Рецензія

на твір сучасної української літератури

Ірена Карпа: життя і творчість. Визначний твір "50 хвилин трави"

Київ 2011 р.

Зміст

1. Вступна частина: про автора

2. Несхвальні відгуки, або «Літературою навіть не пахне»

3. «50 хвилин трави» - для підготовленого читача «саме то»

4. «Стьоб-реальність»

Заключна частина

Список використаних джерел

карпа український письменниця стьоб

1. Вступна частина: про автора

Іре́на Ка́рпа — українська письменниця, співачка, журналістка.Народилася 8 грудня 1980 року. Спочатку мешкала з родиною в Івано-Франківську, потім переїхала з родиною до Яремче — невеликого містечка у Карпатах. Там вчилася малюванню у школі мистецтв.Молодша сестра Ірени Карпи — Галина Карпа теж письменниця та головний редактор арт-журналу Аж.

У 1998 р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділення французької філології.

Від 1999 Карпа є солісткою й авторкою текстів пісень гурту «Фактично самі» (з 2007 «Qarpa»), музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.Друкувалася в часописі «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого», видана у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість «50 хвилин трави» та оповідання «Сни Ієрихона», які разом з оповіданням «Ґанеша і Синкопа» та так званим інтерактивним романом «Полювання в Гельсінкі» склали видану в 2004 видавництвом «Фоліо» книгу «50 хвилин трави».

Закінчивши навчання 2003 року, отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацією англійська та французька мови, зарубіжна література. Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав», виданий також «Фоліо».У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали «ICTV», «Інтер», з вересня 2007 року по серпень 2008 року — «MTV Ukraine»).

Четвертою її книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов у 2005 у видавництві «Дуліби», п'ятою — роман «Bitches Get Everything», видавництва Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля" в 2006-му.

Того ж року Карпа пробує себе як акторка («Аутизм», реж. О.Анпілогов, Україна, «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно «Kyiv. Limited Edition».Знімається в еротичних фотосесіях для журналів «Playboy», «Penthouse», «FHM».

17 травня 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом.

13 вересня 2008-го року на Львівському Форумі видавців презентовано книгу «Добло і Зло», видавництва Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».

На початку 2009 року книжку «Добло і Зло» визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз «Золота булька». Водночас, за рейтингом читачів журналу «Кореспондент» книга «Добло і Зло» ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.

Восени 2009 року Ірена розійшовшись з київським письменником і першим чоловіком Антоном Фрідляндом, вдруге виходить заміж — за американського фінансиста Нормана Пола Хенсона.

Нагороди * 1999 — отримала гран-прі міжнародного конкурсу молодих письменників «Гранослов». * 2006 — отримала премію «Best Ukrainian Awards-2006» у номінації «наймодніша письменниця». [2]

2. Несхвальні відгуки, або «Літературою навіть не пахне»

Сучасна українська література... Сучасна. Українська. Література.

А чи існує вона взагалі як така?

Є велика спокуса безапеляційно сказати: „НІ!”. Та все ж, доводиться видавити з себе більш оптимістичне і не таке безнадійне „Так”...

Те „Так” кволе і мляве, сіре і інертне, та все ж яке ніяке, а стверджувальне. Тому що сучасна українська література існує. Вона балансує на межі занепаду і остаточного занепаду, темряви і повної безпросвітності, та все таки існує і бореться за своє існування. Бореться тими силами, які має. А має їх зовсім трохи, якщо не сказати ще менше...

Рахуйте самі.

По-перше, кого ми називаємо сучасними українськими авторами? Тих, хто пише лише українською мовою, чи й тих, чиї книжки видаються російською? Якщо перших, то їх можна перерахувати на пальцях. Тож, для більшої солідності (тобто кількості) візьмемо і других, «русскоязычных писателей». Ну, а якщо серйозно, то справа навіть не в тому, якою мовою хто пише, головне – як і що, і чи вважає себе українцем в душі. Так, не просто називає, а саме ВВАЖАЄ...

Але ж для того, щоби письменник був дійсно письменником потрібно, щоб його знали, любили, читали, а отже і розкуповували. Що з того, якщо ти відомий лише в якомусь забутому богом літературному клубі, або ж якщо твою книжку видають тиражем сто примірників, дев’яносто з яких припадають пилом в книжкових магазинах? – НІЧОГО! Пусте, велике, нікчемне НІЧОГО.

Подумайте, скільки таких писак є, і відніміть їх від загальної кількості. Це буде, по-друге.

Тепер шляхом «естественного отбора» ми отримали той десяток-другий авторів, чиї книжки розходяться тисячними тиражами, і яких нібито можна назвати представниками сучасної української літератури. Але то тільки нібито. Чому? А тому, що половина з них, то розпіарені зірки і зірочки, політики, актори, люди різного формату і якості, будь хто, хто не має жодного відношення до літератури, та не зважаючи на це лізе туди, і сідає щось писати. Їхнє „щось” жалюгідне і бездарне, нікому не потрібне... Але «на ура» розкуповуване фанатами а-ля письменників дефіс зірок (політиків, акторів...). Як правило, їх книги навіть не читаються, а просто стоять на книжкових полицях, а схиблені фанати думають: „Супер, це ж мій... написав, значить це класно!...”

Отож два сорти: перші – чисто комерційний варіант (ті, що продаються), а другі – варіант не тільки і не просто комерційний (ті, що продаються, та ще й писати вміють).

Ірена Карпа явно відноситься до категорії першої .

Писати не вміє, а видається-продається. Вважається кльовою, а насправді там тією „кльовизною” і не пахне...

Я зробила такий висновок, купивши одну з її останніх книжок „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)”. Купила і пошкодувала, що викинула ті 48 гривень - ні, навіть не на вітер... Бо як сказати „на вітер”, то вийде ще й дуже з компліментом великим сказано.

Купила той збірник, бо звідусіль (радіо, телебачення, газети, інтернет-видання і інші т.д.) чула щось на кшталт „...ось Ірена, ось Карпа... успішний комерційний проект українського книжкового ринку... актуальна, модна, кльова письменниця... пише без слюнтявих і плаксивих, м’яких і пухнастих обгорток...” Так я і подумала, що вона пише, вже й запланувала, що вечори так два-три проведу за цікавим читанням товщиною 238 сторінок.

Та мене настигло глибоке, широке і безрозмірне розчарування.

Я прочитала перші декілька сторінок і... мало що зрозуміла. „Мабуть, неуважна” – подумала я і перечитала їх ще раз. Уважно. Не зрозуміла. Плюнула на те, ну, зрештою, пару сторінок можна і пропустити. Гаразд. Пішла далі і впевнилася в тому, що вся книжка така ж...

Щоб написати це, я вчинила подвиг – все-таки прочитала „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)” до кінця. І зараз розповім вам, що ж воно собою представляє, і чому я більш ніколи в житті Карпи читати не стану.

Отже, в „50 хвилин трави”:

Сюжет: відсутній (якщо ж ну дуже пильно придивитись, то такою собі пародією на сюжет, з великим натягом, можна назвати історію кохання та хід розвитку стосунків Євки і Дані)

Головний герой: закомплексована, потопаюча в постійних депресіях, схиблена на маніакальних ідеях про власну смерть, страждаюча періодичною шизофренією, невпевнена в собі і вживаюча час від часу наркотики 19-20-21-річна дівчина Євка, яка все те (вище перелічене) намагається сховати за маскою стерви, а постійно міняючи, культурно говорячи, сексуальних партнерів, доводить собі свою ж „собівартість” – „Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному!”

„Вона чекала якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу...”

Герої інші: коханці різних статусів, вагових категорій і значень.

І тут своя піраміда – зверху головний коханець (Даня), Любов, так би мовити. Потім низка другорядних партнерів, якими компенсується відсутність Данила (він проживає в іншому місті і, крім того, весь час десь подорожує), а з самого низу довга шеренга випадкових зв’язків.

„Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж за мого бажання. Звісно ж на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися у вікно...”

„Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш...”

„...Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Даню „до того як...” А в день аборту якраз мав приїхати інший коханець із Берліну...”

„...Ти ж кохаєш його [Даню], а розкидаєш себе наліво і направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!”

„Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила з двома хлопцями, їх змінили дві порожні кімнати...”

Також є: крім цілковитої нісенітниці і маразму є багато сексу: від доволі грубого до красивого заняття любов’ю.

Щоб написати вище наведену характеристику, та й взагалі зрозуміти хоч щось з того „твору” мені довелося перечитати його двічі. Не тому що я така тупа, а тому що зрозуміти бодай щось неможливо. Поодинокі уривки з реального життя переплітаються з випадково спливаючими спогадами, ілюзіями і фантазіями, „накуреними галюцинаціями” і „обкуреними думками”. Ти читаєш, і губиш нитку зв’язку, перестаєш розуміти що до чого і як. Ну, скажіть як можна зрозуміти таке (подібне спостерігається протягом всього твору):

„...Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа із рота. А в мене що ранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під’їздом. Хворий асфальт – у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, де у чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть – то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася тінь. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні.”

Відсутність будь-якої логіки сюжету, зв’язку між реченнями-абзацами-частинами і подіями взагалі – це і є твори „кльової письменниці” Ірени Карпи. Дуже влучно сказав з цього приводу журналіст УЛП Анатолій Ульянов: „Сюжет перетекает из одной книги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняется лишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей – надо сказать, довольно бредовый”. [3]

У всій її книжці „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)” я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рідкісні хвилини перебування письменниці „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка], питається, загиджую інформаційний простір?”

Дійсно, Ірено, якого?..

3. «50 хвилин трави» - для підготовленого читача «саме то»

Чим відоміший автор, тим важче про нього писати. Бо, як не крути, чим більше людей читали твори того чи іншого письменника, тим більше думок з приводу їх форми та змісту, ідей і тому подібного, тим більше людей з вами можуть не погодитися, тим більше можуть звинуватити вас у суб’єктивності. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що тим важче писати про Ірену Карпу. Бодай зважаючи на те, скільки про неї вже було написано. Однак я все ж таки спробую.

Що мене зачепило з перших сторінок та тримало в напрузі до останніх – це мова. Попри те, що події, змальовані авторкою аж ніяк не особливі, це радше уривки буднів зі звичними для нас усіх справами та проблемами, мова постійно нагадує нам, що це не просто зображення буденщини як вона є. Передусім мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняття її окремою людиною. Хай там як, та я би назвала „50 хвилин трави” словесними хащами, які нерідко скидаються на набір слів, добре присмачений матюками. Однак все ж таки щось є в цьому тексті, що утримує вашу увагу, і лише дочитавши до кінця, продершись крізь запони слів, можна побачити, що це повість про любов, про призначеність двох людей одне одному і неможливість бути разом у цьому світі та тяжіння після смерті.

Що й казати, твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучасну українську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть – саме то. [4]

4. «Стьоб-реальність»

Якщо поглянути з більш критичної позиції, тексти Ірени Карпи — це насамперед апологія фрази. А її фраза, її стиль — це передусім старий добрий стьоб. Те, що пропонує Ірена Карпа, є доволі прикольною стьоб-реальністю. Стьоб — це дуже прикметний феномен, який безнадійно притаманний сучасній цивілізації. Яка - хай як це парадоксально прозвучить — завдяки явищам на кшталт стьобу не тільки живе, а й виживає. Стьоб охопив найрізноманітніші сфери людського життя — політику, журналістику, літературу, педагогіку, шоу-бізнес тощо. Це найпрекрасніша форма спілкування, коли можна говорити, говорити і говорити про все — цебто ні про що. Коли можна говорити зовсім не для того, щоби тебе слухали. Але коли тебе ще й слухають, себто читають, як нині Ірену Карпу, то про що іще можна мріяти стьобмену або стьобвумен?[5]

Ірена позаяк турботливо наповнює свій стьоб сексуальною екзальтованістю. Карпа не стільки реконструює чи комбінує секс, скільки міфологізує його. І це виглядає приємною банальністю.

Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом.

Дайджест подієвих реалій у текстах Ірени Карпи має доволі лаконічний вигляд: головпер (себто провідний персонаж) обов’язково й безперестанно переміщується — іде, їде, й у процесі своїх переміщень неухильно продукує стьоб. Карпа не обтяжує своє прозове життя-буття настирними шуканнями нових фабул чи, ще гірше, сюжетів. Фабульна одноманітність її текстів так само прогнозована, як і нестійкість українських політиків.

У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальних вражень, що ними вирізняються її герої, а частіше героїні. В арсеналі цієї лексики особливу роль відіграє тріумвірат слів, який може бути узагальнений і абстрагований як абревіатура з кількох вельми непристойних слів. Цими «душевними» словоформами привабливо рясніють тексти Ірени Карпи, наочно засвідчуючи талант письменниці помічати все найцінніше-найдобріше-найвиразніше у своїх ескіз-персонажах, людях і навколишній реальності.

Заключна частина

Ірена Карпа дійсно вдалий комерційний проект українського книжкового ринку, а точніше - видавництва «Фоліо». Це комерційний проект, гроші, але не література. Літературою там навіть не пахне, там скоріше смердить бездарністю. Людям, молоді зокрема (бо вона і є єдиним читачем Карпи) вбили в голову: „Це справжня література. Це класно”. Так, саме вдовбали, і вдовбали міцно. Тепер вони купують ті книжки, розхвалюють їх, інколи навіть читають, але не бачать їхньої сутності. А сутності тієї нема. Бо книжки – мотлох.

Впевнена, що якби українська молодь знала, що таке справжня література, то Карпу б не читали. Але її читають. Тому, я сподіваюся на інше. Безперечна істина та, що навіть сліпим набридає одноманітність. А кожна „нова” книжка Карпи, то книжка, як сказав Анатолій Ульянов, стара, просто у новій обгортці. Думаю, все ж колись її читачі те помітять.

Та як не крути, а все ж виходить, що Ірена Карпа є представником, хоч і нікчемним, сучасної української літератури. Зірка яке швидко зійшла, але, сподіваюсь швидко й сяде... в калюжу.

Що ж до «50 хвилин трави» - в цьому творі Ірена Карпа так наснажено декларує власну сексуальну заангажованість, що власне для сексу в її текстових колажах та інсталяціях місця майже не залишається. Вона не стільки зображує, скільки вербально інспірує сексуальні емоції. Хоча в цьому можна віднайти свій шарм, позаяк без будь-якого перебільшення є підстави говорити про неї як про «людину слова» А це вже предметне підґрунтя для подальшої розважливої наукової розмови.

Список використаних джерел

1. Ірена Карпа. 50 хвилин трави. – К.: «Фоліо», 2004.

2. Матеріали з форуму сайту репетиторської групи «Зіг-Заг»

(http://rg-zigzag.com.ua/forum/)

3. Лєра Лауда "Ірена Карпа - літературою навіть не пахне..." 23 грудня 2005 на інтернет-ресурсі «Хай-Вей» (http://h.ua/story/5378/)

4. «Записки Книголюба» - рецензія видавництва Книжковий Клуб «Клуб семейного досуга» на збірник «Жовта книга» І. Карпи від 5 лютого 2008 (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/)

5. Ярослав Голобородько «Карпа — флореаль стьоб-реальності». -

«Дзеркало тижня» №42, 13 листопада 2010