Радикальні форми вільнодумства

Радикальні форми вільнодумства: французький атеїзм XVIII ст. і марксистсько-леніиський атеїзм. Розвиток капіталізму в Європі сприяв загибелі феодального ладу. Рішучого удару європейському феодалізмові завдала французька буржуазна революція (1789—1794 рр.). Зрозуміло, що ця революція була б неможливою без відповідного ідеологічного підґрунтя, що неодмінно включало в себе і боротьбу з середньовічною ідеологією. Саме це й викликало появу на історичній арені французьких просвітителів XVIII ст. з їх матеріалізмом і атеїзмом.

Одним з представників раннього просвітительства був П. Бейль (1647—1706 рр.) — видатний скептик, критик схоластики. П. Бейль висунув вимогу віротерпимості і свободи совісті, розмежування моралі та релігії, розуму і віри, науки і релігії.

Ще з радикальніпіими думками виступив Ж. Ме-льє (1664—1729 рр.). Вийшовши з народу і провівши серед нього все життя, Ж. Мельє висловлював думки і сподівання сільської бідноти.

Будучи священиком, Ж. Мельє не мав можливості відкрито викладати свої погляди. Він залишив по собі яскравий твір "Заповіт", який вперше став відомий громадськості у 30-х роках XVII ст. в рукописних списках. Повністю "Заповіт" було видано лише 1864 р. У "Заповіті" Ж. Мельє розглядав релігію як продукт неуцтва й обману. Ж. Мельє, як і більшість мислителів після нього, визначив соціальну роль релігії. Ж. Мельє добре знав історію і теорію релігії, тому його критика релігійних догм була особливо обгрунтованою і переконливою. Цю критику він вів з позицій матеріалістичної філософії.

Виступи сільського священика Ж. Мельє засвідчують, що у Франції XVIII ст. вільнодумно-атеїстичні ідеї поступово виходили на арену суспільної думки. Про це свідчить і творчість аристократа Франсуа Марі Вольтера (Аруе) (1694—1778 рр.). Вольтер вів невпинну боротьбу з ортодоксальними формами релігії і насамперед з католицизмом як головною ідейною підпорою феодальної монархії. Гасло "Розчавіть гадину!", під якою він розумів католицьку церкву, визначало всю його філософську і публіцистичну діяльність. Сповнені іронією і сарказмом виступи Вольтера проти інквізиції та єзуїтів, проти забобонних і підступних ченців, проти релігійного ханжества та фанатизму увійшли в історичну скарбницю вільнодумства. За його підрахунками, в часи інквізиції населення Європи скоротилося майже на третину, тобто кількість жертв склала 9—12 млн чоловік.

Водночас Вольтер, матеріалістично пояснюючи явища природи, поділяв позиції деїзму: він залишав місце для Бога як верховного розуму, як законодавця природи. Вольтеру належить відомий вислів: "Якби Бога не було, його треба було б вигадати".

Закінченої атеїстичної форми вільнодумство набуло у творах таких французьких матеріалістів, як Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.), Д- Дідро (1713-1784 рр.), К. Гельвецій (1715-1771 рр.), П. Гольбах (1723-1789 рр.). Вони повністю заперечували релігію і відкидали ідею Бога (атеїзм з грецької: "а" — заперечую, "ІЇІеоз" — бог).

Ідеологом групи енциклопедистів, як їх називали, організатором видання "Енциклопедії наук, мистецтв і релігії" був Д. Дідро. Якщо перші твори Д. Дідро "Філософські думки" та деякі інші були написані в дусі Вольтера, з позицій деїзму, то вже 1749 р. у "Листі про сліпих в науку зрячим" він рішуче стає на позиції матеріалізму та атеїзму. В цьому творі, а також у "Думках про вивчення природи", "Розмові д'Аламбера з Д. Дідро", "Сні д'Аламбера", "Філософських принципах руху матерії" Д. Дідро відстоює ідею матеріальності світу, розглядає навколишні речі та явища як конкретні форми існування єдиної, вічної, нестворимої матерії. Гостро критикуючи не лише релігію та ідеалізм, а й деїзм, Д. Дідро стверджував єдність матерії і руху і, наближаючись до діалектичної ідеї саморуху матерії, рішуче заперечував деїстичне твердження щодо існування Бога як першопричини світу.

З матеріалістичних позицій підходив Д. Дідро й до питання щодо співвідношення матерії і свідомості. Заперечуючи твердження про божественне походження свідомості, він намагався довести єдність матерії і свідомості, здатність людського розуму за допомогою спостерігання природи, роздумів і досвіду пізнати світ. У своїх філософських і художніх творах ("Черниця", "Племінник Рамо" та ін.) Дідро піддав нищівній критиці релігійну мораль.

Одним з найближчих однодумців та друзів Д. Дідро був П. Гольбах, який відіграв певну роль у розвитку атеїстичної думки як систематизатор світогляду французьких матеріалістів. Основна праця П. Гольбаха "Система природи" являє собою, за висловами його сучасників, "біблію матеріалізму", в якій викладено основні матеріалістичні ідеї XVIII cт.: визнання вічності і нестворимості світу, єдність матерії і руху, наявність об'єктивних закономірностей у розвитку матеріальної дійсності, обгрунтування могутності людського розуму. П. Гольбахові належить також ряд інших атеїстичних творів, а саме: "Кишенькове богослов'я", "Священна зараза", "Галерея святих", "Розвінчане християнство". Ніхто до П. Гольбаха так категорично не розкривав реакційної ролі релігії в історії суспільства, її прислужництва феодальній державі. Сучасники порівнювали твори П. Гольбаха з бомбами, що "сиплються градом на дім Божий", а католицька церква спалювала і включала їх до "Індексу заборонених книжок", тому не дивно, що його книги нерідко виходили анонімно. Філософ постійно перебував під наглядом таємної поліції і вважався духовними і світськими владами одним з найбільш "зловмисних атеїстів" у всій Франції.

К. Гельвецій також здобув славу одного з найрішучих противників релігії. Ця слава закріпилася за ним після виходу в світ праці "Про розум", просякнутої духом матеріалізму та атеїзму. Король, архієпископ Паризький й сам Папа римський засудили і заборонили книгу К. Гельвеція, в якій вміщено "мерзотне вчення, що намагається зламати основи християнської віри". 1760 р. книгу було привселюдно спалено у підніжжя головних сходів парламенту. Другий значний твір К. Гельвеція "Про людину" зміг побачити світ лише після смерті автора. В ньому філософ доводить згубність релігії "для національного блага", виступає проти релігійної нетерпимості, захищає свободу совісті.

Радикальна критика релігії та церкви, що її здійснили французькі матеріалісти XVIII ст., мала своє продовження в творчості німецького матеріаліста і атеїста Л. Фейєрбаха (1804—1872 рр.). Перший виступ Л. Фейєрбаха на філософській арені мав виразну атеїстичну спрямованість. 1830 р. він анонімно видав "Думки про смерть і безсмертя". У цьому творі він виступає проти догм ортодоксального християнства про безсмертя особистої душі. Офіційна філософія І теологія відповіли на це жорстоким цькуванням автора, йому назавжди був закритий шлях до університетської кафедри.

1841 р. Л. Фейєрбах видає свій найвидатніший атеїстичний твір "Сутність християнства", в 1845 р. — "Сутність релігії". Ці праці Л. Фейєрбаха, поруч з іншими його філософськими творами, стали теоретичним внеском у розвиток атеїзму. В них Л. Фейєрбах підійшов до наукової критики релігії з позицій матеріалістичної філософії.

Своїм матеріалістичним поглядам Л. Фейєрбах надав антропологічну форму. Психіка людини, вважав Л. Фейєрбах, цілком залежить від її тіла, отже, питання про відношення свідомості до буття — це питання про відношення душі до тіла, про ведучу роль тіла у життєвих процесах, тому філософія може бути лише антропологічною.

Цей само принцип Л. Фейєрбах застосував для викриття релігії. Всі таємниці релігії він шукав у "природі" людини, у її реальному житті. Завдяки такому підходу в будь-яких абстрактних положеннях завжди можна знайти конкретний зміст.

Фейєрбах перший дав глибокий психологічний і гносеологічний аналіз релігії як спотвореної свідомості, фантастичного відображення зв'язку людини з дійсністю. Він відкрив так зване релігійне почуття, яке від природи викликає у людини релігійність. Релігія, говорив він, є сон людського духу, але й вві сні люди перебувають не на небі, а на землі. Виходячи з антропологічного матеріалізму, творцем і головним представником якого він був, Л. Фейєрбах дійшов висновку, що основою всіх релігій є залежність людини від природи: не Бог створив людину, а людина створила Бога за своїм образом і подобою. Він дійшов розуміння гносеологічних коренів релігії, вбачаючи в розвитку абстрактного мислення можливість відриву загальних понять від реальних явищ.

Незважаючи на застосування матеріалізму до філософської критики релігії і навіть на певну історичність в підході до релігії, Л. Фейєрбах завдяки антропологізму розглядав релігію як поза історичну категорію. Він так і не дав конкретного історичного аналізу релігії. Ігнорування Л. Фейєрбахом історичності релігії виявилося в його пошуках морального ядра в релігії, її функції як засобу зв'язків людей у суспільстві. Тому етичне вчення Л. Фейєрбаха не змогло обминути релігію. Заперечуючи існуючі релігії, особливо християнство, Фейєрбах висунув ідею створення нової релігії, обожнення людини і людських почуттів за Принципом "людина людині — бог", що залишило його на просвітительських позиціях попередників. Більш радикальними у поглядах на релігію були сучасники Л. Фейєрбаха: М. Чернишевський (1828-1889 рр.), В. Бєлінський (1811-1848 рр.), О. Гер-цен (1812—1870 рр.), М. Добролюбов (1836—1861 рр.).

Герцен, ставши на позиції матеріалізму під впливом природознавства та знайомства з працями Л. Фейєрбаха, не зупинився на метафізичному матеріалізмі останнього, а намагався з'єднати його з діалектикою, яку називав "алгеброю революції".

У своїх філософських працях "Дилетантизм у науці" та "Листи про вивчення природи" О. Герцен з позицій матеріалізму та атеїзму висвітлив корінні питання філософії — про відношення мислення стосовно буття, про пізнаванність світу тощо. В часописі "Колокол" він називав православне духовенство прислужником "поліцейської церкви", а московського митрополита Філарета (1783—1867 рр.) — "митрополитом з білим клобуком і жандармськими аксельбантами".

Певне місце у боротьбі проти релігії належить В. Бєлінському. Він став одним з непримиренних борців за революційне майбутнє Росії, ворогом самодержавства. Особливе місце у творчості В. Бєлінського належить критиці православ'я, яке, за його висловом, було "опорою батога і неуцтва".

В своєму листі до М. Гоголя В. Бєлінський виклав погляди революційної демократії та значення атеїзму для визвольної боротьби народу. Критикуючи М. Гоголя, який вважав релігію корисною для народу, В. Бєлінський писав, що Росія бачить свій порятунок не в містицизмі, не в аскетизмі, не в проповідях, не в молитвах, а в успіхах цивілізації, освіти, гуманності, пробудженні в народі почуття людської гідності.

М. Чернишевський у своїх працях "Марновірство і правила логіки", "Боротьба пап з імператорами" та інших розглядав релігію як ідеологічну опору панівного класу. Він дійшов висновку, що тільки народна революція може відкрити масам шлях до освіти, до поширення природничо-наукових знань і звільнення людини від релігійних вірувань.

Багато уваги приділяв М. Чернишевський питанням походження релігії. На його думку, релігія бере свій початок від неуцтва людей; він підкреслював значення "економічного буття" в появі й еволюції релігійних вірувань.

У творах М. Добролюбова поряд з критикою реакційної ролі релігії значне місце посідають пропагування свободи совісті та вимога відокремлення церкви від держави.

Ідеї вільнодумства в цей період в Україні представлені в творчості Т. Шевченка (1814—1861 рр.), І. Франка (1856-1916 рр.), Л. Українки (1871-1913 рр.), М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Характерними для їх окремих творів були м'які форми вільнодумства, що проявилися в антирелігійному скептицизмі і індиферентизмі, критиці окремих релігійних догм, повчань релігійної моралі, викриття "самодержавної" сутності православної церкви та ін.

Як бачимо, новітній етап розвитку вільнодумства XVIII—XIX ст. в особі французьких атеїстів і російських революційних демократів почав набувати найрадикальнішої атеїстичної форми. Через концептуальну абсолютизацію соціально-класових аспектів розвитку суспільства це призвело до войовничого атеїзму з його тезою про заборону релігії. Найбільш послідовно такий підхід набув розвитку в марксизмі-ле-нінізмі, у більшовицькій практиці побудови атеїстичного суспільства.

Розробляючи вчення визвольної боротьби пролетаріату, К. Маркс (1818—1883 рр.) і Ф. Енгельс охопили багато різноманітних теоретичних проблем, в тому числі й релігійних. Релігія, згідно з марксизмом, є нічим іншим, як відображенням суспільного життя, яке породжують умови матеріального буття суспільства. Поряд з розкриттям матеріальної основи, на грунті якої виникає та існує релігія, була підкреслена й соціальна роль релігії. Марксизм постулював, що релігія, будучи втечею людини з світу дійсного у світ вигадок (ілюзій), заважає практичному перетворенню природи і суспільства, є своєрідною перепоною на шляху суспільного прогресу. Тим самим вона слугує панівним класам, а саме: сприяє існуючому порядку речей. К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані, що такий підхід надає можливість науково вирішувати проблему релігії за рахунок практичної революційної дії, що долає релігію шляхом зміни відносин класового суспільства і натомість веде до згасання її ролі у духовному житті.

Практичну реалізацію положень пролетарського атеїзму намагався здійснити В. Ленін (1870—1924 рр.). На його думку, завданням атеїстичної пропаганди насамперед є підпорядкування класовій боротьбі експлуатованих проти експлуататорів. Лише в процесі революційної боротьби, практичної діяльності поневолених соціальних прошарків у їхньому суспільному житті, за В. Леніним, здатні руйнуватися релігійні переконання, усуватися соціальні корені релігії. Необхідною умовою практичної діяльності створеної ним партії щодо релігії і церкви була пропаганда наукових знань серед народу. В. Ленін вимагав дати найшир-шим масам трудящих наукове, матеріалістичне пояснення причин виникнення, існування і збереження релігії. На практиці це вилилося у численні арешти й розстріли духовенства, активних віруючих, а також у створення системи ідейно-виховної роботи, яка силоміць нав'язувала всім атеїстичний світогляд. Діяльність численних груп "Союзу войовничих безбожників", ігнорування свободи совісті, яка лише декларувалася, втручання партії і держави у внутрішні справи церкви дискредитували пролетарський атеїзм і ще раз засвідчили, що демократичне вирішення проблеми співіснування релігійних і вільнодумних ідей можливе лише за умов їх правового регулювання в справді громадянському суспільстві.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Авиценна. Книга знання // Избр. филос. произведения. — М., 1990.

Анаксимандр // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.

Анаксимен // Там само,

Бейль П. І/ Исторический й критический словарь. — М., 1968. - Т. 1-2.

Бекон Ф. Новий Орган // Сочинения. — М., 1972. — Т. 2. Боккаччо Дж. Декамерон. — М., 1980. Бруно Дж. О бесконечности Вселенной й мира. — М., 1936. Ван Чун /І Антология мировой философии. — М., 1969. — Т. 1. Вольтер. Философские произведения. — М., 1988. Гельвеций К. Об уме // Сочинения. — М., 1974. — Т. 1. Гераклит // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.

Герцен А. Письма об изучении природні // Сочинения. — М., 1985. -1.1.

258

Гоббс Т. Основи философии // Сочинения. — М., 1989. — Т. 1.

Гольбах П. Система природи // Избр. филос. произведения. — М., 1964.

Дарвин Ч. Происхождение человека й половой отбор // Сочинения. — М., 1953. — Т. 5.

Демократ // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. І.

Дидро Д. Племянник Рамо // Сочинения. — М., 1991. — Т. 2.

Дрогобич Юрій // Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997. — С. 83—84.

Знгельс Ф. Анти-Дюринг // Сочинения. — Т. 20.

Знгельс Ф. К истории первоначального христианства // Сочинения. — Т. 22.

Зпикур І/ Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.

Історія і теорія релігій та вільнодумства. — К., 1996.

Коллинз А. Философское исследование человеческой свободи // Английские материалисти XVIII в. — М., 1967. — Т. 2.

Коперник Н. Очерк нового механизма мира // Антология мировой литератури. — М., 1970. — Т. 2.

Ксенофан Ц Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. - Ч. 1.

Ламетри Ж. Опит о свободе вьісказьшания мнений. — М., 1983.

Ленин В. Об отношениях рабочей партии к религии // ПСС. - М., 1967. - Т. 15.

Лукиан. Избранное. — М., 1952.

Лукреций Кар. О природе вещей. — М.; Л., 1945.

Маркс К. К критике гегелевской философии права // Сочинения. — М., 1970. — Т. 1.

Мелье Ж. Завещание. — М., 1954. " Монтень М. Опити. — М., Л.; 1960.

Ницше Ф. Антихристиашга // Сумерки богов. — М., 1990.

Рассел Б. Почему я не христианин. — М., 1987.

Свободомьісяие й атеизм в древности, средние века й в зпоху Возрождения. — М., 1986.

Спиноза Б. Богословско-политический трактат. — М., 1968.

Стоун Й. Происховдение. — М., 1985.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1980.

Фалес // Фрагменти ранних греческих философов. — М.,

1989. - Ч. 1.

Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произведения. — М., 1955. — Т. 2.

Флоренский П. Столп й утверждение истини. — М., 1990.

Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М.,

1990.

Черньаиевский Н. Суеверия й правила логики // Сочинения. - М., 1986. -Т. 1.

Штраус Д. Жизнь Иисуса. — М., 1992.