту утворення й перебудови позакласної роботи на основі ознайомлення учнів із сімейно-побутовими, військовими, культурними традиціями, закріпленими в обрядах, піснях, танцях, промислах, ремеслах. Традиції козацтва Південного Уралу дозволяють прищепити учнем духовно-моральний імунітет проти вульгарності, аморальності: у них укладене висока цнотливість, пафос добра й правди, високої духовно-моральної культури, патріотизму, пошуки краси вічної й неминущої.

Список літератури

1.Леви-Строс К. Сумні тропіки / Леви-Строс К. – К, 1984

2.Соколова Л.Б. Становлення культури педагогічної діяльності. –К., 2003

3.Власова Т.И. Виховання духовності особистості. – К., 2006

4.Чугунов С.М. История казачества на Урале. - Оренбург, 2003.

5.Кривощеков А.И. Обряды и обычаи Оренбургских казаков. – М., 2001

6.Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. – М.: Искусство, 1979